Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 23)
Ворожий настрій минув, наче хто відкинув його сильною рукою. Розсудливість і сердечність перемогли. Старшини наблизилися до нас. Стискали долоні, не жаліли усмішок, чулися привітальні слова. Багато індійців, що стояли збоку, розгнівані настроєм старшини, зараз не пам'ятали себе від радості.
Тільки розсудливий Карапана, винуватець схвального примирення, не брав участі в розмові. Сповнений старечої гідності, він сидів на стільці, палив люльку і крізь клуби диму швидко поглядав на всіх, майже не одзиваючись.
— Цікаво, ви й нам привезли подарунки, як для варраулів? — запитав хтось із старшин.
— Аякже, привезли, привезли! — охоче відповів Манаурі.
— Я хочу шпагу! — крикнув Фуюді.
— І я також шпагу! — квапливо завторив Пірокай, а інші швидко за ним: — І я!.. І я!..
Видно, з часу нашого перебування у варраулів іспанські шпаги увійшли в моду над Оріноко. Зайвих шпаг у нас залишилось, на жаль, лише дві, отже, одержали їх Конесо і Пірокай. Інші задовольнилися ганчір'ям, одягом, і не один кафтан прикрив плечі добрих воїнів. Очі у чаклуна блищали від жадності, але й він одержав своє: чудовий капітанський капелюх з яскравим страусовим пір'ям.
Старшини аж ошаліли від жадоби одержати щось. Кожний настирливо чіплявся до нас з дитячою впертістю і хотів, щоб йому щось подарували, і не одне, а якомога більше.
— Дай мені рушницю! — заверещав до мене Конесо.
— І мені теж! — підскочив Пірокай.
— Зараз я вогнестрільної зброї не дам! — відповів я. — Вона ще мені потрібна! Одержите пізніше!
— Коли? — розчаровано скривив губи головний вождь.
— То дай мені того полоненого іспанця!
— Це моя власність! — відповів я рішуче. — Він залишиться зі мною.
Повторне розчарування викликало у нього раптовий гнів, що не приховалось і від чаклуна.
— Ко-не-со! — почувся картавий голос Карапани.
Вождь одразу втихомирився, але водив навколо божевільним жадібним поглядом. Побачив Лясану. Очі його огидно заіскрилися від хтивості, аж язик висунувся з рота. В цей час вождь справляв враження неслухняної дитини і разом з тим розпутного, майже божевільного дикуна.
Йому на очі попався наш кінь, що стояв віддалік.
— Я хочу коня! — заверещав він, кидаючи на мене визивний погляд, переконаний заздалегідь, що я відмовлю йому в такому дорогоцінному подарунку.
Але помилився, цього разу я не відмовив:
— Коня? Бери!
Конесо остовпів від несподіванки, і це особливо відбивалося на його онімілому обличчі: кінь над нижнім Оріноко був твариною неймовірно рідкісною і просто неоціненною.
— Я даю тобі коня, але з однією умовою! — додав я — Доки я од вас не поїду, я зможу ним вільно користуватися, коли мені треба буде.
Несподіваний подарунок, а ще більше мова про мій від'їзд витверезили вождя. Він допитливо дивився на мене спідлоба.
— То ти не залишаєшся у нас назавжди? — недовірливо запитав він.
— Ні. Я ніколи й не думав залишатися! — відповів я.
З яким же незвичайним напруженням прислуховувався Карапана до нашої розмови! Аж нахилився вперед, щоб не пропустити жодного слова.
— Не залишишся?! — повторив Конесо, захоплений зненацька. — А коли ти поїдеш від нас?
— Я ще не знаю. Коли надійде для цього потрібний час. Може, й за кілька тижнів…
— А куди ти вирушаєш?
— Ти не чув про англійські факторії на півдні, десь біля гирла Ессеквібо?
— Чув, Так ти туди подасися?
— Туди. Якщо ви мені допоможете…
Конесо і Карапана перекинулися між собою побіжними поглядами, але я не міг догадатися, що вони могли означати, мабуть, обох їх втішала звістка про те, що я скоро поїду з Ітамаки.
«Все-таки мені не довіряють», подумав я.
День згасав. Було ще зовсім видно, хоч сонце за хмарами випарів хилилося на захід. Найближчі хащі наче ожили, як завжди в передвечірні години. І ожили дуже бурхливо, безліччю дивних голосів! Коли я почув невідомих птахів, що посилали нам з пущі чудові привітання, мене охопила така мисливська гарячка, таке виникло у мене бажання полювати, що я ладен був схопитися з місця і бігти до лісу з рушницею в руках. Якщо там так багато птахів, то скільки могло бути інших звірів?
Отже, наша марудна мандрівка для моїх друзів уже закінчилась: вони прибули до своїх! Багатотисячні, та де там, багаторічні їх найпалкіші прагнення повністю збулися, краще й не придумаєш. Навіть щасливо зруйнували ті останні перепони, перебороли перешкоди, що ставила нам нелюб'язна старшина, і роззброїли її щирим словом і подарунками. Як легко мені стало, коли, нарешті, вщух жадібний гамір і змінився радісним гомоном людей, що знайшли одно одного! Я відчув тихе щастя блукача, який повертається після тяжкої мандрівки, пізнав блаженний спокій солдата після побідоносного бою. Нарешті я міг відтанути, розрядитися, бути самим собою, міг облишити нестерпне пильнування за людьми і скерувати свою увагу на звіра. Як знову запахла мені пуща, як солодко заграли мені лісні голоси, як приваблювали мене зараз буйні лісові хащі! Адже моя молодість пройшла в полюванні в дрімучих віргінських лісах, отже, повернутися нарешті до своєї природи, піти впитися знову чарівністю лісової глушини, переслідувати ягуара, битися з невідомими потворами — це знову здалося мені розкішшю, гідною життя.
Так я думав і мріяв…
Опам'ятався я під напруженим поглядом чаклуна. Він допитливо вдивлявся в мене, з неприємною, глузливою посмішкою на холодних устах. Коли наші погляди зустрілися, жорстокість його обличчя зразу ж пом'якшала, сховалася. Карапана жестами запитав мене, чи не хочу, я потягти з його люльки. Я дав йому зрозуміти, що хочу.
— Не бери люльки в рот! — раптом почув я за спиною переляканий шепіт.
Це кульгавий Арасибо, сидячи на землі за моєю спиною, приглушеним голосом застерігав мене. Ніхто, крім мене, не почув його. Але говорив він це аравакською мовою, і я зробив вигляд, що застереження не розумію.
Я взяв люльку із рук Карапани і, приклавши її до рота, міцно затягнувся. І в ту ж мить, вражений, я переконався в слушності застереження, але було вже пізно. В люльці була отрута. Крізь дим тютюну я відчув якийсь інший гіркий присмак. У той же час у мене запаморочилося в голові, постать Карапани замигтіла в очах, я напівзнепритомнів. На щастя, сидів я на шкірі ягуара, інакше впав би на землю. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Неміч тривала, може, кілька секунд, не більше, а коли я опритомнів, чаклун усе ще посміхався до мене з таким же виразом обличчя, як і до того.
В голові мені ще шуміло, але це швидко минуло, — отруєння нібито не залишило жодних наслідків.
Карапана з надмірною ввічливістю вийняв з моєї долоні люльку і сам затягнувся з неї раз, другий, третій, втягуючи дим у легені і випускаючи його потім великими клубами з рота. Я пильно стежив за ним, навіть найменший його рух не лишився поза моєю увагою. Та хоч чаклун нічого й не змінив у люльці і палив її так само, як і я, у нього я не помітив жодної ознаки нездужання. На нього отрута або не діяла, або — що більш правдоподібно — в той час, коли Карапана курив, її взагалі не було в димі, і саме цього я не міг собі пояснити.
Чаклун бачив моє здивування і, втішений, захихотів, глузуючи з мене.
— Ти, як мені здається, не звик до тютюну, що росте над нашою річкою!
Я підвівся. В колінах усе ще відчувалася легка слабість. Нахилився над чаклуном і, насупивши грізно брови, показуючи йому кулак, процідив:
— Ти, Карапана, не намагайся пізнати мене інакше, ніж друга, це я тобі кажу по доброті! А своїх безглуздих жартів не пробуй більш на мені!..
Слова ці, які перекладав Арнак, Карапана наче не почув, ніби вони не дійшли до його свідомості. Вважав усе за якийсь добрий жарт. Тільки в очах його світився тихий тріумф і глузування, коли він ввічливо, з видимим співчуттям немовби виправдовувався:
— Тобі не підходить наш тютюн, Білий Ягуаре, не підходить.
Цей випадок повинен був стати мені пересторогою. І я його запам'ятав. Ні, мені й надалі треба було залишитися пильним, особливо по відношенню до людей.
ОТРУЙНІ ЗМІЇ
Отрута, яку підсипав у люльку чаклун, не завдала мені великої шкоди, і вже за півгодини я повністю отямився. Коли ми залишилися самі, Арасибо за допомогою Арнака пояснив мені хитрість чарівника. А саме: в бамбуковій люльці було два канали, відділені один від одного дерев'яною пластинкою. В одній був звичайний тютюн, а в другій — тютюн з отрутою, напевне, з якимсь поганим зіллям. Там, де тримаються за трубку, втаємничений міг непомітно для інших натиснути бамбук пальцем, таким чином затулити канал з отрутою і втягувати в рот лише дим з другого каналу, де був добрий тютюн. Той, хто цього не знав, вдихав дим з обох каналів і, вчадівши, втрачав свідомість.
— Це страшна отрута? — запитав я.
— Аякже! — запевнив Арасибо. — Якщо вжити її трохи більше, людині вже нічого не допоможе.
— А звідки ти, хлопче, про все це знаєш? — дивився я здивовано на Арасибо.
Каліка, якому подобалося моє здивування, посміхнувся широкою усмішкою:
— Я стежив за ним, шпигував, таємно вивчав його чари і засоби…
— Саме тому вони так не люблять Арасибо, — втрутився Арнак.
— Карапана і Конесо?
— Так. Якби можна було, вони задушили б його…
Хатина, яку призначив для мене головний вождь, стояла над рікою, приблизно за півмилі від оселі Конесо, а за кілька десятків кроків піднімався курінь, у якому поки що мав жити Манаурі. Коли наступного дня вранці, після ночі, проведеної на палубі корабля, ми пішли до моєї хати, першою річчю, яка потрапила нам на очі, був людський череп, що стояв під стіною на горбочку землі. Він огидно вишкіряв до нас зуби. Я здригнувся, вражений диявольським видовищем, і зараз же покликав товаришів. Охоплені жахом, вони оніміли, а потім разом захитали головами.