Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 25)

— Вона хотіла цієї опіки?

— Хотіла! — голосно підтвердила Лясана і так войовниче хитнула головою, що її чорні локони аж розлетілися на всі боки. — І надалі хочу тільки його опіки!

Ми були не самі. Крім Арнака, свідками цієї розмови були кілька індійців з нашої групи і кілька чужих араваків, що засиділись у нас. Нахабні домагання Конесо дуже обурили особливо цих останніх. Вождь це помітив і визнав за краще трохи знизити тон і згорнути паруси.

— Ще побачимо! — пробурчав він під ніс і хотів іти.

— Слухай, Конесо! — затримав я його. — Справа досить ясна, і Лясана залишиться зі мною, але те, про що ти говориш, не зрозуміле!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ставиш нам різні перешкоди, а проте прийняв подарунки, одержав і шпагу, і коня. Чи тобі цього мало?

— Може й мало! — визивно засміявся він з власної дотепності.

— Я не розумію одного, — вів я далі. — Там, десь на півдні, мешкають грізні авакої і, здається, збираються сюди, до Оріноко, а ви замість того, щоб зібрати свої сили, марно тратите їх, мов божевільні сліпаки; ви, злісні і сварливі, сієте в племені ворожнечу, накликаєте на себе бурю, нещастя на всіх нас…

— Хто-о-о? — закричав Конесо розлючений. — Хто накликає? Ми? Ми сіємо ворожнечу?!

— А хто ж?

— Ви! Коли вас тут не було, ніхто не порушував згоди. Хто посіяв неспокій у племені, якщо не ви своїм прибуттям? Це ви у всьому винні!

Так говорячи одне й те ж і глузуючи з нас, він пішов, а ми лишилися, охоплені ще більшими сумнівами, ніж до цього. Кілька моїх гарячих товаришів запропонували покинути Серіму і закласти оселі над Іта-макою, за кілька миль від негостинного селища, вверх по течії річки. Але більшість, у тому числі й Манаурі, заперечували проти цього. Вони вірили, що поганий настрій вождів пройде і непорозуміння швидко вщухне.

Наступні дні ми нічого не робили — відпочивали. Їжі у нас було досить, бо мешканці Серіми непогано обжилися за два роки і щедро приносили нам свої запаси, дозволяли ходити на їх поля і збирати дозрілі плоди. Основну їжу араваків становили величезні корені рослини, яку індійці і Педро називали маніокою, — з неї спочатку видавлювали неїстівний сік, а потім уже споживали ці земляні груші. Чудово різноманітили їжу безліч плодів, — їх вирощували на оброблених ділянках біля хатин, росли вони і в пущі. Але найсмачнішою їжею була риба, якої аж кишіло в річці і майже в кожній калюжі. А крім того, ми не відчували нестачі і в м'ясі, починаючи від диких кабанів аж до гусениць, що гніздилися в трухлявих пнях.

Уже через кілька днів люди нашої групи почали втручатися в повсякденне життя селища. Байдикування було не для них. Отже, коли одні шукали відповідно затишних місць, де б викорчувати дерева і обробити маленьке поле, інші йшли до води і різними способами ловили рибу: вудочкою, вершею, а то і просто загороджуючи струмок. А були й такі, що стріляли по рибі з луків або глушили її отрутою. Інші йшли до лісу збирати плоди чи полювати на звіра, з останніми був і я, щасливий, що нарешті потрапив у свою стихію.

Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.

Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.

У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить значну відстань видувалися маленькі отруєні стріли. Нас усіх охопила своєрідна гарячка змагання, а деякі стрільці добилися виняткових успіхів у навчанні.

Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.

Спритність і дотепність моїх товаришів справляли на багатьох жителів Серіми магічний вплив. Останні, звичайно заспані, ліниві, слабкі духом, тепер немовби прокинулись від сну і жвавіше почали думати. Те, що найближчі родичі членів нашої громади Білого Ягуара прийшли до нас і оселилися з нами, було цілком зрозумілим! Але й інші араваки горнулися до нас, ніби їх притягала якась невідпорна сила. Як вони шукали нашої дружби, шукали поради і веселої розмови, як охоче поселилися б назавжди десь поблизу наших осель! Але Манаурі був проти цього, бо не хотів підбурювати заздрості вождів, які й так уже скоса поглядали на нас.

До пущі на полювання ми ходили вдвох або втрьох: я і, звичайно, Арнак, Вагура чи Педро, а часом і Лясана, особливо після того, як її мати переселилася до нас. Тільки тепер я почав переживати те незвичайне, шалене почуття, яке справляла на мене навколишня пуща. На півночі, у рідному мені віргінському лісі, були різні дерева, але хіба можна було порівнювати їх з багатством і надзвичайною різноманітністю тутешніх рослин? У віргінських лісах була сувора гущавина, але чи можна було її порівняти з цією плутаниною, з пишністю, з нагромадженням невблаганних гілок, листя ліан, колисок, де так важко навіть крок зробити, де все наче сковувало людину, пригнічувало її тіло, навіть давило на розум і серце? На перший погляд — нерозумний відразливий хаос, але, коли досвідчений мисливець уважніше вдивлявся, то бачив у цьому нібито хаосі розум природи і її мудрі закони життя, відчував її дику красу, ще більше, починав упиватися її чудовою, терпкою розкішшю. Але ніколи не знав мисливець, чим для нього, людини, була ця неосяжна гущавина — ласкавою подругою чи невблаганним ворогом.

Звірів у цій пущі була сила-силенна, але не легко було їх знайти, а ще важче полювати на них. Їх ховала зелена заслона, а до того ж тонка чутливість допомагала їм здалека почути ворога, який продирався крізь хащі. В пущі були стежки, людські і звірині, і тільки вони допомагали тихенько підкрадатись і наближатися до звіра.

У полюванні особливо приваблює відчуття великої несподіванки, яка стереже мисливця за кожним кущем, очікування непередбачених випадків. З цього погляду пущу над Ітамакою можна була назвати справжнім вимріяним місцем для полювання, раєм, чарівною колискою незвичайних зустрічей. Яких тільки звірів, яких дивовижних створінь не було в цій лісовій гущавині!

Крім ягуара, перед мисливцем, могли раптово з'явитися інші хижі представники сімейства котячих, зокрема схожий своєю мастю на лева звір, якого Педро називав пумою. Під постріл могли вискочити і олені гуасупіта, і дикі кабани сагвіно — з глибини лісу, і морські свинки — з берега ріки, і машаді — величезні звірі з твердою, мов щит, шкірою і довгим, як у дивовижного слона, носом, і незліченні зграї різноманітних мавп. Мисливець міг би зустріти тут і хатеку, звіра, цілком вкритого панциром, і інше страхіття — таманоа, мурахоїда з безглуздо довгою мордою і такими міцними кігтями на передніх лапах, що роздирали людину надвоє, а також побачити ще більше чудо — унау — чотириногу надзвичайно ліниву тварину, що майже нерухомо висіла під гілками дерев.

А крім цього, різні черепахи, водяні і лісові, а ящірки, зокрема, гуани, схожі своїм виглядом на дракона, але трохи менших розмірів, а незліченна кількість отруйних змій і удавів, а зрадницькі каймани-крокодили, які причаїлись у тихих водах; і в тих водах, крім безлічі їстівних риб, водилися ще різні чудовиська: і плоскі сіпарі з отруйною колючкою у хвості, і невеличкі риби хума, страшенно кровожерливі, і ярінга, про яких індійці розповідали таке, що здавалося мені справжньою казкою, і невеличкі потвори, які, ледве доторкнувшись до людини, вражали її, наче блискавкою, аж до непритомності. А неосяжний, барвистий світ тисячі птахів на землі і над землею, світ щебетливий, чарівний, веселий, над яким високо в небі кружляв і панував похмурий володар: велетенський орел з чубатою головою, напівлегендарний мезіме, непереможний винищувач мавп та інших звірів, силач, який, мабуть, міг би підняти в повітря і п'ятнадцятирічного хлопчика.