Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 13)

— Ти працював на ранчо?

Полонений завагався.

— Власне… я не працював…

— А що ж ти робив? Мабуть, байдики бив?

— Я був у дяді в гостях.

— У дяді?

— Так, у власника ранчо.

— Ага… Якщо ти там не працюєш, то де ж заробляєш на хліб?

— Ще ніде, пане. Я вчуся.

— Вчишся? Скільки ж тобі років?

— Вісімнадцять. Я вчуся в колегії отців домініканців…

— В Ля Соледад?

— Ні. Там немає колегії. В місті Кумана. Я буду лікарем…

Виходить, Педро був добре освіченим юнаком і справді міг пригодитись у здійсненні моїх задумів. Це була цінна здобич.

У цей час хлопець дивився на мене, думки плуталися у нього в голові, на обличчі застигла тривога.

— Пане! — звернувся він до мене здавленим голосом. — Чого ви від мене хочете? Що буде зі мною?

— Нічого з тобою не трапиться, — заспокоїв я його. — Ти мій полонений. Поїдеш з нами.

— А хто ви?.. Хочете забрати мене на море?

— Так, на море… Але не бійся…

— То ви пірати?

— Звідки ти це взяв?

— Ти ж англієць, пане. Ви маєте стільки зброї, корабель…

— Ні, ми не пірати!

— Але куди ж ви мене вивозите? Може, на англійські острови? — запитав він злякано.

— Ні, не на острови. А куди — дізнаєшся пізніше, коли вийдемо у відкрите море.

Раптом вираз обличчя у іспанця змінився, наче юнак ось-ось мав розплакатися.

— Пане! — захлипав він. — Будь милосердний, відпусти мене! Поверни мені волю, прошу тебе! Я ж тобі нічого поганого не зробив!

— Так, ти нічого не зробив, це правда, але твої товариші! А взагалі, не в тому річ. Слухай, Педро! Ти мій полонений і будеш ним протягом кількох місяців; учитимеш мене іспанської мови, для цього ти мені потрібен. Пізніше я звільню тебе і відпущу до своїх. Якщо ти погодишся з такою долею, я буду прихильний до тебе і жодна волосинка не впаде з твоєї голови. Але, якщо ти будеш непокірний або спробуєш утікати — я не відповідаю за твоє життя…

Ніч ми провели на суші під охороною виставлених дозорів. Нічого тривожного не сталося, кілька годин ми спали і встали з новими силами. До світанку було далеко. На темному небі ще світили зірки — провісниці світання, — коли ми залишили берег і, тягнучи трьома човнами шхуну, почали лавірувати, щоб вийти до гирла лагуни. Корабель посувався без перешкод, бо індійці, як уже згадувалось, добре знали ці води. Коли почало сходити сонце, ми були вже у відкритому морі і ловили пару сами перший подих вітру, що прокидався на північному сході. Ішли знов уздовж узбережжя, прямо на схід, і так сподівалися плисти кілька днів, не змінюючи курсу.

О відносність людських почуттів! Шершаві дошки палуби здавалися нам тепер наймилішими друзями, сама шхуна була затишна, як рідний дім, море викликало у нас почуття волі, об борт весело розбивалися гостинні хвилі, а солоний вітер напував нас великою надією.

Коли вже були підняті всі паруси, коли вітер став сталий і шхуна, розрізуючи хвилі, йшла в потрібному напрямку, я зібрав усіх товаришів навколо себе і звернувся до них із такими словами:

— Я вдячний вам за довір'я і горджуся дружбою. Особливо гордий тим, що ми становимо такий дружний і хоробрий загін. Яку чудову перемогу одержали ми в льяносах, як блискавично знищили зграю іспанців! Серце моє раділо від цього! Але треба, щоб такі перемоги і на майбутнє завжди супроводили нас. Уже ця перша зустріч з ворогами повинна переконати нас, що берег небезпечний і безжалісний до слабих, і якщо ми не хочемо загинути, то повинні бути сильними, дуже сильними і дуже загартованими!

— Правильно! — вигукнув Манаурі.

— У нас багато вогнестрільної зброї і пороху, — вів я далі, — є також непоганий запас свинцю! Але що нам з цього багатства, коли мало хто з нас уміє стріляти і обходитись із зброєю? Крім мене, є ще два досвідчені стрільці — Арнак і Вагура, а рушниць — близько сорока і майже стільки пістолетів. Який з цього висновок?

— Ми всі повинні навчитися стріляти! — відповів Арнак.

— Саме про це я й думав! Кожний повинен стати добрим стрільцем, причому якнайшвидше, вже зараз, під час подорожі по морю. Для навчання використаємо кожний спокійний день.

В користі такої науки не могло бути ніяких сумнівів, тому Манаурі з запалом прийняв мою пропозицію. В той же час більшість інших індійців, на мій подив, не поділяли думки вождя.

— Нащо це нам?.. — почулися заперечливі вигуки. — Ми швидко допливемо до річки Померун, а там, серед своїх, нам ніщо не загрожуватиме. Досить буде луків і списів!

— Чи досить? — заперечив Арнак. — Може й так, а може й ні! Попереду ще багато днів небезпечної подорожі, і не одна пригода може зламати нам шию!

— Ви кажете, — підхопив вождь, — що на берегах Померуну нам ніщо не загрожуватиме. А чому ж іспанці сильніші за нас, чому всюди б'ють нас? Бо у них зброя, кулі з рушниць вірніше вбивають, ніж стріли з луків!

— Але не в дрімучому лісі! — вигукнув хтось.

— Там, де наші села і оброблені поля, немає дрімучих лісів.

Бажаючи покласти край суперечці, я попросив усіх угомонитися:

— Вислухайте мою думку, — сказав я, — думку людини, яка трохи знайома з життям і від щирого серця бажає вам успіхів. Не може бути сумніву, що луки необхідні в пущі, але Манаурі і Арнак мають більше рації: завжди краще володіти різною зброєю, а насамперед вогнестрільною, якщо не хочете втратити свободи і життя. Така вже на цьому світі стара істина: хто володіє кращою зброєю, той перемагає.

Однак ще залишились такі, що не хотіли вчитися стріляти. Знову довелося мені зустрітися з характерною рисою індійців, відомою ще з тих часів, коли я перебував у Північній Америці, у віргінських лісах, — я знову помітив, що ці люди не вміють передбачати дальші події і надзвичайно безтурботно ставляться до свого майбутнього. Вони не вміють дивитися в завтра. І це мене боляче вражало.

Охочих учитися виявилось, крім Манаурі, лише п'ять індійців. Це були, без кульгавого Арасибо, всі найближчі друзі вождя. Щодо каліки, то він добре пам'ятав, як людяно поставився я, не залишивши його під Горою Шулік, і був щиро вдячний мені за це. Решта ж індійців на кораблі, а було їх дев'ятеро, намагалися залишитись осторонь. Але з їх товариства бажання вчитися виявила ще одна особа — Лясана.

— Ти? Ти хочеш стріляти? — щиро здивувався я.

Тут же Манаурі пояснив мені, що більшість індіанок, які допомагають своїм чоловікам у походах, володіють зброєю не гірше, ніж добрий воїн, а на півночі, в дале ких лісах, над річкою Куюні живе плем'я, що складається з самих жінок.

— Так воно ж вимре з часом! — зауважив Вагура із знанням справи. — Без хлопців…

— Дивіться, який знавець! — похитав головою вождь, кидаючи на юнака сердитий, але схвальний погляд. — Ні, воно не повинно вимерти, бо там занадто бойові баби. Вони часто проводять збройні напади на сусідні племена і виловлюють собі полонених, таких, як ти, розумників і юнаків, які повинні їм прислужувати. Якщо народжується дівчинка, полоненому дарують свободу, якщо хлопчик — убивають новонародженого і полонений мусить далі служити.

— Це жахливо! — осудливо промовив Вагура, але очі у нього, наперекір словам, засвітились якоюсь таємничою мрією.

Тим часом усі п'ятеро негрів тихенько про щось радилися поруч. Вони завжди були на моєму боці, а тепер, побачивши рішучість, з якою я захищав їх у льяносах перед іспанцями, вони готові були йти за мною у вогонь і воду. Отож, бачачи, якої прикрості завдали мені індійці, не бажаючи вчитися, негри юрбою підійшли до мене, і Мігуель сказав:

— Ми всі з тобою, Яне! Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів.

Тепер учнів дванадцять. І це добре! Не відкладаючи, я розпочав перше заняття, як каже прислів'я: коваль клепле, поки тепле. Взявши срібний пістолет, — а це була дорогоцінна річ, — я показав їм, як набивається зброя, скільки необхідно пороху, скільки свинцю. Взагалі це не було для них новиною, адже в останні дні перебування на безлюдному острові вони трохи звикли до рушниць.

Після мого вступу заняття далі проводили Арнак і Вагура.

Вітер дув у тому самому напрямку, коло керма стояв досвідчений індієць. Молодий полонений, Педро, побачивши, що я не зайнятий, підійшов до мене і запропонував розпочати заняття з іспанської мови. На кораблі він міг ходити вільно і почував себе в неволі дедалі краще. Зараз він доторкнувся до голови і сказав: la cabeza, потім — до руки: la mano, показав на корабель: el navio, — і так почалася моя наука.

Педро був надзвичайно кмітливий. Він викладав ясно, і за годину я вже засвоїв добру низку слів. Так, хлопець мав розум у голові. Коли закінчилися вправи з пістолетом, я покликав Арнака та Манаурі і запропонував їм спитати у Педро, чи він учив географію Південної Америки. Так, учив. Чи бачив карту цієї частини світу? Аякже, бачив. Чи зміг би з пам'яті намалювати контури нашого узбережжя? Педро не був упевнений в цьому, але погодився спробувати.

Серед того, що залишили на кораблі попередні його хазяї, ми знайшли дуже цінні речі: купу паперу для писання, а також чорнило і гусячі пера. Я наказав принести все це і порадив Педро, зібравшись із думками, намалювати берегову лінію цієї частини Америки.

Молодий іспанець спочатку швидко накреслив за допомогою шматочка свинцю контури узбережжя, потім виправив ті місця, які здалися йому неточними, і тільки тоді навів чорнилом. Ми стежили за рухами його пальців, як зачаровані, а індійці навіть затамували подих. Крім вождя і Арнака, до нас приєдналися Вагура, негр Мігуель і Лясана.