Анри Шаррьер – Метелик (страница 83)
— Здавайся, — закричали наглядача, — і тобі буде дароване життя.
— Ніколи цього не станеться, — відповів Арно, — я воліло, щоб мене зжерли акули, ніж бачити ваші бридкі морди!
І він поплив у море просто до акул. Мабуть, його зачепила куля, бо на якусь мить він зупинився. Та, незважаючи на це, наглядачі й далі стріляли. Арно звівся на ноги, вода сягала йому по груди, і тоді на нього накинулися акули. Я бачив цілком виразно, як він ударив кулаком акулу, яка виринула до половини з води й стрибнула на нього. Потім акули буквально пошматували його, напавши на нього з усіх боків. За якихось п’ять хвилин він зник. Наглядачі стріляли разів сто по стовпищу акул довкола Арно. Та лише одна куля влучила в акулу, яка потім підпливла догоричерева до берега. Наглядачі збігалися з усіх боків, і Марсо вирішив урятувати собі життя, викинувши револьвер у криницю, але тюремники вже встигли підвестися й, лупцюючи його костурами, стусаючи кулаками та конаючи ногами, пригнали Марсо до наглядачів, сказавши їм, що він теж причетний до змови. Хоч Марсо підняв угору руки, спливаючи кров’ю, наглядачі заходилися стріляти в нього з револьверів та карабінів, а один з них схопив карабін за цівку й став гамселити його по голові прикладом, наче довбнею. Що ж до Отена, то наглядачі по кілька разів розрядили в нього свої револьвери. Кожен наглядач випустив у нього до трьох десятків куль, і хоч він уже був мертвий, вони не переставали стріляти й усі разом увігнали в нього майже півтори сотні куль. Філіссарі повбивав і тих каторжан, про яких тюремники сказали, нібито вони теж збиралися йти за Арно, а потім здалися. То була абсолютна брехня, бо ніхто з них і кроку не ступив за змовниками.
Вже два дні ми сидимо замкнені. На роботу ніхто не йде. На дверях щодві години міняються вартові. Між корпусами теж ходять вартові. Нам заборонено навіть підступати до вікон. Лише з глибини коридора, що його утворюють два ряди гамаків, можна дивитися крізь загратовані двері на подвір’я. З Руайялю охороні надійшло підкріплення. Надворі не видно жодного засланця. Жодного араба-тюремника. Всіх позамикали. Час від часу ми бачимо, як ведуть до дисциплінарної в’язішці голого засланця. Крізь вікна до корпусу часто зазирають наглядачі. На дверях праворуч і ліворуч стоять вартові. Вони стоять на чатах лише по дві години, ні на мить не сідаючи й не беручи зброю на ремінь: карабін постійно лежить на лівій руці, наготовлений будь— якої миті стріляти.
Ми поділилися на гурти по п’ять чоловік і ріжемося в покер. Маркетті, який грає сонату Бетховена, примушують покласти скрипку.
— Годі тобі цигикати! Ми, наглядачі, в жалобі.
Напруження панує не тільки в нашому корпусі, а й у цілому таборі. Нам не дають ні кави, ні супу. Буханець хліба вранці, тушковане м’ясо ополудні, тушковане м’ясо ввечері — одна бляшанка на чотирьох чоловік. А що в нашому корпусі наглядачі нічого не потрощили, то ми маємо свою каву, масло, олію, борошно. В інших корпусах цього нема. Коли з клозета, де в нас варилася кава, пішов дим, наглядач наказав загасити вогонь. Каву варив на продаж старий Ні— стон, давній каторжанин із Марселя; Він зухвало відповів наглядачеві:
— Якщо тобі заважає вогонь, то зайди й сам погаси його?
Тоді наглядач кілька разів стрельнув у вікно. Кава вилилась, і вогонь швидко погас.
Одна куля влучила Ністонові в ногу. Ми страшенно перелякалися, подумавши, що нас уже розстрілюють, і попадали на долівку.
Сьогодні начальником варти біля входу до табору знову Філіссарі. Почувши постріли, він прибігає з чотирма наглядачами до нашого корпусу. Наглядач, який стріляв, намагається пояснити, що сталося. Філіссарі лає його по-корсіканському, але наглядач родом з Оверні, він не розуміє начальника й не знає, що відповісти.
Ми знову лягаємо на гамаки. У Ністона кривавиться нога.
— Не кажіть їм, що мене поранено, а то вони виведуть мене надвір і доб’ють.
Філіссарі підходить до грат. Маркетті розмовляє з ним по-корсіканському.
— Варіть свою каву, більше такого не станеться, — каже Філлісарі й іде. Ністонові пощастило, що куля не застрягла в нозі: вона влучила в литку й вилетіла майже під коліном. Ми наклали йому джгут, кров перестала текти, і ми перев’язали рани.
— Метелику, вийдіть.
Восьма година вечора, отже, надворі темно.
Я не знаю наглядача, який кличе мене: це, мабуть, бретонець.
— Навіщо я виходитиму о цій порі? Мені нема чого робити надворі так пізно.
— Вас хоче бачити комендант.
— Скажіть йому, хай прийде сюди. Я нікуди не піду.
— Ви відмовляєтесь?
— Так, відмовляюсь.
Навколо мене збираються друзі. Маркетті підходить до зачинених дверей, за якими стоїть наглядач, і каже:
— Ми не випустимо Метелика, якщо сюди не прийде комендант.
— Але ж це комендант послав мене по нього!
— Скажіть, нехай сам прийде.
За годину в дверях з’являються двоє молодих наглядачів. З ними араб, що працює в коменданта. Той самий, який врятував його і став на перешкоді бунтові.
— Метелику, це я, Мохамед. Комендант хоче бачити тебе, він не може прийти сюди.
— Метелику, він з карабіном!
Я виходжу з кола друзів і підступаю до дверей. Справді, в Мохамеда під пахвою карабін. На каторзі багато чого побачиш. Навіть озброєного з наказу начальства каторжанина!
— Ходімо, — каже араб. — Комендант доручив мені захистити тебе, якщо буде треба.
— Я не вірю!
— Та ходімо з нами!
Я переступаю поріг. Мохамед іде поряд зі мною, а обидва наглядачі — ззаду. Я простую до будинку коменданта. Коли минаю пост на табірних воротах, Філіссарі каже мені:
— Метелику, сподіваюсь, ти не маєш на мене зла?
— Ні я, ні хлопці з нашого корпусу. А втім, не знаю.
Спускаємося до будинку коменданта. І будинок, і всю пристань освітлює м’яке світло карбідних ламп. Дорогою Мохамед дає мені пачку сигарет «Голуаз». Увійшовши до яскраво освітленої двома карбідними лампами вітальні, я бачу руайяльського та сен-жозефського комендантів з їхніми заступниками, а також коменданта дисциплінарної в’язниці.
Надворі я помітив чотирьох арабів, яких стерегли наглядачі. Двох арабів я впізнав — вони були з тих, що перетягували каміння.
— Ось і Метелик, — каже Мохамед.
— Добрий Вечір, Метелику, — вітається сен-жозефський комендант.
— Добрий вечір.
— Сідай на отой стілець.
Я сідаю. З кухні, двері до якої відчинені, мені приязно киває головою Аізеттина хрещена мати.
— Метелику, — каже руайяльський комендант, — пан Дютен вважає вас людиною, гідною довіри. Ви довели це своєю спробою врятувати хрещеницю його дружини. Я знаю вас лише з офіційних записів. Якщо їм вірити, ви страшенно небезпечна з усіх поглядів людина. Я хочу забути про ті записи, й вірити своєму колезі панові Дютену. Після всього, що сталося, сюди, безперечно, прибуде для розслідування комісія, і засланці всіх категорій відповідатимуть на її запитання. Ми певні, що ви і ще кілька каторжан маєте великий вплив на всіх засуджених і що вони діятимуть за вашими вказівками. Ми хочемо знати вашу думку про бунт і бодай приблизно те, що каторжани, передусім з вашого корпусу, можуть розповісти комісії.
— Сам я не маю чого сказати й не можу вплинути на інших. Якщо комісія по-справжньому розслідує обстановку тут, вас усіх поскидають з посад.
— Що ти кажеш, Метелику?! Я зі своїми колегами відвернув на Сен-Жозефі бунт!
— Може, ви й урятуєтесь, але руайяльське начальство— ні.
— Поясніть чому! — підвелися, а потім знов посідали комендант Руайялю та його заступник.
— Якщо ви й далі офіційно говоритимете про бунт, вам не минути лиха. Коли ж пристанете на мої умови, я врятую вас усіх, крім Фідіссарі.
— Які твої умови?
— По-перше, щоб негайно, від завтрашнього ранку, життя в таборі пішло до-старому. Аж тоді ми з вами зможемо поговорити, аж тоді можна буде вплинути на каторжан та їхні заяви комісії. Правильно?
— Еге ж, — відповідає Дютен. — Але чому це нас треба рятувати?
— Ви там, на Руайяді, відповідаєте не тільки за свій острів, а й за всі три острови? — замість відповіді питаю я руайяльського коменданта.
— Так.
— Жірaзоло доніс вам про те, що готується бунт. Заводії бунту — Отен і Арно.
— І Карбоньєрі, — додає наглядач.
— Ні, неправда— Жіразоло ворогує з Карбоньєрі ще з Марселя і навмисне зробив його причетним до цієї змови. На жаль, ви не повірили Жіразоло. Чому? Бо він сказав, що бунтарі мають намір повбивати жінок, дітей, арабів і наглядачів. Це здалася вам неймовірним. З іншого боку, на острові Руайяль вісімсот каторжан і лише дві шлюпки, а на Сен-Жозеф шістсот каторжан і одна шлюпка. Жодна серйозна людина де зважиться на такий бунт.
— Звідки ти про все це знаєш?
— Моя справа. Та коли ви й далі твердитимете про бунт, навіть якщо й приберете мене, все це буде сказано і доведене комісії. Отже, відповідальність лягає на Руайяль, який перевів тих трьох на Сен-Жозеф, не розлучивши їх. І коли комісія дійде висновку, що ви мали одного з них відіслати на Дьябль, а другого — на Сен-Жозеф, то вам, цілком логічно, не уникнути серйозних санкцій. Хоч особисто я визнаю: так, повірити в той божевільний намір було важко. Кажу вам іще раз: якщо ви говоритимете про бунт, то самі себе втопите. Тож вислухайте мої умови, По-перше, як я вже сказав, від завтрашнього дня життя в таборі має піти по-старому. По-друге, повипускайте з камер усіх, кого ви туди кинули, підозрюючи їх у змові і нікого з них не допитуйте про їхню причетність до бунту, бо його не було. По-третє, Філіссарі зараз же треба відіслати на Руайяль, передусім задля його ж безпеки, бо коли не було змови, то як виправдати смерть трьох каторжан? І взагалі Філіссарі — мерзенний убивця, під час сутички його охопив панічний страх, і він хотів усіх перестріляти, зокрема й у нашому корпусі. Якщо вп пристанете на мої умови, я зроблю так, що всі заявлять, нібито Арно, Отен і Марсо пішли на такий вчинок, аби накоїти Якнайбільше лиха, перше ніж загинути самим. Вони його й справді накоїли, але цього не можна було передбачити. Одначе ті троє не мали ні спільників, ні повірників. Усі каторжани підтвердять, що вони вирішили в такий спосіб укоротити собі віку, Загнавши перед цим на тон світ якомога більше людей. Якщо хочете, я зараз вийду, а ви порадитесь і дасте мені відповідь.