Анри Шаррьер – Метелик (страница 85)
Вже майже чотири місяці я на Руайялі. Тут я заприятелював з лікарем Жерменом Гібером. Його дружина, прекрасна жінка, попросила мене обробити для неї город. Я посадив на ньому салат, редиску, квасолю, помідори й баклажани. Вона в захваті й поводиться зі мною, як із щирим другом.
Цей лікар ніколи не подає руки наглядачеві, хоч би який чин той мав, але дуже часто тисне руку мені та іншим каторжанам, яких добре знає і поважає.
(Коли я зрештою опинився на волі, лікар Розенберг допоміг мені відновити зв’язок із Жерменом Гібером. Жермен надіслав мені фотографію, де він стоїть із дружиною на Канеб’ері — центральній марсельській вулиці. Гібер тоді саме повернувся з Марокко й, дізнавшись, що я вже вільний і щасливий, привітав мене. Він загинув в Індокитаї, намагаючись урятувати покинутого на полі бою пораненого бійця. Це була добра, щира людина, і його дружина теж. Коли 1967 року я приїхав до Франції, мені хотілося провідати її. Однак я не пішов до неї, бо після того, як ця жінка на моє прохання дала мені позитивну характеристику, вона більше не написала мені. Не знаю, чому вона мовчить, але в глибині душі я й досі щиро вдячний їм обом за те, що вони так тепло приймали мене в своєму домі на Руайялі).
РУАЙЯЛЬ
Смерть Карбоньєрі
Учора мій друг Матьє Карбоньєрі отримав удар ножем у самісіньке серце. Це вбивство викликало цілу низку інших убивств. Матьє зовсім голий мився в умивальні, і, коли він намилив обличчя, його вдарили ножем. Тут повелося так, що кожен, приймаючи душ, звичайно відкриває ножа й кладе його під свій одяг, аби встигнути дотягтися до нього, коли відчує, що до нього наближається недруг. Матьє не зробив цього й Заплатив за це життям. Мого друга вбив один вірменин, що ціле своє життя був сутенером.
З дозволу коменданта й за допомогою іншого товариша я сам зніс Матьє до пристані. Він важкий, і я, несучи його, мусив тричі зупинятись на перепочинок. Я прив’язав Матьє до ніг великий камінь, але не мотузкою, а дротом. Акули не зможуть перекусити цей дріт, і він утоне на дно моря, перше ніж вони пошматують його.
Коли ми з товаришем приходимо до пристані, б’є дзвін. Шоста година вечора. Сонце заходить за обрій. Ми сідаємо в човен. Матьє спить вічним сном у горезвісному ящику з відкидною стінкою, що править за домовину для всіх. Для Матьє все скінчилося.
— Уперед! — командує наглядач за стерном. Менше ніж за десять хвилин ми дістанемося до течії у фарватері між островами Руайяль та Сен-Жозеф. І мені враз до горла підкочується клубок. Над водою з’являються десятки плавників акул, що швидко кружляють у просторі завдовжки метрів чотириста. І ось пожиралі каторжан учасно прийшли по здобич у точне місце.
Вчини, Боже, так, аби вони не встигли схопити мого друга. Веслярі на знак прощання з небіжчиком піднімають весла. Ми перехиляємо ящик. Загорнуте в мішки від борошна тіло Матьє, що його тягне вниз великий камінь, зсувається по відкидній стіні й ураз падає в море.
Який жах! Тільки-но Матьє занурюється у воду і, як мені здалося, зникає, коли знову виринає, підтримуваний у повітрі сімома, десятьма чи двадцятьма — хто може це знати? — акулами. Перше ніж човен відпливає назад, акули зривають з Матьє мішки від борошна, в які він загорнутий, і тоді відбувається щось незбагненне. Матьє стоїть над водою дві-три секунди. Він уже без правої руки. Здійнявшись до пояса над водою, він прямує просто на човен, потім, дійшовши до середини водоверті, зникає назавжди. Акули пропливають під нашим човном, б’ючись об його днище, і один із веслярів мало не втратив рівновагу й не шубовснув у воду.
Всі ми, навіть наглядачі, отетеріли. Вперше в житті мені захотілося померти. Я мало не кинувся до акул, щоб навіки піти з цього пекла.
Поволі я підіймаюсь від пристані до табору. Ніхто не ступає поряд зі мною. Я поклав ноші собі на плечі й приходжу до плоскогір’я, де мій Брут нападав на Дантона. Я зупиняюсь тут і сідаю. Вже споночіло, хоч іще тільки сьома година вечора. На заході небо ще освітлене промінням сонця, яке вже сіло за обрій. Усе довкола огорнула темрява, яку в одному місці розтинає сніп проміння острівного маяка, і я відчуваю щем у серці.
Прокляття! Ти забаг побачити похорон і до того ж похорон свого друга? Тож ти й побачив! Почув, як б’є дзвін, і побачив усе інше. Ти задоволений? Твоя хвороблива цікавість удоволена.
Лишається поквитатися з типом, який убив твого друга. Коли? Цієї ж ночі? Чому цієї ж ночі? Це надто рано, той тип буде дуже обережний. Їх шість у їхньому «казані».
У цьому ділі не слід квапитися. Треба з’ясувати, на скількох чоловік я можу покластися. На чотирьох, крім себе самого, отже, нас буде п’ять. Непогано. Ліквідувати цього типа! Так, а потім мені слід буде перебратися на острів Дьябль. Там я не робитиму ніякого плоту, не готуватимусь, а візьму два мішки, наповню їх кокосовими горіхами й кинусь на них у море. З того острова відстань до берега відносно коротка, якихось сорок кілометрів по прямій лінії. Коли зважити на хвилі, вітри й припливи та відпливи, то ця відстань може зрости до ста двадцяти кілометрів. Отже, питання полягає тільки в тому, щоб вистояти. Я людина міцна, і повинен витримати дві доби в морі верхи на мішках.
Беру ноші й простую до табору. Коли підходжу до дверей, мене, дивна річ, обшукують. Ніколи цього не було. Наглядач особисто забирає в мене ножа.
— Ви хочете, аби мене вбили? Навіщо ви роззброюєте мене? Хіба ви не знаєте, що, вчинивши так, посилаєте мене на неминучу смерть? Якщо мене вб’ють, то в цьому буде ваша вина.
Ніхто ні слова не промовляє до мене — ні наглядачі, ні тюремники. Вони відчиняють двері, і я заходжу до корпусу.
— Але ж тут нічого не видно, чому в цій залі горить лише одна лампа замість трьох?
— Метелику, ходи сюди, — тягне мене за рукав Гранде. В залі не чути звичного гамору. Відчуваєш, ніби щось серйозне має статися або вже сталося.
— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.
— Він тобі не знадобиться цієї ночі.
— Чому?
— Вірменин та його друг у клозеті.
— Що вони там роблять?
— Лежать мертві.
— Хто їх уколошкав?
— Я.
— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?
— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.
— Дай мені ніж.
— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.
Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.
— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?
— Еге ж.
— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?
З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.
— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?
— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?
— Згода.
І я йду від них.
— Що вони тобі сказали?
— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.
— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.
— А що ти думаєш, Метелику?
— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.
— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.
— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?
— Чи про намір вірменина знали тільки вони двоє? Ось про що треба дізнатися.
— На добраніч усім вам. Даруйте мені, я спробую заснути, якщо це мені вдасться.
Принаймні мені хочеться побути на самоті, і я лягаю у свій гамак. Потім відчуваю, як по мені ковзає чиясь рука й тихенько забирає в мене ножа. Чути, як хтось у темряві шепоче:
— Спи, Метелику, спи спокійно. Ми по черзі чатуватимемо.
Мого друга так грубо, так підступно вбито без серйозної причини. Вірменин убив Матьє за те, що тої минулої ночі, граючи в карти, наполіг, аби він заплатив програну ставку в сто сімдесят франків. Той йолоп відчув себе ображеним, бо його примусили підкоритися в присутності тридцяти-сорока картярів. Опинившись між Матьє та Гранде, він був змушений заплатити.
Вірменин підступно вбив людину, яка була таким самим шукачем пригод, як і він сам. Це вбивство дуже вразило мене, і я відчув деяку полегкість тільки тоді, коли дізнався, що вбивці прожили після свого злочину лише кілька годин. Хоч це дало мені розраду.
Гранде, наче тигр, із швидкістю, гідною чемпіона з фехтування, накинувся на них і пробив їм обом горлянки, вони навіть не встигли захиститися. Я уявляю собі: місце, де вони попадали, мабуть, залите кров’ю. Мені кортить спитати: «Хто їх затягнув до клозета?» Та ні, я не стану розмовляти. Заплющивши очі, бачу, як заходить трагічно червоно-фіолетове сонце, освітлюючи своїм останнім промінням ту дантівську сцену: акули б’ються за мого друга…