Анри Шаррьер – Метелик (страница 38)

— Подумай, — сказав він, — перше ніж вирушати на землю, де в тебе Стільки ворогів, адже на цій землі, де живемо ми, в тебе самі лише друзі.

Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.

— Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся — і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.

Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок — і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в’язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.

Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м’яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.

Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: «Ти маєш рацію» — поступилася їй місцем біля мене.

Мої жінки щодня готують мені їсти, але самі не їдять. Ось уже цілих три дні вони нічого в рот не беруть. Я сів на коня й мало не припустився серйозної помилки, першої за півроку: я поїхав без дозволу провідати знахаря. В дорозі отямився й, замість поїхати до нього, кілька разів проїхав приблизно за двісті метрів повз його шатро. Знахар помітив мене й кивнув, аби я завітав до нього. Я на мигах показав йому, що Лалі й Зораїма перестали їсти. Він дав мені щось схоже на горіх, який я повинен покласти в прісну воду у своїй хижці. Повернувшись додому, я кладу цього горіха у великий жбан з водою. Лалі й Зораїма кілька разів п'ють з нього, але так і не починають їсти. Лалі більше не ходить добувати устриці. Сьогодні, після чотирьох днів говіння, вона вдалась до справді божевільного вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з’їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою. Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив’язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.

Лалі смикає за повіддя, бо я, подумавши, що ми їдемо до знахаря, спрямував коня в бік його шатра. Ні, Лалі смикає за повідки й каже:

— Соррільйо.

Отже, ми їдемо до Соррільйо. В дорозі, міцно тримаючись за мій пасок, вона багато разів цілує мене в шию. Я ж у лівій руці тримаю повіддя, а правою гладжу Зораїму. Ми приїздимо до села Соррільйо саме тоді, коли він повертається з Колумбії із трьома нав’юченими віслюками та одним украй завантаженим конем. Ми заходимо до його хижки. Першою говорить Лалі, потім Зораїма.

І ось що мені пояснив Соррільйо: доти, поки я не заплакав, Далі гадала, ніби я біла людина, яка не надавала їй жодного значення. Вона знала, що я колись піду від неї, але я був підступний, мов змій, бо ніколи не давав їй зрозуміти це. Лалі сказала, що вона глибоко розчарована, бо вважала: така індіанка, як вона, може ощасливити чоловіка, а вдоволений чоловік не покине її, тож вона й подумала, що їй більше нема сенсу жити після такої серйозної невдачі. Таке саме сказала й Зораїма, висловивши побоювання, що її син буде таким самим, як і його батько, — фальшивою людиною, яка не вміє дотримати слова, яка вимагатиме у своїх жінок чогось нездійсненного, а вони, ладні віддати за нього життя, не зможуть його зрозуміти. Чому збирався втекти від неї, немов від собаки, який укусив мейе того дня, коли я прийшов до їхнього села? Я відповів так:

— Що ти, Лалі, зробила б, коли б твій батько занедужав?

— Я пройшла б по колючках, аби його вилікувати.

— Що вчинила б ти, коли б за тобою гналися, мов за звіром, аби тебе вбити, а потім настав би той день, коли б ти могла захиститися?

— Я скрізь розшукувала б свого ворога, щоб поховати його так глибоко в землі, де він не міг би навіть ворухнутися у своїй ямі.

— Зробивши це, що ти вчинила б потім, знаючи, що на тебе чекають дві чарівні жінки?

— Я повернулася б до них.

— Ось саме це хочу зробити і я.

— А що, коли ти повернешся, я вже буду стара й негарна?

— Я повернусь набагато раніше, ніж ти станеш старою й негарною.

— Так, в тебе з очей потекла вода, мені ніколи це не вдавалося зробити. Тож ти можеш поїхати від нас будь-коли, але ти маєш зробити це серед білого дня, в присутності всіх наших людей, а не як злодій. Ти маєш піти так, як ти прийшов до нас, о тій самій порі пополудні, гарно вдягненим. Ти повинен сказати, хто має пильнувати нас день і ніч. Зато — вождь, він повинен підібрати іншого чоловіка, який стане пильнувати нас. Ти мусиш сказати: та хижка, де ми зараз живемо, є твоїм домом, і жоден чоловік, за винятком твого сина, якщо та дитина, яку носить у своїй утробі Зораїма, виявиться чоловіком, жоден інший чоловік не повинен заходити до твого дому. Того дня, коли ти вирушатимеш у дорогу, заради цього до нас повинен буде приїхати Соррільйо. Він має переказати усе те, що ти схочеш нам сказати.

Ми переночували в Соррільйо. Це була вельми лагідна й ніжна ніч. У шепоті цих двох дочок природи були такі зворушливі звуки, сповнені любові, що я зовсім розчулився. Вранці ми всі троє повертаємося додому верхи, але через живіт Зораїми їдемо дуже повільно. Я повинен буду вирушити в дорогу через тиждень після появи на небі молодика, бо Лалі хоче пересвідчитися, чи вона справді завагітніла. Останнього місяця вона помітила певні ознаки цього. Лалі боїться, що помилилася, та коли з появою на небі нового місяця ці ознаки повторяться, то вже напевне вона зачала. Соррільйо має привезти одяг, який я надягну: я повинен буду вдягтися на місці після того, як попрощаюся з індіанцями за гуахірським звичаєм, цебто голяка. Напередодні нам усім Трьом треба сходити до знахаря. Він скаже, чи мої двері в хижці слід забити, чи вони мають залишитися відчиненими. В цьому нашому повільному поверненні додому нема нічого сумного. Мої дружини воліють краще усе знати, ніж бути покинутими й осоромленими перед жінками та чоловіками свого села. Коли Зораїма народить дитину, вона підбере собі човняра й ходитиме добувати багато перлин, що їх зберігатиме для мене. Лалі тепер щодня пірнатиме набагато довше на морське дно по скойки, щоб бути більше зайнятою. Я шкодую, що завчив лише десяток гуахірських слів. Мені так багато хочеться їм сказати, чого неможливо зробити через перекладача. Ми приїздимо до села. Передусім мені треба побачитися із Зато й вибачитись, що я поїхав, не сказавши йому ні слова. Зато такий самий благородний, як і його батько. Перше ніж я заговорив, він поклав руку мені на плече й сказав: «Уїлю (мовчи)». Новий місяць настане через дванадцять днів. Коли додати ще тиждень, упродовж якого я маю чекати, то десь днів за двадцята я вже буду в дорозі.