Анри Шаррьер – Метелик (страница 40)
Черниці повертаються, й ірландка, всміхаючись, запитує, як мене звати.
— Енріке.
— Гаразд, Енріке, ми довеземо вас до монастиря, до якого Їдемо. Це за вісім кілометрів від Санта-Марти. З нами на возі вам нема чого боятися. Тільки не розмовляйте, всі гадатимуть, що ви робітник з монастиря.
Черниці платять за обід. Я купую блок сигарет — дванадцять коробок — і запальничку. Їдемо далі. Цілу дорогу черниці не промовляють до мене ні слова, і я їм за це вдячний. Тож вони не можуть пересвідчитися, що я розмовляю погано. Надвечір ми приїздимо до великого заїзду. Тут стоїть автобус з написом: «Ріоача — Санта-Марта». Мені хочеться сісти в нього. Я підходжу до ірландки й кажу їй, що маю намір поїхати цим автобусом.
— Це дуже небезпечно, — відповідає вона. — Перед в’їздом до Санта-Марти є два поліційні пости, де вимагають у пасажирів їхню «седулу», цебто посвідчення, однак поліцейські ніколи не перевіряють документів у тих, хто їде возом.
Я сердечно дякую їй, і моя прикрість од того, що вони викрили мене, розвіюється остаточно. Навпаки, мені страшенно пощастило, що я зустрів цих добрих черниць. Справді, з настанням ночі ми приїздимо на поліційний пост. Поліція саме перевіряла автобус, що їхав із Санта-Марти до Ріоачі. Я ліг горілиць на дно воза, поклавши бриля собі на обличчя й удавши, що сплю. Восьмирічна дівчинка поклала голівку мені на плече й справді спить. Кучер, під’їхавши, зупиняє воза між автобусом і постом.
— Як ся маєте? — питає черниця по-іспанському в поліцейських.
— Дуже добре, сестро.
— Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, — і ми спокійно рушаємо з місця.
О десятій вечора ми під’їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий — з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема «седули». В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під’їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.
— Седула! Седула!
І всі дістають і показують картонку з фотографією.
Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі «седулу», перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п’ятдесят тисяч жителів.
Господи, як довго вони перевіряють цей автобус! Ірландка обертається до мене:
— Будьте спокійні, Енріке.
Я вмить зненавидів її за цю необережну фразу, яку, певне, почув кучер.
Нарешті наш віз в’їздить у це сліпуче світло. Я вирішив сісти. Мені здалося, коли б я лежав, то викликав би підозру, ніби ховаюсь. Я прихиляюся спиною до полудрабка і дивлюсь у потилицю черницям. Поліцейські можуть бачити мене тільки в профіль, до того ж я насунув на очі бриля, але й не занадто.
— Як вам тут ведеться? — запитує іспанка.
— Дуже добре, сестри. Куди ви так пізно їдете?
— У дуже нагальній справі, тож не затримуйте нас. Ми вельми поспішаємо.
— Їдьте з Богом, сестри мої.
— Дякую, сини мої. Хай Бог вас береже.
— Амінь, — відповідають поліцейські.
І ми спокійно проїздимо, ніхто з них не зажадав у нас документів. Мабуть, пережиті хвилини вплинули на шлунок добрих сестриць, бо через сто метрів від поста вони зупиняють віз, встають з нього й біжать на короткий час у сельву.
Потім рушаємо далі. Я закурюю. Я так розхвилювався, що, коли ірландка сіла, кажу їй:
— Дякую, сестро.
— Дарма, — відповідає вона. — Ми так перелякалися, що в нас розладналися шлунки.
Опівночі приїздимо до монастиря. Він обнесений високим муром з великою брамою. Кучер повів до стайні коней, а три дівчинки пішли до монастиря. Під дашком біля брами зав’язується гаряча суперечка між черницею-охоронницею та двома моїми черницями. Ірландка каже мені, що сторожиха не хоче будити ігуменю й просити в неї дозволу, аби я переночував у монастирі. І тут мені забракло рішучості. Я мав би негайно скористатися з цієї нагоди й податися до Санта-Марти — адже я знав: до міста лише вісім кілометрів.
Ця помилка потім коштуватиме мені семи років каторги.
Нарешті розбудили ігуменю й дали мені кімнату на третьому поверсі. З вікна я бачу вогні міста. Добре видно маяк і вогники в порту, з якого відпливає великий корабель.
Я лягаю спати й прокидаюся, коли хтось стукає у двері. Сонце вже зійшло. Цієї ночі мені приснився жахливий сон: Лалі переді мною розпорола собі живіт, і наша дитина виходила з нього шматками.
Я голюся і швидко вмиваюсь. Потім спускаюся вниз. Біля сходів стоїть ірландка, вона зустрічає мене усмішкою.
— Добрий день, Анрі. Виспалися?
— Так, сестро.
— Прошу вас до кабінету нашої ігумені, вона хоче побачитися з вами.
Входимо. За письмовим столом сидить жінка. Ця п’ятдесятирічна, а може, й старша особа з дуже суворим обличчям дивиться на мене своїми чорними очима без тіні привітності.
— Пане, ви говорите по-іспанському?
— Дуже погано.
— Гаразд, наша сестра буде за перекладачку. Мені сказали, що ви француз.
— Так, пані ігуменя.
— Ви втекли з в’язниці в Ріоачі?
— Так, пані ігуменя.
— Коли?
— Місяців сім тому.
— Що ви робили весь цей час?
— Жив у індіанців.
— Що?! Ви жили в гуахірів? Це неможливо! Ті дикуни ніколи нікого не пускали на свою землю. Жодному місіонерові не вдалося проникнути до них. Я не приймаю цієї відповіді. Де ви були? Кажіть правду!
— Пані ігуменя, я був у індіанців і маю доказ цього.
— Який?
— Перлини, які вони ловлять у морі.
Я дістаю торбинку, приколоту шпилькою до підкладки на спині моєї куртки, і даю її ігумені. Вона розв’язує торбинку й бере з неї жменю перлин.
— Скільки їх тут?
— Не знаю, десь п’ятсот-шістсот.
— Це не доказ. Ви могли їх украсти будь-де.
— Пані ігуменя, щоб ваше сумління було чисте, я, коли ваша ласка, залишусь тут доти, доки ви дізнаєтеся, чи десь не пропали перли. Я маю гроші й заплачу за своє проживання. Обіцяю, що без вашого дозволу й кроку не ступлю з кімнати.
Жінка дивиться на мене дуже пильно. Я здогадуюся, про що вона думає. «А що, як ти втечеш? Ти ж утік із в’язниці, а звідси ще легше».
— Я залишу вам торбинку з перлами, це все моє багатство. Я знаю, вона буде в добрих руках.
— Гаразд, домовились. Але вас у кімнаті не замикатимуть. Вранці й пополудні, j коли мої дочки будуть у каплиці, ви зможете спускатися в садок. А їстимете на кухні із служниками.
Ця розмова мене трохи заспокоїла. Я вже рушаю нагору до своєї кімнати, але черниця-ірландка веде мене на кухню. Тут на мене чекає велика чашка кави з молоком, дуже свіжий чорний хліб і масло. Поки я снідаю, черниця мовчки стоїть переді мною. В неї заклопотаний вигляд.
— Дякую, сестро, за все, що ви зробили для мене, — кажу їй.
— Я хотіла б зробити більше, та не можу, мій друже Анрі, — відповідає вона й виходить з кухні.
Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір’я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.
Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір’я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.
Десь о першій годині дня стукають у двері.
— Анрі, просимо обідати!