Анри Шаррьер – Метелик (страница 36)

Прийшов вождь у супроводі трьох індіанців та свого брата, чия рана на коліні вже зарубцювалася. Він дивиться на малюнок на дзеркалі й на своє зображення в ньому. Його зачаровує те, що на дзеркалі так добре намальовано пащу тигра і що в цьому самому дзеркалі він побачив своє обличчя. Вождь не розуміє, що я збираюсь робити. Коли дзеркало висохло, я кладу його на стіл, накриваю цигарковим папером і починаю копіювати. Роблю це швидко й легко. М’який олівець несхибно ходить по лініях малюнка. Менш ніж за півгодини на очах у присутніх, сповнених цікавості, я знімаю з дзеркала точну копію оригіналу. Кожен з них один за одним беруть у руки аркуш паперу й роздивляються його, порівнюючи тигра на моїх грудях з його зображенням на папері. Я прошу Лалі лягти на стіл, легенько змочую її вогкою ганчіркою, кладу їй на живіт копірку, а на неї аркуш паперу із зображенням пащі тигра. Воджу по лініях малюнка олівцем, і всі в захопленні охкають, коли бачать, що на животі Лалі з’являються перші риси пащі тигра. Тільки тепер вождь зрозумів, що то задля нього я завдаю собі стільки клопоту.

Люди, яким не властиве лицемірство цивілізованого виховання, на все реагують природно. Вони одразу ж виявляють задоволення чи невдоволення, радість чи смуток, цікавість чи байдужість. Вищість чистих, як ці гуахіри, індіанців просто приголомшлива. Вони перевершують нас у всьому, бо коли вони приймають когось у своє середовище, то все, що в них є, належить і йому; з іншого боку, коли ця особа виявляє до них бодай якусь увагу, вони глибоко зворушуються. Я вирішую нанести лише перші контури малюнка на груди вождя. Потім трьома голками почну виколювати іх на його тілі. Завтра візьмусь до роботи.

Зато лежить на столі. Перенісши малюнок з цигаркового паперу на білий аркуш міцнішого паперу, перемальовую його твердим олівцем на його шкіру, змащену вапняним молоком і вже висушену. Вождь витягся на столі, не мигаючи й не ворушачи головою, бо дуже боїться, аби не зіпсувати малюнок, котрий я показав йому у дзеркалі. Далі я надрізаю бритвою всі лінії малюнка. Кров нестримно цебенить, і я щоразу витираю її. Коли на місці малюнка з’являються тонкі червоні лінії, я змащую груди вождя синьою тушшю. Туш, яку відкидає кров, не зовсім добре засвоюється в тих місцях, де я надто глибоко продряпав шкіру бритвою, але майже весь малюнок проступає цілком виразно. За тиждень Зато має на своїх грудях тигрову пащу з рожевим язиком, білими зубами, ніздрями й чорними вусами та очима. Я задоволений своїм витвором: він кращий за той, що в мене на грудях, його тони куди яскравіші. Коли кірка злущується, я виколюю деякі місця голками. Зато такий задоволений, що замовляє Соррільйо шість дзеркал — по одному для кожної хижки й два для своєї.

Минають дні, тижні, місяці. Настав квітень. Я тут уже чотири місяці. Здоров’я в мене чудове. Я дужий, ноги мої звикли ходити босоніж і можуть невтомно долати великі відстані, це дозволяє мені йти полювати на ящерів. Я забув сказати, що після свого першого гостювання в знахаря я попросив Соррільйо привезти мені йод, перекис водню, вату, бинти, хінінові пігулки й пілюлі Сторвасоля. Я бачив у лікарні в одного каторжника таку саму виразку, яку має на своїй нозі знахар. Там фельдшер Шаталь розтовкував пілюлю Сторвасоля й прикладав порошок до ранки. Отримавши все це, а також мазь, яку з власної волі привіз Соррільйо, я передав знахареві дерев’яний ножик, і той одразу ж передав мені свій ніж. Довелося довго й нелегко переконувати знахаря, аби він дозволив мені полікувати його. Через кілька моїх візитів виразка зменшилася вдвічі, потім знахар став сам лікувати себе моїми ліками, і одного чудового дня надіслав мені дерев’яного ножа, аби я прийшов пересвідчитися, що він остаточно одужав. Так ніхто ніколи й не дізнався, що то я його вилікував.

Мої жінки не відпускають мене від себе ні на мить. Коли Лалі йде добувати з морського дна устриці, зі мною лишається Зораїма. Якщо Зораїма йде пірнати, мені товариство складає Лалі.

У Зато нароївся син. Його дружина, коли в неї почалися потуги, пішла на берег і підшукала собі там величезний камінь, що затулив її від сторонніх очей, і тепер інша дружина Зато носить їй великий кошик з галетами, прісною водою й двокілограмові грудки коричневого цукру-сирцю. Мабуть, вона розродилася о четвертій пополудні, бо із заходом сонця почала кричати, шкандибаючи до села й несучи на піднятих угору руках своє маля. Зато ще до її приходу дізнався, що вона народила хлопчика. Я так зрозумів, що коли б ця жінка народила дівчинку, то вона, замість піднести вгору немовля й кричати, йшла б мовчки, тримаючи дитину в опущених руках. У всякому разі так на мигах пояснила мені Лалі. Індіанка йде, потім, піднісши дитину вгору, зупиняється. Зато простягає вперед руки й кричить, але не ступає з місця й кроку. Тоді вона проходить уперед ще кілька метрів, піднімає дитину вгору, кричить і знову зупиняється. Зато теж кричить і простягає руки. Це повторюється п’ять-шість разів на останніх тридцяти-сорока метрах. Зато й далі не сходить з порога своєї хижі. Він стоїть у великих дверях, інші індіанці юрмляться обабіч нього. Мати ще раз зупиняється, її відділяють від хижі лише якихось п’ять-шість метрів, вона підносить угору немовля і кричить. Тоді Зато підходить до неї, бере дитину попід пахви, теж піднімає її вгору, обертається на схід і тричі кричить, підкидаючи немовля. Потім садовить дитину собі на ліву руку, кладе впоперек своїх грудей і ховає її голівку собі під пахву, прикриваючи лівою рукою. Не озираючись, він заходить через великі двері до хижі. Всі ступають слідом за ним, мати заходить останньою. І тут індіанці випивають напою, що його він має за вино.

Цілий тиждень уранці й увечері індіанці поливають землю перед хижкою Зато, потім чоловіки й жінки насипають глини й утрамбовують її ногами… Таким чином вони встеляють червоною глиною, добре втрамбувавши її, чималий круг. Наступного дня індіанці зводять з буйволових шкур величезний намету і я здогадуюсь, що тут має відбутися свято. Під наметом розставляють величезні випалені з глини жбани — приблизно штук двадцять — і наповнюють їх своїм улюбленим напоєм. Поскладавши на купу каміння, індіанці стягують довкола нього сухі дерева, з кожним днем вивершуючи з них дедалі вищу гору. Багато цих дерев прибило до берега море, вони втратили кору й висохли. Серед них є величезні стовбури, що їх хвилі принесли Невідомо звідки. Біля каміння індіанці встромили в землю двоє дерев’яних вил однакової висоти: вони правитимуть за опору для величезного рожна. Чекають, коли їх принесуть у жертву, перекинуті на спину чотири черепахи, понад три десятки величезних ящерів, кігті лап яких сплетені так, що вони нікуди не можуть піти, й два барани. Крім того, тут зібрано близько двох тисяч черепахових яєць.

Одного ранку приїздять п’ятнадцять вершників, усі індіанці, з кольє на шиях, у великих солом’яних брилях, із стегенними пов’язками, голими сідницями й стегнами, босими ногами, у вивернутих кожушках з баранячої шкіри без рукавів. У кожного на паску висить великий кинджал, двоє мають мисливські двостволки, ватажок у чудовій чорній шкіряній куртці з рукавами, обперізаний стрічкою з набоями й з автоматичним карабіном у руках. Коні в них чудові, низенькі, але вельми прудкі, всі сірі в яблуках. Позад вершників, на крупах їхніх коней, лежать в’язки сіна. Про свій приїзд вони сповістили пострілами здалеку, а що вони мчали чвалом, то дуже швидко під’їхали до нас. Ватажок вершників напрочуд схожий на Зато і його брата, але старший від них. Спішившись з чистокровного коня, він підходить до Зато, і вони кладуть один одному руку на плече. Він простує до хижі й виносить звідти немовля на руках. Показує його всім присутнім, потім робить те, що був зробив Зато: обернувшись на схід, де сходить сонце, ховає його собі під пахву й знову подається до хижі. Тоді всі вершники спішуються й спутують трохи віддалік коней, почепивши на шию кожному по в’язці сіна. Ополудні приїздять індіанки на великому возі, в який запряжено чотирьох коней. За кучера — Соррільйо. На возі сидять зо два десятки молоденьких індіаночок і семеро-восьмеро дітей — усі хлопчики.

Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму — щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець — його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим — намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.