Анри Шаррьер – Метелик (страница 34)

Три години Лалі безперестану пірнає на дно моря й виринає. Самого дна не видно, та коли судити з того часу, скільки вона перебуває у воді, то глибина моря тут досягає п’ятнадцяти-вісімнадцяти метрів. Лалі щоразу виринає з торбинкою, наповненою скойками, що їх індіанець висипає в пірогу. Впродовж цих трьох годин Лалі жодного разу не підіймається в пірогу. Перепочиваючи, вона п’ять— десять хвилин тримається за борт піроги. Ми двічі змінюємо місце. На іншому місці Лалі подає нам повнішу торбинку з куди більшими скойками. Потім ми повертаємось на суходіл. Лалі вже сидить у пірозі, й хвилі швидко штовхають нас до берега. На нас чекає літня індіанка. Я з Лалі висипаю скойки на сухий пісок. Коли індіанка заходжується розкривати їх, Лалі не дає їй цього робити, бо то їй самій належить почати цю роботу. Вістрям ножа вона швидко розкриває зо три десятки скойок, перш ніж знаходить одну перлину. Лалі легенько виймає із скойки цю перлину завбільшки з нутове зернятко. Проте ця перлина вважається великого розміру. Як вона блищить! Природа наділила її вельми мінливими тонами. Лалі бере перлину пальцями, кладе собі в рот, якусь мить тримає її там, потім, вийнявши, кладе мені в рот. Рухами щелепи Лалі дає мені зрозуміти, що їй хочеться, аби я розкусив зубами цю перлину й проковтнув її. Спершу я відмовляюсь, але вона так благає мене це зробити, що зрештою я вволюю її волю: розкушую зубами перлину й ковтаю її осколки. Лалі розкриває ще з чотири-п’ять устриць і дає мені їх ковтнути, бажаючи, аби разом з ними я проковтнув усі осколки перлини. Вона, мов дівчинка, примушує мене лягти на пісок, відкриває мені рота й дивиться, чи в моїх зубах не залишилося бодай найменшого осколочка. Потім ми покидаємо самих працювати літню індіанку й човняра.

Я тут уже цілий місяць. Я не помиляюсь у часі, бо щодня відзначаю на папері день. Мені довго довелося чекати голок та червоної, голубої і фіолетової туші. У вождя племені знаходжу три бритви. Вождь ними не голиться, бо в індіанців борода не росте. Однією бритвою він підтинає собі волосся. Я татуював вождеві Зато руку, зобразивши на ній індіанця в шоломі з різнобарвним пір’ям. Він вельми задоволений і дає мені зрозуміти, аби я нікого не татуював, перше ніж виколю йому на грудях великий малюнок. Йому хочеться мати на своїх грудях таку саму пащу тигра, як у мене, з великими зубами. Я сміюсь, бо не вмію добре намалювати таку гарну пащу. Лалі вискубла на моєму тілі всі волосинки. Тільки-но вона побачить на мені якийсь волосок, одразу ж вириває його й натирає мене морськими водоростями, розтовкши й змішавши їх з попелом. Мені здається, що тепер волоски на моєму тілі ростуть куди повільніше.

Цю індіанську общину називають гуахірською. Гуахіри живуть тут на узбережжі й на рівнині аж до самих гір. У горах живуть інші общини, які називаються мотілонськими. Через багато років я матиму справу з ними. Як я вже зазначав, гуахіри підтримують непрямі, шляхом міньби, зв’язки з цивілізацією. Ті, що живуть на узбережжі, возять білому індіанцеві свої перли, а також черепахи. Черепах, що важать близько півтораста кілограмів, вони доставляють йому живими. Ніколи ці черепахи за своїми розмірами та вагою не досягають розмірів і ваги черепах з річок Оріноко та Мароні, де вони важать до чотирьохсот кілограмів і їхній панцир має два метри завдовжки й три завширшки. Перекинута на спину черепаха неспроможна сама зайняти нормальне положення. Я бачив, як їх відвозили білому індіанцеві, протримавши на спині без їжі й води три тижні, і вони були живі. Що ж до зелених ящерів, то вони дуже смачні. Їхнє м’ясо біле й ніжне, їхні яйця, спечені в піску на сонці, теж добрі. Але зовнішній вигляд ящерів відбиває бажання їх їсти.

Щоразу після добування з морського дна скойок Лалі приносить додому перли, які належать їй, і віддає їх мені. Я складаю ці перлини в дерев’яний кухоль, не сортуючи їх на великі, середні й малі. Я тільки відклав у сірникову коробку дві рожеві, три чорні й сім вельми гарних металево— сірих перлин. Є в мене велика химерна перлина у вигляді квасолини. Ця чудернацька перлина має три кольори, накладені один на одного, кожен з яких проступає залежно від освітлення — то чорний, то брунатно-сталевий, то сріблястий з рожевим відблиском. Завдяки перлам і черепахам плем’я непогано забезпечене. Щоправда, воно має речі, які йому ні до чого, а водночас йому бракує речей, що могли б стати в пригоді. Наприклад, у всього племені нерта жодного дзеркала. Тому мені доводиться віддирати з корабля, який зазнав катастрофи, квадратну планшетку з ребром завдовжки із сорок сантиметрів, один бік якої покритий нікелем; вона править мені за дзеркало, коли я голюсь.

Я поводжуся із своїми друзями дуже просто: не роблю нічого такого, що могло б применшити авторитет вождя племені й дуже старого індіанця, який живе самотою за чотири кілометри в глибині суходолу в товаристві зміїв, кіз та дюжини овець і баранів. Це знахар багатьох поселень гуахірів. Завдяки цій моїй поведінці ніхто мене не ревнує й ніхто погано не дивиться на мене. Через два місяці всі вони вже мають мене цілком за свого. Знахар має ще два десятки курей. Знаючи, що в двох поселеннях, де я побував, нема ні кіз, ні курей, ні овець, ні баранів, здогадуюсь: мабуть, тримати домашніх тварин і птахів є привілеєм тільки для знахаря. Щоранку кожна індіанка, у свою чергу, несе йому в кошику на голові рибу і щойно добуті з моря скойки. Вони несуть йому також кукурудзяні галети, спечені цього ж ранку на камінні, покладеному у вогонь. Інколи вони приносять від нього яйця й кисле молоко. Коли знахареві хочеться, аби я його провідав, він передає мені троє яєць і вельми відполірованого дерев’яного ножа. Лалі супроводжує мене до половини дороги й там чекає на мене у затінку величезного кактуса. Першого разу вона вручила мені дерев’яний ніж і показала рукою, куди я маю йти.

Старий індіанець, живе в бридкому бруді під наметом, зробленим із коров’ячих шкур, напнутих шерстю досередини. Посеред намету стоять три камені з вогнем, що, як мені здається, постійно горить. Старий спить не в гамаку, а на своєрідному ліжку, зробленому з гілля на метровій висоті над землею. Намет досить великий, він, мабуть, займає з два десятки квадратних метрів. У нього нема стінок, за винятком гілок по боках, крізь які віє вітер. Я побачив двох зміїв — одного з три метри завдовжки та завтовшки з руку й другого метрової довжини з жовтим «V» на голові і подумав: «Тож, либонь, вони немилосердно б’ються між собою за курча і за яйця!» Я не розумію, як під цим наметом можуть вживатися кози, кури, вівці, та ще й віслюк. Старий індіанець старанно роздивляється мене, примушує скинути штани, з яких Лалі зробила шорти, і мене, голого, як мати народила, садовить на камінь біля вогнища. Він кладе на вогонь зелене листя, що дуже чадить і пахне м’ятою. Мене огортає задушливий дим, але я майже не кашляю й хвилин із десять чекаю, коли цей дим розвіється. Потім старий спалює мої штани й дає мені дві індіанські стегенні пов’язки — одну з баранячої шкіри, а другу з зміїної, м’яку, мов рукавичка. На руку мені надягає браслет, сплетений з ремінців із козячої, баранячої та зміїної шкіри. Браслет завширшки десять сантиметрів, він кріпиться на руці за допомогою ремінця із зміїної шкіри, який зав’язується або розв’язується, коли це треба.

На лівій щиколотці знахаря видніє велика, завбільшки з двофранкову монету, виразка, яку обсіла мошва. Час від часу він проганяє її, а коли вона надто надокучає йому, знахар посипає ранку попелом. Посидівши із знахарем, я збираюсь покинути його, і він дає мені меншого за той, що його він передав, коли захотів мене побачити, дерев’яного ножика. Потім Лалі пояснить, що коли я забажаю побачитися із знахарем, то маю передати йому цей ножик, і якщо він згодиться прийняти мене, пришле мені великого ножа. Я полишаю старого індіанця, змарніле обличчя й шия якого суцільно вкриті зморшками. У нього в роті лишилося тільки п’ять зубів — три внизу й два передніх угорі. Повіки на його мигдалеподібних, як у всіх індіанців, очах такі великі, що вони, коли він заплющує очі, нагадують круглі пухирі. Нема в нього ні брів, ні він, а рівно підтяте жорстке смолянисто-чорне волосся спадає йому на плечі. Як і всі індіанці, він носить чубчик на висоті брів.

Я простую до виходу, почуваючись ніяково через свої голі сідниці. Мені дуже неприємно. Але не треба кепкувати з індіанців, моя воля варта деяких незручностей. Лалі дивиться на мою стегенну пов’язку й вишкірює зуби, такі ж гарні, як ті перли, що їх вона добуває з морського дна. Вона озирає й браслет та другу стегенну пов’язку — із зміїної шкіри. Щоб пересвідчитися, що пройшов я окурення, Лалі нюхає мене. До речі, нюх у індіанців дуже розвинутий.

Я звик до цього життя й уже починаю думати, що мені не слід довго затримуватися тут, бо може статися так, що в мене взагалі зникне бажання йти звідси. Лалі постійно пильнує за мною, їй дуже хочеться, аби я брав якнайактивнішу участь у житті племені Наприклад, якось уже вона бачила, як я ходив рибалити, тому знає, що я вмію добре веслувати й спритно маневрувати легкою пірогою. Ось чому невдовзі Лалі висловлює бажання, щоб саме я вів пірогу на добування скойок. На жаль, це мені не підходить. Лалі найкраща пірначка серед дівчат села, її пірога привозить куди більше скойок, ніж їх привозять інші піроги, до того ж ці скойки значно більші за скойки, привезені іншими пірогами, отже, вони добуті з більшої глибини. Я знаю те, що молодий човняр, який водить її пірогу, брат вождя. Якщо я піду з Лалі, то можу посварити його з нею, отже, я не повинен цього робити. Коли Лалі бачить, що я заглиблююсь у власні думки, вона знову йде по свою сестру. І та весело біжить до нашої хижки, заходячи до неї в мої двері. Це, либонь, має якесь важливе значення. Наприклад, обидві вони приходять до великих дверей, що виходять на море. Там розлучаються, Лалі обходить хижку й заходить до неї у свої двері, а Зораїма біжить до моїх дверей. Перса у Зораїми завбільшки з мандарини й волосся не дуже довге. Воно підтяте на рівні підборіддя, а чубчик на чолі вкриває брови, сягаючи повік. Щоразу, коли її отак викликає Лалі, вони обидві купаються і, зайшовши до хижки, скидають із себе стегенні пов’язки й вішають їх на гамак. Менша завше йде від нас дуже засмучена тим, що я її не взяв. Якось, коли ми всі троє відпочивали в гамаку, Лалі, котра лежала посередині, підвелася й лягла так, що гола Зораїма опинилася біля мене.