Анри Шаррьер – Метелик (страница 13)

— Як тобі тут, Метелику? Ти мене не впізнаєш?

— Ні.

— Я Сьєрра Алжірець, ми познайомилися з тобою в Данта у Парижі.

— Ну звісно, тепер я тебе впізнав! Але ж тебе посадили ще в двадцять дев’ятому році, а тепер тридцять третій, і ти й досі тут?

— Еге ж, звідси не так просто вибратися. Прикинься хворим. А хто це з тобою?

— Мій друг Дега.

— Я тебе теж запишу на прийом до лікаря. В тебе, Метелику, дизентерія. А в тебе, друже, напад астми. Побачимося на прийомі об одинадцятій годині, мені треба з вами побалакати.

Він рушає далі, вигукуючи: «Хто тут хворий?» Потім підходить до тих, хто піднімає руку, й записує їх. Коли Сьєрра повертається, з ним іде один із наглядачів — смаглявий і зовсім старий.

— Метелику, це мій начальник, наглядач-санітар Бартілоні. Пане Бартілоні, ці двоє — мої друзі, про яких я вам казав.

— Гаразд, Сьєрра, все владнаємо на прийомі, покладіться на мене.

Об одинадцятій по нас приходять. Ми рушаємо поміж бараками через табір. Біля одного трохи новішого і єдиного тут пофарбованого в біле барака з червоним хрестом зупиняємося, потім заходимо всередину й опиняємось у чекальні, де вже зібралося чоловік шістнадцять. У кожному кутку стоять по двоє наглядачів. З’являється Сьєрра в чистенькому білому халаті й каже:

— Ви, ви й ви, заходьте.

Ми ступаємо до невеличкої кімнати. Це, як ми здогадуємося, кабінет лікаря. Він розмовляє з нами трьома по-іспанському. Я одразу впізнаю третього — це іспанець Фернандес. Вони обмінюються між собою кількома фразами, і Сьєрра веде Фернандеса до вбиральні, двері якої просто в кутку кабінету. Потім Сьєрра повертається до нас.

— Метелику, дай я тебе обійму. Я радий, що можу зробити тобі й твоєму другові невеличку послугу. Річ у тому, що обох вас мають заслати разом з іншими на острови… О, дай мені сказати! Тебе, Метелику, довічно, а тебе, Дега, на п’ять років. Маєте якісь грошенята?

— Авжеж.

— Тоді дайте мені по п’ятсот франків, і завтра вранці вас покладуть до лікарні. Ти, Метелику, нібито захворів на дизентерію. А ти, Дега, постукаєш уночі в двері барака, або, ще краще, нехай хтось покличе наглядача й попросить прислати фельдшера, бо Дега, мовляв, задихається. Решту зроблю я сам. Метелику, в мене до тебе одне прохання: якщо в тебе буде щось негаразд, то вчасно попередь мене. Я прибіжу на побачення. За сто франків на тиждень кожного з вас можуть протримати в лікарні цілий місяць. Треба діяти якнайшвидше.

Фернандес з’являється з убиральні й дає при нас Сьєрра п’ятсот франків. Я теж заходжу до вбиральні і, повернувшись звідти, даю Сьєрра не тисячу, а тисячу п’ятсот франків. Той відмовляється взяти п’ятсот. Я не наполягаю.

— Гроші для наглядача, — каже він. — А сам я не хочу нічого. Ми ж бо друзі, чи не так?

Наступного дня Дега, Фернандес і я опиняємося в одній великій лікарняній камері. Дега поклали серед ночі. Нашому санітарові тридцять п’ять років, його звати Шаталь. Сьєрра дав йому вказівки щодо нас трьох. Коли проходитиме лікар, він подасть йому аналіз мого калу, внаслідок чого я постану перед ним як хворий на амебіоз. Що ж до Дега, то він за десять хвилин до приходу лікаря запалить сірку й дасть йому подихати її димом. У Фернандеса розпухла щока: він наколов її голкою з внутрішнього боку й уже цілу годину якомога дужче надував її. Він робив це так старанно, що через набряк щоки вже не видно було ока. Наша камера на другому поверсі будинку, в якому лежить близько сімдесяти хворих. У більшості з них дизентерія. Я запитую санітара, де Жюло.

— В будинку навпроти, — відповідає санітар. — Хочеш, щоб я йому щось переказав?

— Так, скажи, що Метелик і Дега тут, хай вигляне з вікна.

Санітар входить до палати й виходить з неї коли схоче. Він стукає у двері, і наглядач йому відчиняє. Нашу камеру-палату стережуть аж троє наглядачів, вони з карабінами в руках сидять на стільцях обабіч дверей. За грати на вікнах правлять залізничні рейки, і я запитую себе, чи можна їх якось перепиляти. Потім сідаю біля вікна.

Між нашим будинком і будинком Жюло росте садок, повен гарних квітів. Жюло з’являється у вікні з грифельною дошкою в руках, на якій він написав крейдою: «БРАВО!» Через годину санітар приносить мені листа від Жюло. Той пише: «Я спробую перейти до вашої палати. Якщо мені не пощастить, постарайтеся перейти до моєї. Причина: ви нажили у своїй палаті ворогів. Отже, вас збираються заслати на острови? Не падайте духом, час покаже». Випадок у державній каторжній в’язниці Больє, коли ми із Жюло обидва постраждали, міцно прив’язав нас один до одного.

Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев’яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він напав о третій годині дня на велику ювелірну крамницю в Парижі, прихопивши з неї коштовностей на мільйон франків. Він ніколи не розповідав мені, як його викрили. Жюло засудили на двадцять років, і він, відсидівши чотири, втік з каторги. Жюло розповів нам, що його впіймали, коли він знову повернувся до Парижа: він розшукував свого скупника, аби поквитатися з ним, бо той не дав його сестрі величезної суми грошей, яку був йому винен. Скупник, побачивши його на своїй вулиці, попередив поліцію. Жюло схопили, й тепер він разом з нами повертався на каторгу.

Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві — за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім’я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в’язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб’ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець — безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.

Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з’являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п’ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п’ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: «Дякую».

Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:

— Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?

— Ні, Метелику, я маю одне зобов’язання і втікати зможу тільки через п’ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу — не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.

— Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.

— І все ж таки, — каже він, — я робитиму тобі покупки.

— Дякую, Шаталь.

Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.

Через п’ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:

— Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.

Я враз отверезів.

— Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.

Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:

— Зупинись.

Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.

— Їдьмо!

Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені: