Анри Шаррьер – Метелик (страница 118)

— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?

— Відмовитися від бажання мститися.

Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.

— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.

Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.

— Ти не приніс із селища вина чи рому, щоб відсвяткувати свій від’їзд?

— Даруйте, друзі, але я був такий розчулений, що не подумав про це. Пробачте мені мою забудькуватість.

— Ну що ти! — каже Тото. — Нема чого тобі вибачатися. Я зараз зварю всім добру каву.

— Ти щасливий, Метелику. Позаду стільки років боротьби… І ось ти остаточно вільний. Ми раді за тебе!

— Сподіваюся, скоро настане й ваша черга.

— Певна річ, — зітхає Тото. — Капітан сказав мені, що кожні два тижні відпускатиме на волю одного з нас. Що ти збираєшся робити далі?

Я трохи вагаюсь, — боюся видатися смішним цьому засланцеві й двом каторжанам, — потім хоробро відповідаю:

— Що я збираюся робити? А тут усе й так ясно: чесно житиму й працюватиму. У країні, яка виявила мені довіру, соромно було б учинити якесь правопорушення.

Я чекаю від товаришів іронічної відповіді, але вони, на превеликий мій подив, усі троє заявляють:

— Ми теж вирішили жити чесно. Ти маєш рацію, Метелику. Це буде нелегко, але венесуельці варті того, щоб їх поважати.

Я не вірю власним вухам. І це каже Тото, наш бастіль— ський гультіпака?! Я аж ніяковію. І в Антартальї, який усе своє життя нишпорив по чужих кишенях, теж такі самі наміри? Просто диво. А хіба Депланк, цей професійний сутенер, не збирається знов знайти жінку й експлуатувати її? Це ще більше дивно! Ми всі регочемо.

— Якби завтра ти опинився на Монмартрі, на Білій площі, й розповів про все це, тобі ніхто б не повірив!

— Такі люди, як ми, повірили б. Вони б усе зрозуміли. То тільки йолопи нічого не збагнули б. Переважна більшість французів і в думці не припускає, що людина з таким минулим, як у нас, може стати порядною. У цьому й полягає різниця між венесуельським народом і нашим. Я вже розповідав вам про іранського рибалку, який пояснив префектові, що людина ніколи не буває пропащою, треба тільки дати їй можливість стати чесною. Ті неписьменні рибалки з узбережжя затоки Парія — можна сказати, з Богом забутого куточка, що загубився у величезному гирлі Оріноко, — сповідують, самі того не знаючи, гуманістичну філософію, якої так бракує багатьом нашим співвітчизникам. Великий технічний прогрес, бурхливе життя породжують суспільство, яке прагне тільки одного: пошуків нових технічних винаходів, які полегшували б його існування. А користування новими науковими відкриттями нагадує лизання шербету: чим більше смакуєш, тим більшої хочеться втіхи. І боротьба триває далі. Все це вбиває душу, співчуття до ближнього, благородство. Людям бракує часу піклуватися про інших людей, тим більше про правопорушників. А ось у цій глушині навіть власті не такі, як у нас, хоч вони теж відповідають за громадський порядок. Ризикуючи мати великі неприємності, вони довіряють людині, бо, мабуть, вважають: задля порятунку людини варто ризикувати.

Тепер я маю темно-синій костюм. Його мені подарував мій учень, той, що нині полковник. Місяць тому він поїхав до офіцерської школи й успішно склав вступні іспити. Я радий, що бодай трохи допоміг йому своїми уроками. Від’їжджаючи, він подарував мені багато майже нових речей, які виявились якраз на мій зріст. Завдяки капралові національної гвардії Франсіско Болагно я вийду на волю добре одягнений.

Цей старший офіцер, нині полковник національної гвардії, впродовж двадцяти шести років ушановував мене своєю благородною й незмінною дружбою. Йому притаманні справжня чесність, шляхетність і найвищі почуття, які тільки може мати людина. Незважаючи на своє високе становище на військовій ієрархічній драбині, він ніколи не переставав дружити зі мною й допомагати мені чим тільки міг. Я багато в чому зобов’язаний йому, полковникові Франсіско Болгано Утрері.

Так, я все зроблю для того, щоб завжди бути чесною людиною. На шляху здійснення мого наміру є тільки одна перешкода — це те, що я ніколи не працював і нічого не вмію. Але я повинен робити будь-що, аби тільки чесно заробляти собі на хліб. Це буде нелегко, проте я певен, що свого доможуся. Завтра я буду такою самою людиною, як і решта. Ти, прокуроре, програв: я остаточно вирвався зі «шляху занепаду».

В останню ніч своєї одіссеї в’язня я знервований і перевертаюсь у гамаку то на один бік, то на другий. Потім устаю і йду на город, який я так старанно обробляв. Світить місяць, надворі ясно, як удень. Тихо тече річка. Не чути щебету пташок, вони сплять. Небо всіяне зірками, але місяць сяє так яскраво, що треба відвернутися від нього, щоб їх побачити. Перед і мною сельва, серед якої, в розчищеній прогалині, лежить селище Ель-Дорадо. Глибока тиша заспокоює мене.

Я вже виразно уявляю собі те місце, де завтра зійду з човна й ступлю на землю Сімона Болівара, людини, яка визволила цю землю від іспанського ярма й заповіла своїм синам почуття глибокої людяності. Це завдяки їм сьогодні я починаю нове життя.

Мені минає тридцять восьмий рік, я ще молодий. Здоров’я в мене міцне. Я ніколи серйозно не хворів і, гадаю, можу сказати, що залишився психічно нормальним. «Шлях занепаду» не позначився глибоко на моїй душі. Мабуть, тому, що я ніколи не належав йому по-справжньому.

У перші тижні на свободі я повинен буду не тільки знайти якийсь спосіб заробляти собі на хліб, а й підлікувати і прогодувати бідолашного Піколіно. Я взяв на себе велику відповідальність. Хоч Піколіно й буде для мене неабияким тягарем, я виконаю свою обіцянку й залишу цього сердегу аж тоді, коли влаштую його в лікарню.

Чи слід мені повідомити батька, що я на волі? Він уже багато років нічого про мене не знає. Де він тепер? Єдину звістку батько мав про мене тільки тоді, коли до нього навідалися жандарми з приводу однієї з моїх втеч. Ні, з цим не треба поспішати. Я не повинен знов ятрити його рану, яка за стільки років уже загоїлася. Повідомлю його після того, як влаштуюся, залагоджу свої справи. Одне слово, коли зможу написати: «Тату, твій син на волі, він став порядною, чесною людиною. Живе він тепер так і так. Тобі нема чого соромитися за нього. А пишу я тобі, щоб сказати, що завжди люблю тебе».

Йде війна, і хтозна, чи моє рідне село не зайняли боші. А втім, Ардеш не такий уже й важливий департамент у Франції. Може, його окупували не повністю. Що вони там знайдуть, крім каштанів? Так, я напишу додому аж тоді, коли стану гідним того, щоб писати.

Куди мені тепер податися? Поселюся, мабуть, на золотих копальнях у селищі Ель-Кальяо. Побуду там рік, який мені належить прожити в невеликому поселенні. Що ж я робитиму? Ох, не став наперед собі проблем. Там буде видно! Якщо доведеться копати землю, щоб заробити собі на хліб. копай. Передусім треба навчитися жити на волі. Це буде нелегко. Вже тринадцять років, за винятком тих кількох місяців у Джорджтауні, я не працював на себе. Одначе в Джорджтауні я непогано виплутувався із скрути. Тож тепер головне — жити так, щоб ніколи не коїти лиха. Що ж, побачу. Отже, завтра подамся до Ель-Кальяо.

Сьома година ранку. В безхмарному небі сяє тропічне сонце, щебечуть птахи, край города стоять мої друзі й добре поголений, одягнений у чистенький цивільний одяг Піколіно. Здається, все довкола — природа, птахи, люди — радіє і святкує мій вихід на волю. Разом з моїми друзями стоїть і один лейтенант, який проводжатиме нас до селища Ель-Дорадо.

— Обнімімося, — каже Тото. — І скоріше йди. Так буде краще для всіх.

— Прощавайте, любі друзі! Коли проїздитимете через Ель-Кальяо, розшукайте мене. Якщо я матиму власний дім, то він стане й вашим домом.

— Прощавай, Метелику! Щасти тобі!

Ми швидко простуємо на причал і сходимо до човна. Не минає і п’ятнадцяти хвилин, як ми перепливаємо річку.

— Ось вам папери Піколіно. Хай вам щастить, французе! Відтепер ви вільний. Прощавайте.