Анри Шаррьер – Метелик (страница 11)
— Облиш, Перо, зачекай, поки накажуть перевдягатися. А то ще вскочиш у халепу. Я не хочу зайвих прикрощів.
П’єро все розуміє й відходить від грат. Луї Дега дивиться на мене й каже:
— Голубе, ми тут останню ніч. Завтра покинемо нашу прекрасну країну.
— Нашій прекрасній країні бракує справедливого правосуддя, Дега. Може, ми познайомимося з іншими країнами, і хай вони не такі прекрасні, як наша, зате там гуманніше поводяться з людьми, що завинили.
Я сам не вірю своїм словам — майбутнє покаже, чи маю я рацію. Знову западає тиша.
Від’їзд на каторгу
О шостій годині зчиняється метушня. В’язні приносять нам каву, потім приходять четверо наглядачів. Сьогодні вони в білому і знову з револьверами при боці. Гудзики на їхніх сніжно-білих кітелях золотисті. В одного на лівому рукаві три золоті нашивки у вигляді літери «V», але на плечах їх нема.
— Засланці, зараз ви по двоє вийдете до коридора. Кожен візьме свій мішок, на дощечках зазначено прізвища. Потім станете під стіною обличчям до коридора й покладете перед собою мішки.
Минає хвилин двадцять, поки ми шикуємося і кладемо перед собою мішки.
— Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зв’яжіть рукавами… Дуже добре. Гей ти, збери клунки й віднеси до камери… Тепер одягайтеся. Беріть кальсони, майку, смугасті штани, блузу, шкарпетки, черевики… Всі одяглись?
— Так, пане наглядачу.
— Гаразд. Дістаньте з мішка й тримайте біля себе на випадок дощу або холоду вовняну блузу. Мішки закиньте на ліве плече!.. Колоною по двоє слідом за мною кроком руш!
Наглядач із нашивками йде попереду, двоє по боках, а четвертий рушає ззаду. Так наша невелика колона виходить на подвір’я. Не минає й двох годин, як тут стоїть уже вісімсот десять каторжан. Потім викликають сорок чоловік, до числа яких потрапляю і я з Дега, а також троє колишніх утікачів з каторги — Жюло, Галгані та Сантіні. Ці сорок шикуються в колону. У голові колош; біля кожного ряду стоїть наглядач. Нас не заковують ні в ланцюги, ні в наручники. За три метри поперед нас ступають задки десять жандармів. Отак, обличчям до нас, із карабінами в руках, вони йдуть і далі, і кожного веде інший жандарм, тримаючи його за портупею.
Відчиняється велика брама, і колона повільно виповзає з Цитаделі. А тим часом до конвою приєднуються інші жандарми з рушницями та автоматами в руках і також супроводжують колону, йдучи метрів за два збоку. Вони розштовхують юрбу роззяв, що прийшли подивитися, як вивозять каторжан. Коли ми проходимо півдороги, лунає тихий свист із вікон якогось будинку. Я підводжу голову й бачу в одному вікні свою дружину Ненетту й друга Антуана Д., а в іншому — дружину Дега Полю та його друга Антуана Жілетті. Дега їх теж помітив, і ми, йдучи, ще довго не спускаємо очей з тих вікон. Це востаннє я бачу свою дружину й друга Антуана, який згодом загине в Марселі під час бомбардування. Ніхто не каже й слова, панує тиша. В ці напружені хвилини мовчать і в’язні, й наглядачі, й жандарми, й люди, що зібралися тут: усі розуміють, що ці тисяча вісімсот сімдесят каторжан та засланців назавжди йдуть із звичайного життя.
Ми підіймаємося на корабель. Я серед перших сорока чоловік, яких ведуть до клітки з товстелезних грат у глибині трюму. На клітці табличка: «
— Йди сюди швидше, — каже він. — Чіпляй мішок до кільця, потім прив'яжеш тут гамак. Влаштуємося біля цих двох ілюмінаторів. У морі їх розчинять, і тут дихати буде легше, ніж далі в цій клітці.
Я знайомлю його з Дега. Вони зав'язують розмову, але тут до них підходить якийсь чоловік. Жюло перепиняє його рукою й каже:
— Щоб тут ноги твоєї не було, якщо хочеш живий дістатися на каторгу! Зрозумів?
— Еге ж, — відповідає той.
— Знаєш чому?
— Знаю.
— Тоді вшивайся звідси.
Незнайомець іде. Дега задоволений такою демонстрацією сили й не приховує цього:
— Тепер я можу спати спокійно. Вао двох я не боюся.
— Тут із нами ти в більшій безпеці, — каже Жюло, — ніж у віллі з розчиненим вікном на березі моря.
Ми пливли вісімнадцять днів. Під час цієї подорожі стався тільки один прикрий випадок: якоїсь ночі всіх розбудив страшний крик. Одного каторжника знайшли мертвого з устромленим у спину великим ножем. І одразу ж десятків зо три наглядачів націлили на нас свої револьвери та карабіни й закричали:
— Всім роздягтися догола, швидко!
Ми роздягаємось. Я здогадуюся, що зараз влаштують обшук. Кладу свій скальпель під праву босу ногу й спираюся більше на ліву, ніж на праву, бо залізо завдає мені болю. Але скальпеля з-під ступні не видно. До клітки заходять четверо наглядачів, зачиняють за собою дверцята й починають обшукувати одяг та взуття. Вони без зброї, однак ті наглядачі, що стоять за кліткою, стежать за нами, наставивши на нас револьвери.
— Хто ворухнеться — пристрелю! — кричить їхній начальник.
Під час обшуку знаходять три ножі, два гострі цвяхи, один штопор і одну золоту капсулу. Шістьох зовсім голих в’язнів виводять на палубу. З’являється капітан корабля. Коли наглядачі виходять з нашої клітки, ми вдягаємося, не чекаючи наказу. Я підбираю свій скальпель.
Наглядачі відходять у глиб трюму. Посередині стоїть Барро, решта — біля трапа. Навпроти них вишикувалися шестеро голих каторжан і стоять струнко. Наглядач, що робив обшук, бере ножа, показує на його власника й каже:
— Це його.
— Так, ніж мій.
— Гаразд, — озивається Барро. — Посадіть його в камеру над машинним відділенням.
Далі наглядачі показують, кому належать цвяхи, кому — штопор, кому — ніж, і кожен із в’язнів підтверджує, що та річ його. Потім п’ятеро голих рушають у супроводі двох наглядачів до трапа. На палубі залишаються лежати один ніж і золота капсула, біля яких стоїть тільки один в’язень. Він молодий, років двадцяти трьох — двадцяти п’яти, на зріст метр вісімдесят, кремезний, має атлетичну статуру й голубі очі.
— Це твоя, правда ж? — питає наглядач і показує йому золоту капсулу.
— Так, моя.
— Що в ній? — питає комендант Барро, беручи капсулу.
— Триста англійських фунтів стерлінгів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.
— Гаразд, зараз побачимо. — Комендант відкручує капсулу. Його обступили наглядачі, і нам нічого не видно, тільки чути його слова: — Еге ж, усе правильно. Як тебе звати?
— Сальвідія Ромео.
— Італієць?
— Так, пане.
— За капсулу ми тебе не покараємо, а за ніж покараємо.
— Даруйте, але ніж не мій.
— Не відпирайся, я ж його знайшов у твоєму черевику, — втручається наглядач.
— Я ж кажу, ніж не мій.
— Виходить, я брешу?
— Ні, ви помиляєтесь.
— Тоді чий же це ніж? — питає комендант Барро. — Коли не твій, то чий?
— Не мій, от і все.
— Якщо не хочеш потрапити до карцеру, де ти зваришся над котлами, то скажи, чий це ніж.
— Не знаю.
— Ти глузуєш із мене? У твоєму черевику знаходять ножа, а ти не знаєш, чий він! Ти маєш мене за дурня? Ніж або твій, або ти знаєш, хто поклав його тобі в черевик. Відповідай!
— Він не мій, і я не скажу чий. Я не донощик. Невже ви маєте мене за шпига?
— Наглядачі, надягніть цьому типові наручники! Ти дорого заплатиш за свою недисциплінованість!
Комендант конвою Барро й капітан корабля про щось перемовляються. Капітан віддає наказ старшині, і той збігає по трапу вгору. Трохи згодом приходить матрос-бре— тонець, справжній велет, із дерев’яним відром, повним морської води, та вірьовкою завтовшки із зап’ясток. Він ставить в’язня навколішки на останню приступку трапа й прив’язує його до неї. Потім намочує вірьовку у відрі і починає неквапом щосили шмагати бідолашного хлопця то по сідницях, то по крижах, то по спині. Сердега не кричить, хоч з його сідниць та спини тече кров. У цій моторошній тиші раптом із нашої клітки лунає крик протесту:
— Зграя негідників!
І відразу звідусіль лунають вигуки:
— Вбивці!
— Мерзотники!
— Гниль!
Чим більше нам погрожують потягти нас на палубу, якщо ми не замовкнемо, тим дужче ми кричимо. Та нараз капітан горлає:
— Пустіть пару!
Матроси крутять якісь колеса, і на нас вихоплюються такі могутні парові струмені, що ми враз опиняємося долілиць на підлозі. Пара б’є на висоті грудей. Усіх охоплює страх. Ті, кого ошпарило, не наважуються й рота розтулити. Це триває не більше хвилини, але ми й далі лежимо нажахані.