Анри Шаррьер – Метелик (страница 107)

— А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, — розповідає ще один. — Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов’язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.

Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.

Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:

— Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.

Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.

Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув’язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним — така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: «Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити».

А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: «Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги». По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:

— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.

Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан — це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.

До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.

— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.

Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.

— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.

— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.

Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:

— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.

— Ви далеко були?

— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.

Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.

— Думаєш, прийдуть учорашні американці?

— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.

— А як ти домовляєшся про ціну?

— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?

— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!

— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.

— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.

Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.

— Скільки ти хочеш за все це?

Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.

— Скільки ти заплатив за все?

Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.

— Сто вісімдесят три долари.

— А скільки він тобі пропонує?

— Здається, двісті десять. Замало.

Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.

— Говоріть повільно, — кажу я.

— О’кей.

— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.

Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:

— Скільки все це коштує?

— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.

— Гаразд, — киває головою вона.

Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.

Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.

Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:

— Перекладач.

Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.

Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.

Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір’я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м’яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.

Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло — подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.

Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.

Завтра неділя, ринок зачинений, отож ми цілий день будемо вільні. Тому вирішуємо запросити до себе на обід Гітту, його друзів, індійок і їхніх братів. Почесним гостем буде індокитаєць, який допоміг Кюїк-Кюїку й однорукому, подарувавши їм віслюка з візком і позичивши двісті доларів, щоб ми могли розпочати торгівлю. На його тарілці лежатиме конверт з двомастами доларів і запискою, в якій його рідною мовою ми висловимо свою вдячність.

Після поросяти, яке він так любить, найближчим другом для Кюїк-Кюїка є я. Він постійно виявляє до мене увагу: хоч я найкраще вдягнений серед нас трьох, він часто повертається додому, приносячи для мене то сорочку, то штани, то краватку. Все це він купує на свої невеличкі заощадження. Кюїк-Кюїк не курить, майже не п’є, його єдиною вадою є потяг до азартних ігор. Він мріє про одне: заощадити вдосталь грошей, аби ходити до китайського клубу грати.