Анри Шаррьер – Метелик (страница 109)

Лігши в ліжко, ми довго кохаємося, а потім вона, наситившись, кладе на мою голу руку свою ще гарячу щоку й, не дивлячись на мене, каже мені:

— Знаєш, любий, коли тато ходить до людей по золото, він нічого поганого їм не робить. Навпаки. Своїм камінцем тато заклинає духів, щоб вони захищали дім. Господарі вдячні йому і дають шматочок золота. Це наш давній яванський звичай.

Ось що мені розповіла моя принцеса. Але якось на ринку до мене підходить одна її подруга. Того ранку ні Індари, ні індокитайців зі мною ще не було. Отож та гарна дівчина, теж яванка, й каже мені:

— Навіщо ти працюєш? Ти ж бо живеш із дочкою чаклуна. І не соромно їй будити тебе вдосвіта, навіть у дощ? На золото, яке заробляє її батько, ти міг би жити не працюючи. Вона тебе не кохає, а то не дозволяла б уставати так рано.

— А що робить її батько? Розкажи, я нічого не знаю.

— Її батько — яванський чаклун. Він як схоче, то накличе на тебе чи на твою родину смерть. Щоб урятуватися від його чаклунства, треба дати йому вдосталь золота, тоді старий покотить свій камінець у протилежний бік, звідки смерть не загрожує. Так він розжене чари й накличе здоров’я та життя тобі й усім, хто живе в твоєму домі.

Індара розповідала мені зовсім інше.

Я вирішую перевірити, хто з них каже правду. Через кілька днів я потрапляю зі своїм «тестем» на берег річечки, що перетинає Пенітенс-Ріверс і впадає в Демерару. З поведінки індійських рибалок я все зрозумів. Кожен з них давав старому рибину й мерщій тікав з берега. Мені все стало ясно. Більше я ні в кого ні про що не розпитуватиму.

Одначе переді мною мій «тесть» ні з чим не криється. Розмовляє він тільки своєю мовою і здогадується, що я її трохи розумію. Але що він хоче сказати, я так ні разу й не збагнув. У цьому є своя перевага: йому ніколи не заперечиш. Та незважаючи ні на що, старий знайшов мені роботу; тепер я роблю татуювання на чолі в дівчаток від тринадцяти до п’ятнадцяти років. Вряди-годи вони оголюють переді мною свої перса, і я татуюю на них зелене листя або рожеві й голубі пелюстки квітів, залишаючи стирчати сосок, наче маточку квітки. Найтерплячіші, бо це дуже боляче, бажають витатуювати собі чорне коло довкола персів, а деякі, але рідко, просять татуювати їм у жовте навіть соски.

На будинку він почепив вивіску з написом: «Художник-татуювальник. Ціна помірна. Якість роботи гарантуємо». За роботу мені добре платять, до того ж я маю подвійне задоволення: милуюся гарними дівчатками й заробляю гроші.

Кюїк-Кюїк довідався, що біля порту продається ресторан. Він гордо розповідає мені про це й наполягає, щоб ми його купили. Ціна пристойна — вісімсот доларів. Якщо ми продамо «начакловане» золото й докладемо свої заощадження, то зможемо купити ресторан. Я йду подивитися на нього. Він стоїть на невеличкій вуличці, але дуже близько від порту. Тут завжди повно людей. Досить простора зала, обличкована білими й чорними кахлями, вісім столів ліворуч і вісім праворуч, а посередині — круглий стіл, на який можна буде класти закуску й фрукти. Кухня велика, добре освітлена. Дві великі плити й дві груби.

Ресторан і метелики

Угоду укладено. Індара сама продала все наше золото. До речі, її батько здивувався, що я не збув жодного уламка, які він дарував дочці для нас двох. Він сказав:

— Я дав вам золото, щоб ви ним користувалися. Воно ваше, не питайте в мене дозволу, коли надумаєте його продати. Робіть з ним що хочете.

Він не такий уже й поганий, цей мій «тесть»-чаклун. А Індара взагалі незрівнянна як жінка й подруга. З нею ніколи не посваришся — вона завжди погоджується з усім, що їй скажеш. І лише кліпає очима, коли я роблю татуювання на персах у її землячок.

І ось я власник ресторану «Вікторія» на Уотер-стріт, що неподалік від джорджтаунського порту. Кюїк-Кюїк куховаритиме, йому така робота до вподоби, це його фах. Однорукий торгуватиме й готуватиме свої китайські спагетті. Він їх робить у такий спосіб: бере питльоване борошно й перемішує його з певною кількістю жовтків. Він місить цю суміш без води довго й старанно. Потім кладе це туге тісто на середину столу й починає качати його дуже гладенькою качалкою. Він тримає качалку за її кінець єдиною своєю рукою й стрибає довкола столу, обробляючи тісто доти, аж доки воно стає легеньким і ніжним. Відтак додає трохи масла, і воно стає незрівнянно смачним.

Цей ресторан, який був збанкрутував, швидко відновлює свою славу. Індара разом з гарненькою юною яванкою Даєю обслуговує клієнті», які приходять до нас покуштувати китайських страв. Не обминають нашого ресторану й утікачі-каторжани. Хто має гроші, той платить, інші їдять безкоштовно. «Давати їсти голодним — це — щастя», — каже Кюїк-Кюїк.

Єдина незручність: велика сила притягання двох офіціанток, одна з яких Індара. Вони обидві виставляють напоказ свої перса під вуалевими сукнями. Більше того, дівчата порозрізали свої сукні збоку від щиколотки до стегна. І коли вони погойдуються, їхнє стегно оголюється дуже високо. Американські, англійські, шведські, канадські та норвезькі моряки приходять сюди їсти двічі на день, щоб подивитися це видовисько. Мої друзі називають мій ресторан рестораном глядачів. Я виступаю в ролі господаря. Я для всіх «бос». У нас нема механічної каси, офіціантки приносять мені гроші, і я складаю їх у кишені й даю решту, коли це потрібно.

Ресторан відчиняється о восьмій вечора й працює до п’ятої або шостої ранку. Десь о третій ночі повії з нашого кварталу, які добре провели ніч, приходять до ресторану з коханцем чи клієнтом з’їсти курча з індійською приправою кері або салат зі стручкової квасолі. Люблять вони й випити — пиво, особливо англійське, віскі, дуже смачний тростинний ром із содовою чи кока-колою. Ресторан став місцем зустрічі французів-утікачів, і я тепер покровитель, порадник, суддя й довірена особа всієї колонії колишніх каторжан та засланців.

Це інколи завдає мені прикрощів. Один колекціонер метеликів розповідає мені, як він ловить їх у джунглях. Він вирізає з картону метелика й приклеює до нього крильця такого метелика, якого хоче впіймати. Цього штучного метелика він прикріплює на кінці метрової палиці. А тоді розмахує цією палицею в такий спосіб, щоб здавалося, що штучний метелик летить. Цей чоловік розташовується посеред галявини в джунглях, куди потрапляє сонячне світло. Він знає, коли якого виду метелик з’являється на світ Божий. Існують види, які живуть лише дві доби. Тож коли сонце заливає промінням галявину, щойно народжені метелики летять на це світло й намагаються якомога швидше паруватися. Побачивши приманку, вони здалеку накидаються на неї. Якщо штучний метелик самець, то живий самець кидається битися з ним. Тоді ловець сачком, якого тримає напоготові в лівій руці, швидко ловить його.

У сачку є зашморг, завдяки якому мисливець може далі ловити метеликів, не боячись, що з нього порозлітаються вже впіймані.

Якщо приманка з крильцями самиці, тоді до неї підлітають живі самиці — і наслідок той самий.

Найкращими метеликами є нічні метелики, а що вони часто наштовхуються на перешкоди, то важко знайти серед них бодай одного, в якого не були б пошкоджені крильця. Ловити нічних метеликів ловець вилазить на верхівку високого дерева, де наставляє рамку з натягнутим білим простирадлом, за яким засвічує карбідну лампу. Великі, з розмахом від п’ятнадцяти до двадцяти сантиметрів крилами метелики прилипають до білого простирадла. Тепер лишається тільки задушити їх, швидко й сильно стиснувши торакс, але не розчавлюючи. Не слід допускати, щоб метелики відбивалися, бо вони пошкодять собі крильця, і тоді ціна на них буде нижча.

У вітрині в мене постійно є невеличкі колекції метеликів, мушок, маленьких змій та кажанів. 1 хоч ціна на них висока, покупців завжди більше, ніж товару.

Один американець намалював мені метелика, в якого задні крильця сіро-голубі, а передні — світло-сині. Він обіцяє заплатити п’ятсот доларів, якщо я знайду йому такого метелика, — це нібито гермафродит.

Ловець, до якого я звернувся, розповів, що колись упіймав був такого метелика й дістав за нього п’ятсот доларів. Але згодом один досвідчений колекціонер сказав йому, що цей екземпляр коштує близько двох тисяч доларів.

— Метелику, той американець хоче тебе ошукати, — промовив ловець. — Він має тебе за йолопа. Навіть якщо цей рідкісний різновид коштує тисячу п’ятсот доларів, він усе одно наживеться на тобі.

— Це ти правду кажеш, він негідник. А що, коли ми ошукаємо його?

— Як?

— Приліпимо самичці двоє крилець самця або навпаки. Тільки треба ще подумати, як їх прикріпити, щоб це було непомітно.

Після багатьох невдалих спроб нам нарешті щастить приклеїти двоє крилець самця до прекрасного екземпляра самички. Потім ми кладемо цього метелика у вітрину до колекції, яка коштує вся двадцять доларів, — ніби я його не помітив. Американець клює. Побачивши метелика, він підходить до мене з двадцятидоларовою банкнотою в руці. Але я кажу йому, що колекція вже продана одному шведові.

За два дні американець разів десять бере в руки коробку з колекцією. Зрештою не витримує й підкликає мене:

— Я купую за двадцять доларів отого метелика, що лежить посередині. Решту залиште собі.

— А що особливого в цьому метеликові? — І я починаю його оглядати. Потім скрикую: — Та це ж гермафродит!