Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 8)
— Ні.
— Американська музика чорних[6]. Файна, еге ж?
— Файна, — погодилася Ніна.
Якийсь час розмірковувала, чи не вдати, наче їй зле (а насправді — трохи було), а тоді втекти додому, але вирішила, що це нерозумна ідея. Вона й так уже сьогодні звернула на себе увагу, тож краще розчинитися в натовпі. Крім того, ВОНИ знайшли б її навіть вдома, бо це не було для НИХ проблемою.
— Ми довідаємося, хто за це відповідальний! — кричав директор, не пояснюючи, чи мова про стіну, чи про музику. — Не думайте, що винному вдасться відбрехатися!
Почалися розпитування: хто що бачив, де був під час випадку. Хлопець із молодших класів жалівся, що болить живіт, старші учні намагалися жартувати, але директор швиденько змусив їх замовкнути. Ніна пошукала поглядом Марека та Ярека — вони із задоволеними обличчями стояли під драбиною. Хвилину чи дві відчувала спокусу підвестися і розповісти про все, бо вони на те заслуговували (хоча музичний смак у них був непоганий). Утім, задавила злість — урешті-решт, у неї не було потреби привертати до себе увагу.
До зали увійшла пані Шмуц, вручила директору складений навпіл папірець. Чоловік обвів поглядом зал.
— Просимо вийти… — зазирнув у папірець. Ніна завмерла, — Лукаша Вольського.
До виходу почав проштовхуватися малий хлопець. Ніна полегшено зітхнула.
— І Яніну Панкович.
— Без істерик, — Сова стиснула її плече. — Не люблю підлітків в істериці.
Перед школою стояла «полуторка», за кермом сидів поручник Лис, ззаду з-під брезенту визирав приголомшений Лукаш.
— Я не сяду в цю машину!
Ніна в розпачі поглянула на пані Шмуц, милу вчительку, із якою вона стільки годин розмовляла про красу прози Жуля Верна, Александра Дюма й Віктора Гюго і яка тепер дивилася на дівчину стурбовано та, здається, неабияк здивовано. Чи вона нічого не розуміє? Лис і Сова, ці дурнуваті вигадані прізвища, загадки про якусь хату в лісі… Чи вона не бачить, до чого все йде?
— Нічого з тобою не станеться, Ніно, — нетерпляче сказала жінка. — У тебе й справді немає причин для істерики. Повернешся додому через кілька днів.
— Я не можу нікуди їхати без дозволу батьків! — дівчина спробувала скористатися аргументом, що мав би переконати пані Шмуц, але вчителька лише зазирнула до кузова й витягла звідти валізку. Валізку Ніни.
— Твоя мама про все знає, спакувала тобі речі. Поручник Лис говорив із нею. Прошу, не ускладнюй справу.
Ніна гидливо подумала про Лиса, який заворожує її матір, як раніше заворожував пані Шмуц. Що він їй сказав? Що дочка буде в безпеці, що повернеться додому раніше, ніж пані Панкевич встигне озирнутися? Бо навряд чи він згадував про виривання нігтів…
— Сідай, — підганяла пані Сова.
Ніна притулилася до вчительки, а та, трохи здивована, обійняла її. Дівчина нечасто вдавалася до такого.
— Не дозволяйте їм, прошу, — прошепотіла Ніна. — Ви ж знаєте, хто вони такі…
Пані Шмуц відсунула її.
— Із тобою нічого не станеться, — повторила вона вже з явною нетерплячкою.
Сержант Сова підштовхнула дівчину, і Ніна опинилася в машині.
Позаду в «полуторці» сиділа ще одна особа, яку Ніна не помітила раніше. Це був солдат із автоматом на колінах, молодий, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Він не озвався ані словом, тільки рухом голови вказав їй, де саме всістися.
Дівчина кинула ранець і зайняла місце поряд із валізкою, яку спакувала мати. Машина рушила. Крізь вікно Ніна бачила, як знайомі вулиці залишаються позаду. Вони їхали на північний схід, у бік Варшави. Інколи на перехрестях машина сповільнювалася настільки, що Ніна без проблем могла б вистрибнути й утекти, але щоразу, як вона тільки намагалася визирнути назовні, молодий солдат суворо трусив автоматом.
Коли минули околиці Вроцлава, Лукаш, який досі сидів тихо, розплакався. Зіщулився біля своєї валізки, сховав голову між руками, схлипував, рюмсав, ревів і вив — повний набір засобів, щоби заявити світові, наскільки нещасливою може виявитися людська істота восьми років. Ніна знала, що мала б зараз підвестися, притулити хлопця (дозволивши йому обшмаркати її светр), погладити й сказати, що все буде добре. Натомість вона дивилися на осінні поля, що тікали назад, і на мокрі від дощу дерева.
«Не хочу, — думала. — Нехай ним опікується хтось інший. У мене є свої проблеми».
Дівчина зняла шкільний піджак, потягнулася за валізкою, розкрила її — там були теплі речі, переважно ті, які вона мала сьогодні випрати. Не надто чисті, але, безсумнівно, згодяться на мокру погоду. Про що думала мати, пакуючи її валізку?
У кишені блузки Ніна знайшла складений папірець, розправила його й прочитала:
Жодного «люблю тебе» чи чогось подібного. Мати не була тією жінкою, яка говорить такі слова, хоча, безумовно, непокоїлася, коли писала цього листа. Навіть більше, схоже, вона була смертельно налякана. Ніна відчула сльози на очах. «Ні, не хочу плакати, — думала вона, — я не дитина», — але, зрозуміло, розплакалася, причому саме тоді, коли Лукаш нарешті стих.
«У що ти знову встрягла?». Претензія, що містилася в цьому запитанні, відчувалася настільки ж боляче, як і думка про матір, яка пакувала теплий одяг під уважним поглядом поручника Лиса. «Наче від мене колись були проблеми», — подумала Ніна. А якщо й були, то не через неї саму, вона ж геть не хотіла їхати в ті кляті Маркоти, ставати однією дванадцятою Обраного чи отримувати магічні сили.
Вона намагалася читати «Психіатрію» — вчора дійшла ледве до середини, — але весь час мусила перечитувати ті самі абзаци, тож урешті облишила цю справу. Лукаш, дивно отупілий, надалі сидів у своєму кутку, солдат не озивався. Мав обличчя, обсипане прищами, не красиве і не бридке, а ніс був схожий на картоплину. Ніна зрозуміла, що за віком він куди ближче до неї, ніж до тих двох за кермом. Напевне, нещодавно закінчив школу. Може, вдасться це якось використати, потоваришувати з ним або принаймні поговорити.
Вона неспокійно ворухнулася і кахикнула. Позаду залишилося якесь велике місто, певно Згеж.
— Як тебе звати? — почала вона непевно.
Солдат клацнув автоматом і гаркнув:
— Не розмовляти!
«Оце й усе, якщо йдеться про розмови», — подумала Ніна, повертаючись до розглядування з-під брезенту місцевості, яку вони минали.
Мабуть, було вже по третій, коли машина нарешті зупинилася. Серце в дівчини одразу впало, але це не могло бути згадане матір’ю «місце, про яке вони не хочуть говорити», бо навколо були тільки пронизані вітром поля і придорожній заїзд із написом «Під липами». Мабуть, вони зупинилися на обід.
Лукаш не хотів вилазити, тож Сові довелося зайти в машину, поставити його на ноги й вивести. Тоді вони побачили, що в хлопця мокрі штани.
— Що сталося? — суворо запитала сержант, дивлячись на Ніну.
— Він обісцявся, — відповіла дівчина, трохи зарум’янившись — через почуття провини й від злості. Зі злістю все було нормально, злість тлумила страх і розпач.
— Чому ти не попіклувалася про нього?
— Я не зобов’язана ним опікуватися. Це ви забрали його, тож самі й піклуйтеся. Я не люблю дітей.
— Ну, принаймні в цьому ми з тобою схожі, — рикнула Сова.
У неї було трохи здивоване, трохи презирливе обличчя — такі самі Ніна бачила у дорослих, які говорили: що ти за дівчина, коли не можеш доглянути дитину?
Лис узяв хлопця за руку, а потім зняв з машини його валізку.
— Ходімо, — сказав. — Перевдягнешся всередині. А тоді поїдеш із нами в кабіні, хочеш?
Ніна почимчикувала слідом за ними до заїзду. Знала, що має рацію, але почувалася поганюче.
У заїзді «Під липами» було порожньо. У великому кам’яному коминку палахкотіло полум’я, а зі щілин у вікнах віяло холодом. Ніна в супроводі сержанта Сови пішла до туалету. Жінка весь час стежила за нею, мало не пішовши за дівчиною в кабінку. Миючи руки, Ніна думала над різними варіантами того, що можна вчинити.
Залишити на дзеркалі повідомлення, сховати за унітазом записку? Але навіть якби вдалося зробити це непомітно, що саме написати? Мене вкрали, ми їдемо на північний схід? Немає сенсу, бо кому вона надала б цю інформацію? Міліції, яка, безперечно, співпрацює з Лисом і Совою? Матері, яка сама спакувала для Ніни валізку?
За столиком вона сіла так, щоб опинитися ближче до вогню. Лис замовив великий полумисок вареників зі шкварками й увесь час неголосно розмовляв із Совою. Ніна намагалася підслухати, але єдине, що зуміла вихопити, — це дивне, імовірно німецьке слово, яке звучало як «Тотенвальд».
Їла вона мало, Лукаш також ледь скубав вареники. Зате молодий солдат, так само мовчки, закинув у себе чималу порцію, ще й облизав пальці. Було близько четвертої, у дорозі вони перебували кілька годин. Куди їхали?
«У бік кордону, — подумала Ніна. — Може, хочуть забрати нас до СРСР?». Вареник став їй поперек горла, тож вона відклала виделку. Раптом їй стало душно, наче зала заїзду зменшилася до розмірів тієї комори без вікон.
— Ти куди? — гарикнула Сова, коли Ніна встала.