Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 8)

Місяць і зорі світили ясно, але все одно вони мусили їхати повільніше, ніж удень. Ніна час від часу підганяла чоловіка, але це не справляло на нього великого враження, тож урешті дівчина дала йому спокій, скрутилася на возі й куняла.

— Що з ним? — раптом заговорив чоловік.

— Ударився головою.

— Звідкись упав?

Ніна сховала обличчя у долонях і удала, що не чує. Не мала вона ані сил, ані бажання вигадувати побрехеньки.

Нарешті вони дісталися до місця. Мала сільська лікарня у цей час уже не працювала, але коли чоловік подзвонив, у помешканні на першому поверсі загорілося світло. Невисокий лисіючий чоловік, у розхристаній сорочці та з окулярами в руці, відчинив двері.

— Що сталося? До ранку почекати не можете? — пробурчав він, але в його голосі не вчувалася справжня злість. Переслідуваний хаотичною балаканиною Ніни, він пішов до воза, посвітив Славеку в обличчя і, зітхнувши, сказав:

— Несіть його всередину.

Ніна відвернулася до залитого дощем скла. Її відображення було блідим і не здавалося щасливим. Дівчина скривилася.

— Навчиш мене?

— Чого? — глянула вона на Яцека.

— Ну, навчиш мене вистрибувати з потяга? Побачиш, я швидко вловлюю, про що йдеться. — Хлопець аж світився ентузіазмом. — Я товстий, але спритний.

— Ти здурів?

Яцек сторопів, але, на щастя, вони саме доїхали. Ніна вийшла. Її черевики моментально провалилися у багнюку, дощ барабанив об каптур пелерини. Крізь шум зливи долинав звук хвиль, що накочувалися на берег. Дівчина підвела голову й закліпала, обтрушуючи краплі з вій. Перед ними постав монастир — масивна й кутаста споруда, що випливала з темряви, наче ніс корабля. Більшість вікон була темною, але з відчинених дверей било приязне світло. І хтось там стояв: Ніна бачила абрис чорної фігури.

— Ходімо, — Яцек знову схопив її валізку. Ніна пішла слідом, згорблена під напором дощу, хлюпаючи водою у глибоких калюжах. Коли вони увійшли до вітальні, її черевики були наскрізь мокрі.

— Вітаю, я Целіна Сошинська.

Дівчина, незрозуміло чому, сподівалася, що «пані Целіна» виявиться дамою старшою, типу суворої учительки, але на порозі її привітала молода жінка, яка мала блакитні очі й світлі неслухняні кучері, що робили її схожою на бешкетливе дівчисько. Коли вона нахилилася, щоб обійняти новоприбулу, Ніна відчула запах фіалкових парфумів.

— Я так радію, що ти нарешті сюди дісталася. Яцеку, занеси валізку до спальні дівчат, а потім біжи на вечерю.

Доручення «бігти» хлопець виконав буквально, швидко зникнувши за поворотом коридора.

Пані Целіна допомогла Ніні зняти мокру пелерину.

— Напевне, ти хотіла б перевдягтися, вмитися після подорожі? Яніно?

— Ніна, я Ніна, — відізвалася дівчина, може, трохи різкувато. Утім вирішила, що треба відрубати голову гідрі, раніше ніж хтось допадеться до Янки чи, не дай Боже, Ясі.

— Добре, Ніно. Я проведу тебе до спальні.

— Ви повинні спочатку повідомити моїх рідних, що я вже доїхала. Вони страшенно хвилюються. Тут є телефон?

Пані Целіна мала трохи заклопотаний вигляд.

— Ми нікому не повідомляли, що тебе немає. З нами мешкає янгол, який може передбачати майбутнє. Він сказав нам, що доїдеш у безпеці.

У безпеці… Ніна відчула полегшення, знаючи, що батьки її не з’їхали з глузду від переляку. Але водночас вона була трохи розчарована та зла — це вона стільки годин на самоті блукала незнаними дорогами, голодна й змучена, і ніхто, абсолютно ніхто за неї не переймався.

Спальня виявилася великою, з високою стелею; вона більше нагадувала неф[8] костьолу, а не місце для спання. Від побілених вапном стін тягнуло холодом, а під однією з них стояло шість залізних ліжок. Усі були вже застеленими й позначеними як «зайняті» чи за допомогою спертого на подушку ведмедика, книжки, кинутого на ковдру одягу, чи хоча би збитої жужмом постелі. Але вона побачила ще одне, сьоме, розташоване під вікном. Воно було порожнім і все ще застеленим із ретельністю, притаманною військовим. А оскільки поряд стояла її валізка, Ніна зрозуміла, що спатиме вона тут.

Дівчинка розглянулася, відзначивши ще й поставлений під стіною дерев’яний стіл. Над ним висіло почорніле від старості дзеркало, а на поверхні столу стояла гасова лампа. Не було жодних шаф або щось подібного — дівчата, схоже, всі свої речі мусили тримати у торбах чи валізках, запхнутих під ліжка.

— Перевдягнися, люба, я не стану дивитися. Потім покажу тобі, де ванна кімната, й підемо на вечерю. Напевне, всі вже сидять за столом, але поспішати не мусиш. Побачиш, тобі тут сподобається. Сьогодні дощить, тож усе може видатися тобі трохи похмурим, але почекай до завтра. Переконаєшся, як тут гарно. Усі ми тут наче родина, ти знайдеш у нас чимало друзів.

Ніна неслухняними пальцями зняла мокрі черевики й також місцями мокру сукню. Весь час стискала зуби від болю, а долоні її в електричному світлі мали такий вигляд, що вона поспіхом відвела від них очі. Із колінами, на щастя, усе було не так погано. Із валізки вона витягнула спідницю і блузку, які мати приготувала їй з думкою про недільний похід до костьолу. Що б не чекало її сьогодні ввечері, принаймні постане вона перед тим пристойно вдягненою.

Коли Ніна застібала ґудзики, світло над її головою почало блимати.

— Нічого страшного, — пані Целіна розвернулася до неї. — Інколи тут так буває. Янголам не дуже подобається електрика. І їх у цьому не можна звинувачувати, еге ж? Усі ці винаходи, струм, бомби… Боже мій, що сталося із твоїми руками і колінами?

— Нічого страшного, правда. Впала на пероні, — збрехала вона машинально.

— Бідолашна. Мусимо їх промити й продезінфікувати.

У ванній пані Целіна посадовила дівчину на лавку, що стояла під стіною. Ніна роззирнулася. Приміщення за стилем було подібне до спальні: висока стеля, гладкі білі стіни й кам’яна підлога, від якої віяло холодом. З одного боку — шеренга унітазів, з іншого — широка металева труба, а над нею — кілька кранів. І… це все?

— Янголи не люблять і ванн? — запитала вона обережно, поки пані Целіна тягнулася до аптечки, що висіла на стінці.

— Це ж монастир, люба, — жінка глянула на неї. В одній руці вона тримала пляшку з темного скла, а в другій — бинт. — Думаю, що саме тому Вони, — Ніна виразно почула велику літеру, — його обрали. Тут за прогресом не женуться. Та ми й самі мали вже докази, до чого прогрес призводить. Під час війни.

— І справді, ванна — грізна річ, — визнала Ніна. — Від неї лише крок до бомби.

Пані Целіна присіла біля Ніни із пляшечкою йоду.

— Трохи запече, люба, але ти будеш сміливою, правда?

— Мені тринадцять років, а не п’ять, — скривилася дівчина.

Пекло, як сто чортів, але вона витримала, хоча на очах виступили сльози. Заморгала. Коли повернулася гострота зору, побачила, що пані Целіна схилилася до неї із написаною на обличчі цікавістю.

— Скажи мені, люба, через що ти так спізнилася? Десь затрималася в дорозі?

Ніна прикрила очі. Затрималася? Можна й так сказати.

Вона сиділа в маленькій чекальні, бездумно витріщаючись на бруднуватий плакат ПЧХ[9], що проголошував: «Знищуй мух». Великі волохаті нічні метелики стукалися об підвішену під стелею лампу, через відчинене вікно вривалося нічне холодне повітря.

Селянин, який їм допоміг, уже поїхав, а лікар за зачиненими дверима кабінету оглядав Славека.

Спочатку вона відчувала полегшення. Треба їм було дістатися до лікаря — і дісталися; дорослий, який розуміється на цьому, клопочеться біля хлопця, тож усе скінчиться добре.

Утім, що довше вона чекала, то швидше повертався страх. У шлунку відчувала тверду кулю, було їй трохи недобре, холодно і спекотно водночас. Наче у неї жар. Руки, покладені на коліна, виразно тремтіли, а нерви були такі напнуті, що за кожним разом, коли за зачиненими дверима лунав шум, дівчина підскакувала на стільці. Намагалася уявити, що вона десь в іншому місці: наприклад, удома, на тапчані з книжкою або в кіно з подругами, чи в парку. Де-небудь, хоч би й на уроці ненависної латини, біля дошки, куди її викликала вчителька, яку боялися всі учні в школі.

Будь-де, аби не тут. Намагалася це уявити, але не могла.

Коли двері нарешті відчинилися, Ніна підхопилася зі стільця. Ноги були м’які, наче з вати, а шлунок посунувся кудись ближче до колін.

— Пане лікарю, як він почувається?

— Його треба якнайшвидше забрати до шпиталю. Як звуть хлопця? Я не знайшов жодних документів.

— Його звуть Славек, не знаю прізвища.

— І говориш, що він ударився головою? Де це було?

— У… у потягу, — Ніна вирішила говорити правду: раптом це важливо для діагнозу. — На нього впала важка валізка. Так він мені говорив, мене біля нього тоді не було, — теж додала про всяк випадок.

— А ти, дитинко? Що ти робила сама в такий час на дорозі? Де твої батьки?

— Спочатку прошу сказати, що зі Славеком. Це через ту валізку?

— Здається, так. Haematoma epidurale[10], вважаю, — він зняв окуляри і протер їх краєм усе ще розстібнутої сорочки. Без них, мружачи короткозорі очі, лікар мав вигляд на диво беззбройний і наче стурбований. — Рідкісний випадок. Зазвичай хворий втрачає свідомість одразу після удару.

— А в шпиталі йому допоможуть? — тиснула Ніна.

Він поплескав її по плечу.

— Напевне зроблять усе, щоби він видужав, дитинко. Не переймайся. Буде добре.

Ніна повірила б, якби не глянула на обличчя чоловіка. Він уникав її погляду, а вона тільки зараз зрозуміла, що означає його дивна стурбованість.