Якийсь час вона уявляла, що батьки беруть до них янгола, а вона завойовує його симпатію… Вона могла б показати йому свій улюблений альбом з європейським живописом, розповісти про школу або просто сидіти із ним у тиші. Втім, вона знала, що це не надто правдоподібно. Ксьондзи довіряли матері Ніни, але не її батькові, який раніше, ще до війни, належав до комуністичної партії. Щоправда, він увірував, коли крилаті впали з неба, але дівчині здавалося, що із часом його віра слабшала. Тепер він не сперечався із дружиною, мабуть, лише через бажання зберегти святий спокій, бо в хаті Ніни саме мати верховодила. Батько нечасто подавав голос, але іноді, коли хтось говорив про янголів, дівчина перехоплювала його сповнений іронії погляд, а одного разу підслухала уривок розмови батьків. «Це не можуть бути люди, — говорила мати, — бо вони ж мають крила». «Гуси також мають крила», — відбуркнувся на те батько.
Ніна подумки попросила пробачення за недовіру тата й уже збиралася поринути в сон, заколисана приємними думками про янгола, коли її розбудив звук власного імені.
— Ніна? Моя Ніна?
Вона вискочила з ліжка й підкралася до причинених дверей. Якщо дивитися під відповідним кутом, з кімнати можна було побачити шматочок кухні — саме той, де зараз за столом сиділа мати Ніни. Як завжди, її обличчя було застигле від переживань, а між бровами пролягла знайома зморшка. Інколи вона могла й посміхнутися невпевнено, але Ніна не пам’ятала, щоб колись вона й насправді бувала веселою.
Сусідка промовила щось, чого дівчинка не почула. Мати хитнула головою.
— Але ж вона спить…
Здогадавшись, що йдеться про неї, Ніна швидко повернулася у ліжко. Хвилиною пізніше двері кімнати відчинилися, й темна фігура закрила собою світло, що падало з коридора.
— Нінусю, люба, ти спиш?
— Так, мамо, — відповіла вона трохи дурнувато, після чого швидко додала: — Щойно прокинулася.
— Тоді вдягнися, ми маємо піти в одне місце.
— Зараз опівночі, — запротестувала вона для порядку. Виходити в таку пізню пору було для неї чимось незвичним, а тому цілком сподобалося.
— Знаю, але він не хоче чекати. Зрештою, може, він має рацію, може, так буде безпечніше. Досить вдягнути светрик на піжаму й черевики. Це тільки за два квартали, але на вулиці прохолодно.
Було літо, і навіть уночі температура не падала менше, ніж до двадцяти градусів, але Ніна слухняно потягнулася за светриком. Дивно було б вийти з дому в самій піжамі. Босі ноги вона встромила в черевики, навіть не потурбувавшись зав’язати шнурки. Почувалася дивно, була збудженою, але водночас і трохи наляканою.
— Ми йдемо побачитися з янголом, правда? — вона забула про необхідність удавати, ніби вона спала.
— Так, дитинко. Він хоче з тобою поговорити.
Ніна встала, підняла валізку й рішуче пішла вперед. Енергії їй вистачило на кільканадцять кроків, потім вона сповільнилася і знову зачовгала в спекотній тиші, яку порушувало лише гудіння комах, що кружляли над полем пшениці. Ніна б душу віддала за склянку води й можливість прилягти в потязі, що легко довіз би її на місце.
«Уже недалеко», — повторювала вона собі, хоча насправді не знала, чи далеко, чи близько станція. Відчуття відстані вона втратила ще якийсь час тому й зараз тільки могла сподіватися, що йде у правильному напрямку.
Уже недалеко.
За її спиною в тишу вдерлося торохтіння возу.
Ніна зупинилася. Так, вона, безсумнівно, чула віз, що саме наближався: характерне скрипіння коліс і повільне чалапання коней, які ступали сільською дорогою. Першим її порухом було стрибнути у пшеницю і заховатися, але дівчина відразу подумала: якщо вона хоче, аби хтось підвіз її на станцію, то з’явилася саме така можливість, іншої у цьому безлюдді не буде.
Тож вона обтрусила сукню від пилюки й соломи, причесала волосся. Намагалася мати вигляд акуратний і звичний, наче не було нічого дивного у тринадцятирічній дівчинці, яка вештається безлюддям в елегантному, нехай і брудному платті з довоєнною валізкою у руках.
З-за повороту з’явився віз, навантажений дровами. Правив ним зарослий чолов’яга, на якому, незважаючи на спеку, була тепла куфайка, а на ногах — геть брудні гумові чоботи.
— Гей, панянко! — сказав він, сповільнюючись. — Куди це ти?
— До Лясковіце, — відповіла Ніна.
— А ти, панянко, не замолода трохи, аби їздити сама?
— Мені п’ятнадцять, — збрехала вона так переконливо, як змогла. — Врешті-решт, це недалеко, їхатиму тільки кілька станцій. Брат мав мене відвезти й піднести валізку, але мусив зайнятися конем — той копито збив.
Молилася про себе, аби чолов’яга в куфайці не запитав, де вона мешкає: у селах усі всіх знали, й важко було вигадати вірогідну відповідь. На щастя, чоловік виявився не надто допитливим. Може, допитливості його позбавила відкоркована пляшка пива, яку він стискав між колінами.
— То давай, панянко, застрибуй.
Коли вона видерлася на сидіння, візник тріпнув віжками й відсьорбнув із пляшки.
— А для пива ти, певно, замолода?
— Аж ніяк, охоче вип’ю, — відповіла дівчина і подумки додала: «Благаю». Горлянку її аж судомою звело в очікуванні.
Він подав їй закорковану пляшку. Ніна трохи позмагалася із непіддатливим корком, а тоді вже приклала шийку до губ. Закашлялася, коли пінистий напій полився їй у горло, а бульбашки пішли носом. Полегшення було настільки великим, що тільки з наступного ковтка вона відчула, наскільки гидкий у пива смак.
— Гей, не так швидко, бо ти, панянко, сп’янієш і з воза впадеш!
Ніна вихилила половину пляшки, а решту знову закрила корком, що звисав на тонкому дротику. Від алкоголю і спеки її почало зморювати. Вона дрімала на сидінні, час від часу різко прокидаючись, коли віз підстрибував на ямах.
Візник смердів потом, запах якого долинав з-під теплої куфайки; над кінськими боками дзижчали великі мухи. Ніна ще встигла подумати, що їй не дуже подобається село…
Янгол чекав на них у квартирі панів Міхалаків. Він здавався дивним, коли отак сидів у кріслі на тлі німецької шафи і шпалер у трояндочки. «Наче екзотична квітка, що виросла на дворовому газоні», — подумалося Ніні, бо янгол по-справжньому дивував вродою. Він був схожим на молодого Рафаеля на «Автопортреті» (Ніна, поціновувачка живопису, любила такі порівняння): волосся спадало йому на спину темними хвилями, чорні очі контрастували з білою шкірою, а його обличчя аж дихало солодкістю і лагідним смутком. Водночас він видавався надто досконалим, і в цій своїй досконалості дуже чужим. Бракувало йому тепла, яке надають людям їхні дрібні вади. Авжеж, янгол був вродливим, але то була врода, якій можна дивуватися, але яку не можна покохати.
Дівчина перелякалася: не можна так думати; як щось подібне взагалі прийшло їй у голову? Вона глянула скоса на крилатого й відразу відвела погляд. Утім, встигла зауважити, що він одягнений у довгі білі шати. Якби побачила в чомусь такому людину, то напевне вирішила б, що то нічна сорочка, але, як не крути, мала справу з посланцем Небес, тож слово «шати» звучало краще. Думку про нічну сорочку Ніна якнайшвидше викинула з голови.
— Підійди ближче, дитино.
Ніна завагалася, але мати, яка стояла за її спиною, підштовхнула дівчинку вперед.
— Звешся Ніною, чи не так? Народилася дванадцятого квітня тисяча дев’ятсот сорокового року у Станіславі[3]?
— Так, — вона роздумувала, де в янгола крила. За спиною, згорнуті біля спинки крісла? Це, певно, було б не дуже зручно… Ніна колись чула від подружки, що крила начебто менш матеріальні від решти тіла, бо зроблені з іншої субстанції, і що їх помітно лише час від часу, коли крилатий цього бажає. Напевне, це гарне пояснення. І цікаво, якої статі янгол? Цього неможливо було зрозуміти ані з голосу, ані з обличчя. Він однаково міг бути і жінкою трохи чоловічого типу вроди, і хлопцем, подібним до жінки.
О рани Божі, знову вона думала про щось недоречне. У чому ж її проблема?
— Ти добра дитина? І дуже кохаєш Бога? — питав янгол, а Ніна ще більше засоромилася і все ще не могла підвести голови. Мати поклала долоні на її плечі й стиснула їх, наче намагаючись підштовхнути доньку.
— Я… е-е… так, вочевидь.
Потиск маминих долонь трохи ослаб.
— Тоді я маю для тебе сюрприз. Ти поїдеш до місцини Маркоти, що над красивим озером, поселишся у старому монастирі й побудеш там якийсь час, розважаючись і відпочиваючи. Сприймай це як канікули. Ти б хотіла поїхати на канікули?
— Напевне, — Ніна намагалася думати про щось піднесене й гідне ситуації, але єдине, що їй спадало на думку: чи вдалося б вигадати таке влучне питання, аби янгол, нарешті, вжив конкретну граматичну форму — чоловічу або жіночу? Й іще: чому саме вона мала їхати на канікули?
Останнє питання вона промовила й відразу відчула, як знову стискаються мамині долоні.
— Добрих дітей багато, — уточнила Ніна, забувши навіть обуритися на те, що її назвали дитиною. — Це означає, що всі вони туди поїдуть? До одного монастиря? І як тоді вони там умістяться? До того ж «добрий» — це надто розмите поняття.
Зростаюче розчарування матері вона відчувала майже фізично, але якщо уже почала, то не могла припинити говорити. — «Добрий» у якому сенсі? Ґречний? Милий? Шляхетний? Щось інше? Так чи інакше, а я на таку нагороду не заслуговую, — додала ввічливо й з відповідною покорою, вирішивши подумки, що зараз вона вже НАПЕВНЕ зміниться й намагатиметься бути кращою. Як тільки прокинеться, то піде до костьолу, не стане відмовлятися мити тарілки, докучати молодшому брату чи уявляти собі, що шкільний завгосп — американський шпигун, і не буде слідкувати за ним на перервах. І жодних думок про стать крилатого чи його нічну сорочку (цікаво, чи він зрізав мережива…).
