Анна Каньтох
Таємниця покинутого монастиря
Пролог
Ніні було вісім років, коли з неба впали янголи.
Вони з братом ліпили сніговика на подвір’ї. Ніна катала снігову кулю, а Шимек, у червоному шарфику і в капелюшку, насунутому мало не на очі, бігав навколо й більше заважав, ніж допомагав — але на що ще можна сподіватися від трилітки? Швидко наближалися зимові сутінки, було морозно і якось по-дивному тихо, наче вона з братом знаходилася не посеред міста, а десь на відлюдді. «Наче мало статися щось важливе», — розповідала потім Ніна приятелькам, хоча й не була впевненою, чи, бува, вона не вигадала цю дивну тишу сама собі. Але факт: на подвір’ї не було нікого, всю іншу дітлашню відлякував мороз. Напевне, тепер сиділи у своїх квартирах, у будинках, що тіснилися навколо двору. На стінах усе ще були помітні сліди від уламків, що залишилися після недавньої війни, через що будинки здавалися ще похмурішими. Але Ніна й Шимек на це не зважали, тому що мешкали тут здавна (Шимек від народження), тож устигли призвичаїтися.
Стомлена дівчинка зупинилася на мить, витерла спітнілого лоба під кусючою вовняною шапкою і глянула вгору, щоб переконатися, чи, бува, не засніжить сьогодні ввечері. Але небо було чистим, навіть без найменшої хмаринки. Воно вже темнішало, набуваючи того відтінку синього, що нагадував Ніні колір води у глибокому і дуже холодному озері.
Дівчинка блимнула. На небі з’явилася цяточка.
— Дивись-но, перша зірка, — сказала вона Шимеку, а потім додала: — О рани Божі, вона, певно, летить у наш бік.
Цятка збільшувалась і щомиті наближалась до землі, тягнучи за собою світлу смугу. Під час війни Ніна була маленькою, не набагато старшою ніж Шимек зараз, але вона пам’ятала ті дні, коли на місто падали німецькі бомби, — й тепер увесь той страх повернувся знову. Вона знала, що повинна тікати, схопити брата за руку й тягти його додому, але не могла зрушити з місця.
Цяточка уже не була цяточкою, а стала закругленою вузькою формою, що летіла в бік двору, наче снаряд. Небо за нею перетинала смужка диму, що вже почала потроху розвіюватися. Ніна мимоволі затулила вуха, чуючи виск роздертого повітря; від яскравого полум’я в неї заболіли очі. Над містом з’явилися й інші вогнисто-димні смуги, але дівчинка не звертала на них увагу. Найважливішою була та з них, яка за мить упаде на її дім і перетворить його на руїни, як тоді, під час війни.
А вона все ще не могла зрушити з місця. Переляканий Шимек притулився до її боку й дивився у небо, роззявивши рота. Ніна вже відчувала хвилю жару, яку гнав поперед себе отой палаючий снаряд.
І тоді ця кругла форма загальмувала й на мить зависла в повітрі, розправляючи сліпучо-сяючі, наче з вогню виткані, крила.
Шимек скрикнув у захваті.
Коли янгол м’яко приземлився у дворі, сніг навколо його ніг із шипінням розтанув.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому Ніну обирає янгол і вона вирушає у подорож —
от тільки все у цій подорожі йде шкереберть
П’ять років потому Ніна йшла польовою дорогою, проклинаючи янголів. Був серпень, і спека добряче давалася взнаки. Спітніла, брудна й нещаслива дівчинка несла валізку, в якій геть давно зламався замок, і тому її було обв’язано шматком конопляної мотузки. Через цю обшарпану валізку перед самим від’їздом розгорівся страшенний скандал. Ніна кричала, що не сяде в потяг із чимось таким, а мати їй пояснювала, що грошей на нову валізку вони не мають. Нарешті вирішили, що Ніна, на правах компенсації, отримає стареньке плаття, пошите тіткою-кравчинею. Тепер дівчинка була саме в ньому, хоча блакитний атлас аж ніяк не пасував для подорожі. Але якщо вона чогось хотіла, то вміла впертися, а мати, схоже, відчувала себе винною через валізку, бо протестувати не стала.
Увесь той скандал тепер здавався далеким і майже неважливим. У панчосі на лівій нозі виднілася дірка, оборка плаття була роздертою. Стрічка, якою мати зав’язала Ніні косу, давно загубилася, й розпущене темне волосся гріло, наче накинуте на плечі пальто.
Минулу ніч Ніна провела в полі, у скирті сіна, де й прокинулася вранці — змерзла, спрагла і голодна. Кількома годинами пізніше замість холоду їй уже докучала спека, а про голод вона зуміла забути. Найбільше її зараз мучила спрага — здавалося, що спухлий язик ледь уміщається у роті, горло було сухим і жорстким, наче кора дерева. Йдучи дорогою, вона смоктала солодкі кінчики трав, але це тільки дратувало піднебіння. Обіцяла собі, що тільки-но побачить якусь хату, то піде туди й попросить склянку води, але щоразу, як минала розкидані тут і там сільські двори, боялася. «Ще трошки витримаю», — промовляла Ніна подумки; спрага все ще програвала можливим питанням, на які дівчина відповідати не бажала. Тільки ось цікаво: як довго? Адже вона вже двічі встигла загубити шлях, та й тепер не була цілком упевнена, чи йде у правильному напрямку.
Дівчина уже б розревілася, але останнім часом робила це так часто, що їй забракло сліз.
«Понад дванадцять годин спізнення», — думала вона. Чи міліція її вже шукає? І що, власне, їй тепер робити?
А все ж почалося, зрозуміло, з янгола.
Сусідка прийшла до їхньої квартири пізно ввечері, коли Ніна вже лежала в ліжку. Дівчина удавала, що спить, але насправді пильно прислухалася крізь прихилені двері.
— Це вже третій такий випадок, — говорила сусідка. — Тіло знайшли на узбіччі дороги. Начебто… — Тут вона так стишила голос, що Ніна дочула тільки кілька слів: «потворно скалічений», «мучили його» й двічі повторене «нелюдськи».
— Бог повинен таких падлюк покарати, — відповіла мати Ніни твердим голосом. — Сподіваюся, що принаймні наш янгол у безпеці…
«Наш чи то з нашого дому», — підказала собі Ніна. Крилатий мешкав по сусідству вже два тижні, але досі ані дівчина, ані її мати його не бачили. На візити янгола чекати треба довго, черга сімейства Панковичів настане тільки наступного місяця.
— Він у Міхалаків, — промовила сусідка. — Але певно треба буде його перевести. Ковалік знизу починає про щось здогадуватися.
Мати відповіла настільки тихо, що Ніна нічого не почула. Жінки шепотіли одна до одної, і в їхніх голосах відчувалася напруга.
Дівчина лежала із розплющеними очима, дивлячись у темряву. Певно знала, що люди переховують у себе янголів, хоча ніхто їй цього чітко не казав. Дорослі не довіряли дітям, особливо малим, які надто просто могли видати таємницю у школі або в іншому місці. Утім, Ніні вже виповнилося тринадцять, і батьки в її присутності не пильнували себе аж настільки сильно. Може, мати навіть візьме її із собою, як черга дійде до їхньої родини?
Для крилатих сім’ї, яким можна було довіряти, найчастіше знаходили місцеві пробощі[1], але люди й самі обмінювалися інформацією про те, в кого більш, а в кого менш безпечно. Ніна на власні очі бачила картки з адресами, що переходили з рук у руки наприкінці меси, й чула шепотіння, яке раптово стихало, коли до згромадженої під костьолом групки підходив хтось незваний.
Бо янголів треба було охороняти. ВОНИ могли прийти в будь-яку мить і забрати їх. Про те, що діялося пізніше, дорослі геть не хотіли розмовляти в присутності дітей, але Ніна й так знала.
ВОНИ саджали крилатих у темні камери, били їх палицями або прикладами автоматів, палили цигарками й поливали льодяною водою.
До того ж ВОНИ разом з янголами забирали й ті родини, які їх переховували.
ВОНИ — це УБ[2], таємні служби комуністів, які керували країною і не любили ані Бога, ані крилатих. Власне, вони стверджували, що Бога немає, а янголи — це не справжні янголи, а прислані Ватиканом таємні агенти, чиїм завданням було бунтувати людей проти єдино правильної системи, якою є комунізм. Деякі учні зі школи Ніни в таке вірили, але не Ніна. Бо вона ж бачила янгола на власні очі.
Жодна людина не могла б злетіти з неба на крилах і мати такий вигляд, як в янголів.
Вона неспокійно заборсалася у ліжку. Інколи хотіла, аби її батьки взяли до себе когось із крилатих. Могла б тоді показати, наскільки вона доросла, відповідальна й відважна. Уявляла собі, як ВОНИ під’їжджають на світанку чорною автівкою (а це завжди чорна автівка) до будинку, заходять у передпокій, гупаючи важкими військовими чобітьми, валять у двері, а тоді забирають Ніну в темне похмуре місце й запитують там про янгола. Вона ж, ясна річ, мовчить, презирливо зносячи верески й побиття. Ані слова б не писнула, а якби повернулася додому, то мати й батько нею дуже пишалися б.
От тільки вона зовсім не була впевненою, що саме так би поводилася.
Що гірше, не мала вона впевненості, що ВЗАГАЛІ б повернулася додому. Люди, яких забрало УБ, найчастіше просто зникали, наче ніколи їх і не було.
Голоси в кухні монотонно жебоніли. Ніна заплющила очі, але не могла заснути. Як завжди, спогади про янгола викликали в неї відчуття провини. Чи не забула, бува, вона сьогодні про вечірню молитву? На щастя, не забула, хоча вчора знову засперечалася із матір’ю, а кількома днями раніше збрехала їй, говорячи, що йде до костьолу, а насправді завіялася із подружкою в кіно.
Вона зітхнула.
П’ять років тому, коли крилаті падали з неба, все здавалося простим. Люди в прибутті янголів побачили знак від Бога й обіцяний кінець світу. Ніна пам’ятала, як щоденно перед школою вона бігала на вранішню месу (на полудневу не могла ходити, бо тоді костьол був повний, а в натовпі вона втрачала дихання і зомлівала). Божечки, тоді вона відчувала себе наче святі з оповісток, набожною і доброю. Цілком серйозно думала, що в будь-яку мить розійдуться хмари, й вона, Ніна, живцем піде на небо. Вона НАСПРАВДІ намагалася дотримуватися усіх завітів. Як, до речі, й усі інші учні школи, за винятком, вочевидь, дітей комуністів, які вірили в агентів Ватикану. Колись, через три місяці після прибуття янголів, у Варшаві люди вийшли на вулиці з хрестами в руках, а комуністи почали стріляти. Було багато жертв, і хоча в газетах писали виключно про «придушені заворушення», усі й так знали, що кілька десятків варшав’ян загинуло, бо повірили в янголів. Ніна плакала, коли про це довідалася, і певний час була навіть більше набожною, але пізніше… Що ж, час минав, кінець світу якось не наставав, а перше враження, викликане зустріччю з янголом, зблякло, й одного дня настав момент, коли Ніна забула помолитися ввечері. Як вона тоді боялася! Зіщулилася під ковдрою і чекала на дияволів, які вискочать з-під землі й, караючи, заберуть її у пекло. Втім, нічого такого не трапилося, і за другим разом, коли вона знову забула про молитву, страх був меншим; пізніше вона перестала так часто ходити на месу (щиро кажучи, їй завжди там було трохи нудно), а ще пізніше вона вперше посварилася із матір’ю… Тепер у Ніні мало що залишилося від тої дівчинки, яка колись уставала вдосвіта й бігла у костьол. Лише інколи нападали на неї муки сумління. Тоді вона обіцяла собі, що стане кращою з наступного тижня, чи з початку місяця, чи від свят, але завжди відкладала це на потім і завжди знаходила собі виправдання. У цьому не було нічого дивного: схожим чином поводилася більшість однокласників і подруг Ніни, за винятком, може, тих, хто щодня мешкав із янголами. Але вони були дуже набожні, й дівчинка впізнавала їх по специфічно затуманених поглядах.
