Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 51)

— Ну що, Фогель? — запитав він. — Що з тобою зробити? — Його тішив переляк на обличчі полоненого.

— Не знаю, пане лейтенант, — почув Луїс.

— Ти твердиш, що прізвище твоє Фогель і ти капрал вермахту?

— Так.

— Повтори це ще раз.

— Ернст Фогель, — тихо повторив полонений.

— Ти програв, дорогий, — сказав Луїс. — Один з твоїх камрадів виказав тебе. Твоє прізвище зовсім не Фогель, а Шикель, ти не капрал вермахту, а працівник цікавої служби, що називається СД.

Фогель—Шикель зблід і схилився над письмовим столом. Здавалося, що він ось-ось гепнеться на підлогу.

— Я міг би наказати тобі зняти мундир, — вів Луїс, — підняти руки вгору і подивитись на твоє пекельне есесівське татуювання. Ти мені показав би його, так? Але мені це не треба, я й так знаю, що ти поліцейський. Я знаюсь на людях, дурнику. Якщо хтось, як я, був п’ятнадцять років власником шинку в Техасі, то вистачить йому подивитись на людину, щоб знати, з ким він має справу.

— Я виконував накази, — шепнув Шикель. — Я був сержантом.

— Ну, звісно, я навіть знаю, де ти виконував оті накази. У концтаборі… Не заперечуй. На першому поверсі працює двоє хлопців із спецслужби і вивуджують таких, як ти. Я можу тебе відіслати туди, чуєш?

— Чую.

— Але я міг би й не відсилати, якби виявилось, що ти виконаєш одну маленьку умову. Ти не запитуєш, яка ця умова?

— Я здогадуюсь, пане лейтенант, — сказав Шикель.

— Це відповідь, на яку я й сподівався від поліцейського. Ти меткий, Шикель. Мусиш бачити й чути якомога більше. Я хочу, щоб тут у мене був спокій і лад. Жодних спроб тікати. Якщо троє полонених будуть розмовляти окремо від інших, ти маєш бути третім, збагнув?

— Jawohl, пане лейтенант.

— Якщо ти постараєшся, — додав Луїс, — то може статися, що ти опинишся не в останній партії серед тих, кого випускатимуть звідси. А тепер геть з моїх очей. Будеш прибирати мій кабінет.

Шикель зник, Луїс лишився сам і зручно розвалився на стільці: він був задоволений собою. У нього вже була власна розвідслужба, і він був переконаний, що кому-кому, а йому, хлопцеві з Техасу, вдасться зберегти порядок у цьому божевільному таборі.

Ідея була ризикована, але Клосс уже звик до небезпек. Дні, проведені в таборі, переконали його, що йому вдасться знайти Вольфа лише в тому випадку, якщо він створить ситуацію, в якій групенфюрер змушений буде сам себе виявити. Клосс розробив детальний план і, як завжди, відразу взявся за його здійснення. Йому потрібна була допомога американців. Після тривалих міркувань Клосс наважився на розмову з Карпинським, шукав лише слушної нагоди. Вона трапилася одного вечора, коли, прогулюючись безлюдним подвір’ям біля комендатури, він побачив американця, що виходив з будинку.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — Клосс зупинився поруч.

— Про що? — Карпинський здивовано глянув на нього. — Ходімо до мене.

— Ні, ні, — шепнув Клосс, — лише кілька слів. У справі Вольфа. Я хотів би допомогти вам упіймати його.

— Чому? — Карпинський не приховував недовіри. Він запитав “чому”, а не “як”.

— Мотиви не мають значення, — сказав Клосс.

— Прошу зважити на те, — сухо відповів американець, — що я не довіряю так званим добрим німцям, які вчора перестали бути гітлерівцями.

— Гаразд.

— Кажіть, що ви знаєте, — вів Карпинський, — а решту я беру на себе.

— Я нічого не знаю, — шепнув Клосс.

— Що ж ви хочете?

— Зробити невеличкий експеримент. Досить небезпечний, принаймні для мене.

Карпинський уважно дивився на нього.

— Експеримент? — повторив він. — І я повинен повірити вам?

— Я ризикую значно більше, довіряючи вам, — сказав Клосс. — І хочу тільки одного, щоб ця справа лишилася між нами.

— Я нічого не довіряю німецьким офіцерам, — буркнув Карпинський.

— Я маю на увазі не лише німецьких офіцерів, — сказав Клосс.

— Та кажіть нарешті.

Клосс виклав свій задум. Він був простий, але ризикований. Карпинський слухав із здивуванням: цей молодий німецький офіцер, який чудово говорить по-англійському, вирізнявся непересічною відвагою. І начебто ненавидів Вольфа…

Вже цього вечора Клосс узявся діяти. Нелегко було переконати чотирьох недовірливих гестапівців — Олерса, Ворміца, Люебофа і Фаренвірста, — що він, колишній гауптман абверу, має повідомити їм щось надзвичайно важливе, і що вони повинні зустрітися в такому місці, де можна спокійно поговорити. Він знайшов таке місце. В одному із закутків казарми був відкритий хід на горище. Вгору треба було йти темними, крутими сходами. Американські вартові, навіть ті, які здійснювали нічний обхід коридорів, ніколи не зазирали на горище. Воно було низьке, довге, темне, забите всіляким мотлохом. Коли Клосс видряпався нагору, ці четверо вже чекали на нього. На старому столі стояла свічка, а вузьке віконечко на дах було щільно затулене.

— Що ви хочете від нас? — запитав Олерс, коли Клосс сів на підлогу й закурив цигарку.

Починалося найважче. Від того, чи вдасться їх переконати, залежав успіх плану.

— Я прийшов, щоб попередити вас, — почав Клосс.

— Нам нема чого особливо боятись, — буркнув Фаренвірст. — Принаймні не більше, ніж іншим у цьому таборі.

— Не жартуйте, пане, — голос Клосса був сухий і спокійний. — Ідеться, зрештою, не лише про вас. Група офіцерів на чолі з Вільманом хоче вислужитись перед американцями.

— Вільман, — гаркнув Ворміц, — хотів вислужитися ще до капітуляції. Він замкнув нас, як щурів, у будинку гестапо. Ви часом не знаєте, хто з його офіцерів очолював цю останню операцію генерала?

— Ви вважаєте, що це зараз важливо? — відповів запитанням Клосс. “Чи можуть вони знати?” — думав він. Клосс припускав, що вони вже знають.

— Важливо чи не важливо, — шепнув той, — а дізнатися варто.

— Не треба вдаватися до дрібниць. Отже, ці офіцери мають намір видати американцям групенфюрера Вольфа. — Клосс гадав, що його слова справлять якесь враження, проте на обличчях чотирьох гестапівців майже одночасно з’явилась однакова іронічна посмішка.

— Нехай вони спочатку знайдуть його, — буркотів Олерс. — Ворміц одразу спопелив його поглядом.

— Чому ви прийшли з цим до нас? — запитав він Клосса.

З двох причин. Ви були найближчими співробітниками групенфюрера, і тільки ви можете йому допомогти.

— Ви переконані, що ми знаємо, де переховується Вольф? — запитав Олерс. На його обличчі знову з’явилася посмішка.

— Якщо він є в таборі, то ви знаєте, — сказав Клосс. — Є небезпека, що Вільман знайде його. Рано чи пізно або він, або американці з’ясують, хто Вольф. Тому є тільки один вихід — втеча. Ви теж можете втекти.

— Втеча, — розсміявся Ворміц. — Ви збожеволіли! Браму охороняють удень і вночі, табір обнесли дротом.

— Я не приходив би до вас, — вів далі Клосс, — якби не був певний, що втеча можлива. Зараз я поясню. Одного з моїх солдатів призначено працювати в котельні. Засипають кокс уже за парканом. Розумієте? Досить відкинути тонну коксу, пролізти близько тридцяти метрів і — на свободі. Там надто похило, але є гаки, ними можна зачепити вірьовку. Я вчора був у місті, — додав він.

Клосс мусив їх переконати; він міркував: повіривши у можливість втечі, вони повідомлять Вольфа, і тоді він разом з ними з’явиться в призначений час у котельні. План здавався дуже простим і гарантував успіх. Бо ці четверо теж не могли сподіватись, що американці випустять їх. Навіть якщо жодного з них не можна прирівняти до Вольфа, кожний мав досить гріхів на власному сумлінні.

Вони мовчали. Обмірковували пропозицію Клосса. А він дивився на їхні обличчя, намагаючись щось помітити на них. Протягом багатьох років вони навчились приховувати думки. На обличчі Ворміца не ворухнувся жоден м’яз.

— Ну, що, — сказав він. — А які надії на цю втечу, якщо ми почнемо вам вірити, пане Клосс?

— Великі, — відповів гауптман. — Я казав, що був у місті. У квартирі моїх друзів чекатимуть на нас цивільне вбрання і якісь документи. Ми можемо пересидіти там кілька днів, а потім…

Вони дивилися на нього досить недовірливо.

— Чому ви це робите? — кинув Олерс. — Чому ви не рятуєте свою шкуру? Нащо ви повернулись, якщо вже вийшли з табору?

І на це питання була готова відповідь.

— Мені не загрожує ніяка небезпека, — пояснив Клосс, — а мене бісять ці свині, що протягом двох днів про все забули, підлабузнюючись до американців, ладні їм чоботи лизати за пачку цигарок чи плитку шоколаду.

Олерс знизав плечима.

— А що, — буркнув він, — ніхто не хоче тут засиджуватись, от і лижуть…

— Я скажу вам більше, — вів Клосс. Він тепер вирішив бути “щирим”. — Ви питали, який офіцер виконав останній наказ генерала Вільмана. То був я…