Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 3 (страница 50)

— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.

— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.

Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.

— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?

— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.

— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.

— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.

— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.

Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.

— Взяти на караул! — кричав Луїс.

Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.

— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.

— Луїс дотепник, — кинув Робертс.

— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.

— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.

Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.

— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.

— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.

Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.

— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.

— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?

— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?

— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.

— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.

— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?

— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.

— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.

— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.

— Пізно.

— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.

— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?

— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.

— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.

Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.

Карпинський провадив допити. Всі відповіді були майже ідентичні. Обидва американські офіцери втрачали терпець і одночасно надію, що добудуть якусь інформацію. Вольфа бачили тільки ті четверо, крім них — ніхто; а ці четверо начебто глузували зі своїх слідчих.

Штурмбанфюрер Олерс на більшість запитань відповідав просто: “Не знаю”.

— Я мав клопіт з господарськими справами, — повторював він. — Я не знав про наказ висадити завод у повітря. Вольф особисто дав цей наказ.

— Дитя безневинне! — кричав Карпинський. — А хто постачав циклон для табору? Хто підраховував, скільки треба газу і скільки коштує вбивство однієї людини?

— Я був службовець, — шептав Олерс. — Працюючи за письмовим столом, я метикував над цим теоретично.

Карпинський зірвався й навідмаш ударив його в обличчя.

— Ти, службовець! Кажи, під яким прізвищем переховується Вольф!?

— Я не знаю.

— Ти свідчив, що він прилетів з Берліна за два дні до капітуляції. Де він тепер?

— Я не знаю.

— Ти бачив його?

— Рідко. У мене було багато роботи. — У голосі Олерса звучала неприхована іронія.

— Рботи! — кричав Карпинський, втративши самовладання. — Ти підписував смертні вироки! Протягом двох годин до нашого приходу — двадцять дев’ять вироків!

— Я не підписував, — буркнув Олерс. — Нащо ви кричите на мене?

Карпинський відчув себе раптом безпорадним. Цей чоловік, як і його друзяки Ворміц, Люебоф і Фаренвірст, вислизав, відбріхувався, і годі було змусити його говорити. “Я повинен відвести його до підвалів гестапо”, — думав він. І так, як вони… Карпинський знав, що не вчинить цього. Заспокоювався і знову ставив запитання.

— Ти сказав, — говорив Карпинський, — що Вольф блондин з продовгуватим обличчям, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, віком до сорока років. Ти покажеш мені його.

На обличчі Олерса з’явилася посмішка, але відразу й зникла.

— Ти відмовляєшся? — запитав Карпинський. — Це тобі дорого коштуватиме.

— Я не відмовляюсь, — буркнув Олерс. — Покажіть ви мені його.

Карпинський відчинив двері. У сусідньому залі стояло кілька чоловік, що їх він вибрав з-поміж сотень полонених. Вони більш-менш схожі були на портрет, описаний чотирма гестапівцями. Більшість у мундирах вермахту, лише троє мали відзнаки СС.

— Котрий? — запитав Карпинський.

Полонені дивилися на Олерса переляканими очима.

Гестапівець мовчав.

— Котрий? — закричав Карпинський. — Котрий з них?

— Я присягаюсь, — сказав Олерс, — що жоден з них не групенфюрер Вольф.

Робертс зупинився на порозі, мовчки дивлячись на цю сцену. У нього на обличчі з’явилася посмішка. Він підійшов до Олерса.

— Слухай, Олерс, — шепнув він. — А звідки ти знаєш, що проживеш іще три дні, якщо не покажеш нам Вольфа?

Гестапівець раптом занепокоївся.

— Ви хочете мене вбити? — крикнув раптом Олерс. — Без суду, без вироку, безневинного? Ви ніколи не матимете Вольфа! Ніколи!

— Зараз ти показав своє справжнє обличчя, — сказав Карпинський. — Вивести цих людей! — наказав він і підійшов до телефону. — Лейтенант Луїс? — запитав він. — Коли буде готовий карцер? У мене вже є для вас перший пансіонер. На прізвище Олерс. Штурмбанфюрер. На скільки? До скасування наказу, доки не почне говорити.

Лейтенант Луїс теж провадив допити на власний розсуд. Він називав їх “приватним реманентом на складі”. Коли подзвонив Карпинський, Луїс розмовляв з чоловіком на прізвище Фогель, який був, за власним визнанням, капралом вермахту. Луїс доповів Карпинському, що карцер буде готовий лише за кілька днів, поклав трубку й наказав Фогелю підійти ближче.