Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 51)

Клосс витяг цигарки. Інга попросила й собі.

— Ти вже палиш? — здивувався він. І одразу збагнув, що зробив першу велику помилку — люди, які ховаються в лісах, не мають цигарок. — Запас, — пояснив він, — врятували з полкових складів.

Можна було б дати наказ старанно обнишпорити замок. Новак уже зв’язався з командуванням частини, розташованої в містечку. Звичайно, він нічого не сказав про Клосса; він тільки доповів командирові полку, що прибув сюди з спеціальним завданням. З Клоссом вони ще раз бачилися перед його приходом до Рінгів. Кілька хвилин розмовляли в під’їзді покинутого будинку. Цей під’їзд видався Клоссові найбільш підходящим місцем — тут вони зустрічатимуться й далі.

Новак хвилювався, розповів про свою розмову в командуванні полку. Полковник втратив контакт з дивізією, ситуація на фронті ускладнилася, на півдні були виявлені великі з’єднання німецьких танкових частин. Невідомо, звідкіля вони там узялися. Тож нічого дивного, що командир полку був не в дусі, коли до нього прибув Новак. Він із серця сказав коротко про роботу деяких високих штабів, які замість сімдесятишісток присилають офіцерів для спеціальних завдань.

Навряд чи він буде в захопленні, коли йому накажуть послати людей прочесати околиці замку, але завдання, звичайно, виконає… Тільки чи треба це? Якщо нічого не знайдуть, а пошуки сліпма відберуть багато часу, то це буде попередженням для тих… Адже не можна не рахуватися з тим, що німці ладні в разі небезпеки знищити архів.

Клосс вирішив спочатку сам провести розвідку. Якби тільки дізнатись, що насправді відомо Інзі? І кого лишив її дядько стерегти архів?

Вона стояла на порозі й палила цигарку. Клосс підійшов до неї і поклав їй на плече руку. Інга не сахнулась.

— Чому ти не сядеш?

— Я вже піду.

— Постривай. Та жінка, про яку ти говорила, жива?

Інга мовчала. В її очах з’явилася зараз недовіра.

— Чому вас це цікавить?

“Значить, жива, — подумав Клосс. — Бо коли б не так, Інга реагувала б інакше. Адже вона не боїться виказати таємниці Рінга, бо нічого про неї не знає. Вона боїться за ту жінку”.

— Я про це спитав, — сказав він, — бо якщо вона жива, то їй загрожує небезпека. Вона мешкала в замку?

— Авжеж, — прошепотіла Інга.

— І вона бачила, — вів далі Клосс, намагаючись уявити собі цю сцену. Він пам’ятав допит військовополоненого. Той німець, Бролль, казав про два вантажні авто й легкову машину. — І вона бачила, — повторив Клосс, — як приїхали два вантажні авто й легкова машина. Вивантажували ящики…

— Звідкіля ви знаєте? — скрикнула дівчина. Вона дивилася па нього з тривожним здивуванням.

“Та жінка знає, де Рінг сховав документи”, — думав Клосс. Та він розумів, що розпитувати далі Інгу не було сенсу. Замок — це обширний комплекс будинків, сад, парк, пристань на річці, напевно, якісь підвали і підземні ходи. Скільки знадобилося б людей, щоб усе як слід обнишпорити?.. Ми можемо не квапитись, але німці… можуть знищити архів, коли схочуть. Він усвідомив собі це ще раз і подумав, що треба за всяку ціну знайти цю жінку з замку.

Інга знає, де її шукати. Чи скаже вона? Ні, скоріше за все не скаже. А запитаннями він тільки може викликати підозру. Може, наказати Новакові допитати Інгу в командуванні полку? Теж надто ризиковано… На це треба багато часу й терпіння, а наслідки…

— Про що ви задумались? — спитала Інга.

— Остерігайся, — сказав Клосс. — А коли тобі потрібна буде допомога…

— Дякую, — прошепотіла вона і зникла в темному коридорі.

Через кілька секунд Клосс почув її крик. Він шарпонув двері й намацав у кишені запобіжник пістолета. Смуга світла з його кімнати освітила коридор.

— Нічого, нічого не сталося. — Голос Берти був спокійний і навіть дещо глузливий. — Просто фройляйн Інга надто нервова. Вона не впізнала мене в темряві.

Клосс повернувся до кімнати, погасив світло й відчинив вікно. В будинку панувала тиша, але він був переконаний, що принаймні двоє не сплять. Інга і той, кого лишив Рінг. А може, він помиляється, думаючи, що людина Рінга мешкає в цьому будинкові? Ні, мабуть, не помиляється. Зрештою, можливо, що ще одна людина залишилася в замку.

Він сів на тахту і дослухався до тиші. Десь брязнули двері чи, може, вікно — на вулиці було темно, хоч в око стрель. Клоссові здавалося, що він бачить якусь постать, котра причаїлася до стіни кам’яниці. Інга? А може, Берта? Хоч, правда, не тільки їй кортіло знати, де знаходиться жінка з замку. Людина Рінга мусить виправити помилку свого начальника.

Зненацька, стоячи отак край вікна і вслухаючись у тишу, він побачив на схилі одного з пагорбів, що обступали містечко, яскраву довгу смугу світла. Потім десь зовсім поруч загриміли протитанкові гармати і зацокотів, випускаючи довгі черги, кулемет. Це означало, що фронт, який ще кілька годин тому був далеко на захід від Бішофсфельда, підійшов сюди, до містечка.

Клосс зрозумів, що треба квапитись. Він стрибнув через вікно і притиснувся до стіни. Вулиця була темна й безлюдна. Тільки південний край неба яснів миготливим блиском. Гарматний гуркіт наростав і вже не змовкав.

Від шосе відходила темна алея, обсаджена деревами. Чорні обриси замку Едельсберг нагадували химерний малюнок із казки про злих духів і чарівниць… На тлі палахкотливого неба виднілися обриси мурів і веж.

Клосс витяг з кишені пістолет і відвів запобіжник. На замковому подвір’ї під чобітьми зашурхотів гравій. Клосс ступив кілька кроків до під’їзду і сховався за деревом. Він вивчав замок уважно й напружено. Вікна були зачинені й темні, але коли він проходив повз браму, йому здалося, що в одному з них, на другому поверсі, з’явилося миготливе світло. Зачекав. Знову щось блиснуло у вікні правого флігеля. У замку хтось був.

Клосс зрозумів, яке важке завдання він узяв на себе. Обшукати замок? Дурниця… Якби можна було примусити говорити того, хто пильнував архів! У цьому єдина надія! Можливо, все-таки треба було взяти з собою Новака?

Він розмовляв із старшим лейтенантом перед своїм приходом сюди. Новак чекав у “їхньому” під’їзді; він негайно доповів, що справи зовсім кепські. Командир полку взагалі не хотів з ним говорити. Зрештою, там у них в полку така метушня. їм вдалося відновити зв’язок з командувачем дивізії тільки через артилерію; ідуть важкі оборонні бої з німецькими танковими дивізіями, що наступають з півдня. Полк, очевидно, залишить Бішофсфельде.

— Треба було сказати командирові, яке в тебе завдання, — зауважив Клосс.

— Я не мав такого наказу, товаришу майор, — прошепотів Новак. А потім запитав, неначе Клосс міг це знати: — Що, власне, сталося на фронті?

— Очевидно, Шернер намагається прорватися на північ, — міркував Клосс. — Ця веремія може тривати кілька днів.

— А якщо сюди повернуться німці?

— Ненадовго. Я залишусь. Ти відступиш разом з полком. — Таке рішення Клосс прийняв відразу. А втім, іншого виходу й не було.

— Ви, товаришу майор, залишитесь самі?

— Я завше був сам, — усміхнувся Клосс. Якщо ситуація не зміниться, ти мені ще будеш потрібен уранці. Запитай командира полку, чи зможе він надати в наше розпорядження два взводи на кілька годин.

— Не віриться, — сказав Новак.

— Коли б я був на його місці, теж не дав би, — пробурмотів Клосс.

Світло раптом погасло і потім знову з’явилося. Клосс обережно рушив через двір до замку. Важкі ковані двері головного входу були прочинені. Та він обминув їх і обійшов увесь замок довкола. Знайшов те, чого шукав: чорний вхід. Двері, певна річ, були зачинені, але він мав складаний ніж з повним набором відмичок, з яким він ніколи не розлучався.

Вузьким коридором Клосс пройшов до головного вестибюля — ішов навпомацки, запалювати ліхтарика було дуже небезпечно. А втім, він і не думав обшукувати замок, хотів захопити зненацька чоловіка, якого, він у цьому був певен, залишив тут Рінг. Слабенький вогник запальнички освітив широкі сходи; він підіймався по них навшпиньки.

У коридорі першого поверху було вже видніше. Великі вікна виходили на південь. Клосс знову побачив палахкотливе небо. Ракети падали неподалік від міста, освітлюючи стіну лісу й контури будинків. Клосс дійшов до другого ряду замкнених дверей. Минув їх обережно, зупиняючись і прислухаючись. Скрізь панувала тиша.

Раптом уже в кінці коридора помітив ще одні, трохи прочинені двері. Крізь шпару блиснуло й погасло світло. Хтось, певно, так само, як і він, посвітив собі запальничкою. Це було миттєво, але Клосс устиг побачити силует людини. Вона наближалася з того боку, ішла досить упевнено, не підозрюючи, що, коли стане на порозі… Клосс чекав, притулившись до стіни… Двері рипнули, він побачив руку з пістолетом, ударив по ній, пістолет упав на підлогу…

— Руки вгору! — наказав Клосс.

Перед ним стояла Анна-Марія Елькен у дощовику й береті на голові. Він подумав, що сподівався зустріти тут когось іншого, хоч, власне, з самого початку повинен був підозрювати, що Рінг доручить охороняти архів саме жінці. Фройляйн Елькен дивилася на нього з ненавистю і презирством.

— Випадковий гість Рінгів, — прошепотіла вона. — Ну, стріляй… Чого чекаєш?

Клосс увіпхнув Анну-Марію до кімнати, з якої він щойно вийшов. Освітивши дівчину ліхтариком і не зводячи з неї пістолета, підійшов до вікна, щоб запнути штори. Повернув вимикача — в люстрі загорілися лампочки… Він здивувався: значить, електростанція в Котбусі працювала безперебійно. Кімната була маленька і досить затишна. Під вікном стояв невеличкий письмовий стіл, в кутку — канапа і крісла. На стіні висів величезний портрет Бісмарка.