Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 53)

— Я занесла їй поїсти, — промовила Інга, — а вона…

— Хто? — крикнула Берта.

— Марта Штаудінг. Тепер уже можна сказати. Я сховала її в садівниковому будиночку, але хтось із вас бачив, її вбито. Це я винна, — Інга раптом відвернулася до стіни і зайшлася слізьми.

— Так, — сказала Берта, — це твоя провина. Тобі треба було нам усе розказати, ми взяли б її до себе. Її, напевно, вбили поляки.

— Поляки! — вибухнула Інга. — Ні, не поляки стріляли в неї у замку, а німці!

Клосс відчув на собі уважний погляд Анни-Марії.

“Це ти вбив” — промовляв її погляд.

— Кожен з вас міг це зробити! — знову вигукнула Інга.

— Облиш істерику! — Берті все-таки вдалося до неї підійти. — Тепер уже немає справедливості. Тепер тут поляки…

Раптом усі замовкли, заціпеніли, слухаючи грюкіт чобіт. Хтось був під сінешніми дверима.

— Відчиніть! — крикнули по-польському.

“Невже Новак зважився на такий крок без наказу? — подумав Клосс. — Напевно, становище дуже погане і він вирішив мене виручити в такий спосіб”. — Клосс знову відчув на собі погляд Анни-Марії. Його враз огорнула тривога.

Інга відчинила двері. На порозі з’явилися сержант і двоє солдатів. Вони були в касках, з автоматами напоготові. Клосс чекав, що зараз увійде Новак, але старшого лейтенанта не було.

— Шваби, руки вгору! — скомандував сержант і усміхнувся. — По-вашому: хенде-хох!

Всі виконали наказ. Справа поверталася зовсім безглуздо. Клосс уже думав тільки про те, що він скаже Новакові. Нічого не скажеш, як полковник з ним пожартував…

Сержант, мабуть, був родом із Сілезії, бо весь час закидав німецькі слова.

— Ну, шваби… тільки без швабських викрутасів. Хто з вас Клосс?

— Я, — відповів Ганс.

Його доволі безцеремонно обшукали. Ні, тут не було ніякої гри, все було всерйоз. Солдат витяг у нього з кишені пістолет, потім ще один — вальтер — з-за халяви. Взяв документи.

Клосс глянув на Анну-Марію і раптом зрозумів — в усякому разі, йому здавалося, що він розуміє. Адже вона повинна була його позбутися. Як вона це зробила?

— Цілий арсенал, — зауважив сержант. — Ну, гайда, гайда до виходу… Хто тут господар квартири? Ти? — звернувся він до Шенка.

— Я тільки помічник аптекаря, пане офіцер, — сказав Шенк. — Господиня тут оця дівчина, — показав він на Інгу.

Сержант узяв її за підборіддя.

— Якщо я ще одного в тебе знайду, то й своїх не впізнаєш. Ваше щастя, що ми не шваби. Вони за такі речі всіх поставили б до стінки. — Він штовхнув Клосса в спину, і вони вийшли з будинку аптекаря.

Вже зовсім розвиднілось. Як тільки вони опинились на вулиці, знову загриміла артилерія. Неподалік, на базарному майдані, розірвався снаряд, викидаючи вгору фонтан землі й піску.

Вони на мить притиснулись до стіни, але ледве ступили кілька кроків у напрямку штабу, як розбурхалося справжнісіньке пекло. Німецька артилерія обстрілювала майдан; вони побачили, як гупнула стіна наріжної кам’яниці, на мить стало темно, в горлі й легенях було повно піску. Коли курява спала, крізь руїни продирався польський танк. Він відступав на північ…

— Товаришу сержанте, — прошепотів один із солдатів, — майор наказував пристрелити фріца, якщо не встигнемо довести до штабу. Куля в лоб — і квит.

Становище було вже не таке безглузде, як небезпечне. Клосса охопила холодна лють. Могло статися те, чого він завжди найдужче боявся — смерть від польської кулі. Але він не міг примиритися з долею, бо ніколи досі не поступався без боротьби. До спини торкалося дуло автомата, руки йому веліли й досі тримати на потилиці. Якби він навіть і сказав їм, хто він насправді, чи повірять?

Сержант все-таки вагався. Видно було, що хлопець не перший рік на фронті і не любить чинити необачно.

— Може, встигнемо, — відповів він.

І вони пішли вперед. Артилерія змовкла, зате застрекотіли кулемети, зацвьохкали кулі, неподалік чулися вибухи гранат. Спорожніла вулиця могла будь-якої миті стати полем бою. Через місто відступали польські стрілки. Солдати зупинялися за заломами стін, ставали навколішки на кам’яних плитах і знову відходили в тил. Назустріч їм вийшли два солдати з протитанковою рушницею.

— Як бути? — спокійно сказав сержант. — Штаб уже, напевно, перейшов у інше місце. Не встигнемо.

Вони зайшли до найближчого під’їзду.

Клосс подумав, що сержант, по суті, мав рацію. Коли постріли на мить стихли, виразно долинув гуркіт моторів. У містечко входили німецькі танки. Треба було діяти. Він опустив руки і засунув їх до кишені.

— Хлопці, — сказав він по-польському, — вам все-таки доведеться відвести мене в штаб. Якщо він перейшов у інше місце, ми знайдемо його північніше міста.

— Ти говориш по-польському! — вигукнув сержант.

— А хіба мало фріців говорить по-польському? — зауважив той самий солдат, що знайшов у Клосса в чоботі вальтера. — Вмирати ж не хочеться, от і заговорив. Нічого зараз тягати його з собою!

— Це буде безглуздо, — Клосс звертався тільки до сержанта. — За це вас ніхто по голівці не погладить.

Недалеко вибухнув снаряд. Клосс відразу впізнав: стріляла німецька протитанкова гармата.

Сержант уважно дивився на нього.

— У мене наказ, — сказав він нарешті. — Адже вже фронт, чоловіче…

— Втече дорогою, — мовив той самий солдат і клацнув затвором автомата. — Ставай до стінки, фріце…

Клосс глянув на вулицю. Він бачив лише частину тротуару; там щомиті пробігали нові групи польських солдатів.

— Хлопці, — почав Клосс, — я…

Той не дав йому закінчити:

— Ти ж сам сказав: капітан Ганс Клосс.

Тепер не можна було зволікати; треба було штовхнути сержанта і вискочити на вулицю. Чи встигне? Шансів небагато, адже обидва солдати вистрелять, і котрийсь із них таки вцілить. Але в ту саму мить, коли Клосс уже приймав рішення, він побачив Новака, що біг посеред бруківки.

— Новак! — гаркнув він.

Той відразу зупинився і вбіг до під’їзду. Він важко дихав.

— Ой нене, — прошепотів він зовсім не по-військовому. — Я вже було втратив надію.

— Нічого сказати. Добре ти мене охороняєш!

Знов застрочили автомати, але раптом стрілянина вщухла. На вулиці вибухнула граната, вкривши їхні обличчя сажею. Не можна було гаяти й хвилини. Не було навіть часу вишпетити Новака.

Сержант і обидва солдати, нічого не розуміючи, виконали наказ старшого лейтенанта: повернули Клоссові зброю і документи. Потім Новак звелів їм зачекати в під’їзді. Обидва офіцери зайшли в будинок; навіть сюди долинув гул моторів.

— Зшивайся, — сказав Клосс. — Я залишаюсь. Доповіси, що документами Рінга цікавиться також американська розвідка. Вони вже, напевно, в замку, я спробую точніше визначити місце.

— Дозвольте мені лишитись, — прошепотів Новак.

— Дурниці. Ти подбаєш про сержанта і цих двох. їх треба відправити в тил. І щоб тримали язики за зубами.

— Єсть.

— А тепер швидко: як це було?..

Новак охоче розповів би детально, та лишалися лічені секунди. Тільки на ранок йому вдалося розшукати командира полку. Він прийшов разом із зв’язковим з батальйону, що тримав оборону на південній околиці міста. До передмістя вже підходили німецькі “фердинанди”, зв’язківці знімали лінію, командир полку і начальник штабу стояли, похилившись над картою, не звертаючи ні на кого уваги.

Нарешті його помітив майор:

— Ви ще тут? — закричав він. — Щоб через п’ятнадцять хвилин… Хочете попастись їм до рук?

Новак відразу доповів, що дістав наказ пояснити командирові полку завдання, з яким його сюди прислали.

— Треба було раніше, — сказав майор. — Тепер пізно. Я ні про що не хочу знати, у мене доволі своїх турбот.

Ніби на підтвердження цих слів перед штабом вибухнув снаряд. Почувся дзенькіт розбитих шибок, дим і курява наповнили кімнату, карти й папери полетіли на підлогу.

Майор вилаявся, і всі троє заходилися підбирати полкову канцелярію. Начальник штабу запихав документи в скриньку. Новак підняв з підлоги зім’яту карточку з записами. Він побачив кілька слів по-німецькому, але, перш ніж зрозуміти, прочитав їх: капітан Ганс Клосс… В аптеці Рінга переховується офіцер німецької розвідки — капітан ГансКлосс.