Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 36)

— Будь ласка, сідайте, — Клосс підсунув їй стільця. — Але чи добре я почув? Ви прийшли саме до мене?

— Сен-Жіль — маленьке містечко, пане обер-лейтенант, і чутки ширяться тут з швидкістю блискавки. Жоден новий приїжджий не лишиться поза увагою тутешніх мешканців, а коли ще ваш унтер-офіцер полюбляє й випити, то можна навіть дізнатися, що нового офіцера звуть Гансом Клоссом.

— Не розумію, — різко сказав він. — Що ви тут робите? Чого ви шукаєте? І що з того, що мене справді звуть Гансом Клоссом? Він відчув, що його огортає крижаний спокій, — це бувало з ним завжди, коли нерви напружувались до краю.

— Я прийшла відвідати обер-лейтенанта Клосса, оскільки тепер, — вона вимовила це слово з особливим притиском, — я вже знаю, що саме вам повинна щось сказати.

— Говоріть, — кинув Клосс, але ще до того, як вона заговорила, знав, про що піде мова.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Він узяв цигарку, потім почастував дівчину. Треба було виграти час. Клосс майже фізично відчув зашморг, що стискав його за горло.

— Отже, ви прийшли для того, щоб розказати мені, які смачні каштани ростуть на майдані Пігаль? Я недавно був у Парижі й куштував каштани, і хто зна, можливо, вони були саме з майдану Пігаль. Але я не думаю, щоб вони чимось різнилися від тих, які ростуть на майдані Опери.

— Не прикидайтесь, обер-лейтенант, — поважно мовила вона. — Ви не гірше за мене знаєте дві останні фрази пароля.

— Пароля? Чудово, мадемуазель. Чи не здається вам, що коли я не матиму від вас детальних пояснень, то накажу вас негайно заарештувати?

— Зрозуміло, — спохмурніла дівчина. — Значить, нещастя вже сталося — хтось уже приходив до вас із цим паролем…

Клосс мовчав. Невже це провокація? Якщо так, то надто груба. Елерт не скидається на дурня. А може, інтуїція його не підвела, і фон Ворманн — провокатор? А тоді… Дівчина не здавалася зляканою, навпаки, вона поводилась вільно, навіть дуже вільно.

— Ви ведете небезпечну гру, я — офіцер абверу.

— Я знаю про це і тому прошу вислухати мене уважно. — Вона підійшла до дверей, відчинила їх і знову замкнула на ключ. — Три тижні тому ми не знали вашого прізвища, у нас був тільки детальний словесний портрет. Наш чоловік був необережний. Потім він попав до рук німців. Якщо він був живий, то вони могли випитати в нього пароль. Кожен, хто до вас з ним звернеться, — провокатор.

— Отже, ви…

— Мене ви зможете знайти в пансіонаті “Ле Труа”, звуть мене Жанна Моле. Дорогу туди вам покаже кожен німецький офіцер.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Коли зрозумієте — приходьте.

— А якщо я накажу вас заарештувати?

— Ти не зробиш цього, Я-23. Я розумію: ситуація безглузда і суперечить всім принципам нашої роботи, але іншого виходу не було, я боялася, що мене хтось випередить. Прошу вас тепер — вийдіть надвір і подивіться, чи не крутиться коло будинку хтось підозрілий. Надалі я зможу відвідувати вас зовсім вільно, бо належу до жінок, яких звикли бачити в товаристві німецьких офіцерів, — сказала вона із злістю.

Вулиця була безлюдна.

— Не баріться, приходьте сьогодні ввечері, — сказала вона вже в передпокої. — Коли сталося щось погане, подумаємо про це вкупі. Без нас ви нічого не зробите. Ви німець?

— Ні, — мимоволі відповів Клосс і відразу збагнув, що цією відповіддю розкрив себе перед Жанною Моле. Справи погані, — мовив він. Я прийду ввечері, якщо зможу.

Це означало, що він прийде, коли до того часу Ворманн не віддасть його в руки Елертові. Або ще простіше — якщо він буде живий, бо взяти себе живцем він не дозволить.

Жанна кивнула. Вона зрозуміла його саме так.

Клосс сидів у казино й чекав на фон Ворманна. Це єдине, що йому лишалося. Тільки-но пішла Жанна, він зайшов до штабу, де дізнався, що полковник Елерт поїхав одразу після розмови з ним і повернеться, очевидно, аж уранці. На жаль, буркотливий фельдфебель нізащо не хотів сказати, чи викликав полковник до від’їзду лейтенанта фон Ворманна. Але це ще ні про що не свідчило, адже фон Ворманн міг зустрітися з Елертом десь у місті або полковник міг зайти до кімнати, де сидів фон Ворманн. А може, вони поїхали разом? Бо кістлявого лейтенанта з моноклем Клосс ніде не міг зустріти, хоч протягом кількох годин тинявся вулицями Сен-Жіля, заходячи до всіх кав’ярень і ресторанів. Єдиним місцем, куди він міг би прийти ввечері, було казино. Клосс випив уже третю чарку коньяку, за кожним ковтком відчуваючи в роті стороннє тіло: після того, як пішла Жанна, він спеціальним клеєм приклеїв до ясен маленьку скляну ампулу, яка в безвиході могла бути рятунком.

У дверях з’явився фон Ворманн. Нарешті! Клосс відчув полегшення. Ерік, зупинившись на порозі, розгледівся і, побачивши Клосса, рушив до нього.

— Вина чи чарку коньяку? — запитав Клосс.

— Коньяк, ясна річ, — він помітив три порожні чарки на мармуровому столику. — А ти, я бачу, не марнуєш часу. Ти вже помітив, що тут гидотне вино? Я б щось перекусив. Ти вже вечеряв?

— Авжеж, — збрехав Клосс. — Але тут страшенно нудно. Ти не знаєш, де в Сен-Жілі можна добре розважитись?

— Це залежить від того, як розважатись, — відповів фон Ворманн. — Є, як ти знаєш, більярд, я охоче з тобою зіграю. Але я думаю, що спершу нам треба поговорити.

— Про що? — здивувався Клосс.

— Я вважаю, що ми повинні скінчити нашу розмову.

— Даруй, але я геть забув, про що ми говорили. Здається, про більярд?

— Слухай, Гансе, — нахмурився Ерік, — я не люблю жартів. І, відверто кажучи, не розуміюся на них. Мені здається, що сьогодні вранці ми сказали один одному досить багато.

— Що ти маєш на увазі?

— Майдан Пігаль, де продаються найкращі каштани.

— Атож, — Клосс немовби щось пригадав. — Вранці ти теж натякав про якісь каштани, — розсміявся він.

— Ти вибрав погану тактику, — Ворманн поволі цідив коньяк. — Сьогодні вранці ти достеменно назвав відповідь. Я гадаю, що полковник Елерт вельми зацікавився б тим, що, нарешті, знайшлася людина, яка знає пароль.

— Ти вже теж сьогодні випив, — зухвало сказав Клосс. Він відчув впевненість у собі. Із слів фон Ворманна виходило, що він ще не сповістив Елертові, а отже, не все уже втрачено.

— Зрозуміло, — Ворманн знову відпив ковток. — Не думай, що я дурень, Гансе. Тебе хтось попередив, так? — Він не чекав відповіді. — Пароль знали тільки ми з Елертом. Ми допитали чоловіка, який виказав його мені замість тебе. Я висловлююсь ясно?

— Скажімо, так.

— Я вже три тижні чекаю людини, яка знає відповідь. З’явився ти, Клосс. Звичайно, ти можеш подумати, що Елерт не повірить мені просто так, без жодних доказів, — він повільно допив чарку. — Припустимо, що ти маєш рацію, але коли він навіть не повірить мені, твоїй кар’єрі все одно край.

— Одначе ти не доповів Елертові?

— І як ти гадаєш, чому? Мені нікуди квапитись. Я ще маю час, Гансе. Це означає, що ти повинен квапитись.

— З чим?

— Уявімо собі, що я не маю бажання доповідати Елертові. Уявімо також, що я не хочу тобі заважати. А може, — Ерік фон Ворманн знизив голос, — може, я не вірю в перемогу рейху, гітлерів, елертів та іншої наволочі, може, я ладний працювати з тобою проти них.

— Певно ж, не даром, так, Ворманне?

— Ганс Клосс, коли твоя ласка. На кого ти працюєш? Тільки ти ж розумієш, що коли я згоден співробітничати з англосаксами, то це не означає, що я працюватиму з більшовиками.

— Вони ж союзники, — пояснив Клосс. — Він усе ще не міг збагнути, куди хилить фон Ворманн.

— Фі, — фиркнув той, — поки що союзники. Отже, по-перше, я хочу знати, на кого працювати, по-друге, з ким контактуватись тут, а по-третє… — Він знову знизив голос: — Про третє питання ми поговоримо через деякий час.

— Ти поводишся так, ніби працюєш в абвері з учорашнього дня. Невже ти гадаєш, що я що-небудь скажу?

— У тебе немає іншого виходу.

— Міг би й знайтися.

— Тікати, покинути все під три чорти? Ти не схожий на людину, яка відступає напівдорозі. Окрім того, твої керівники будуть невдоволені, якщо ти замовкнеш саме зараз, у найпотрібніший момент. Вторгнення — справа місяців, а можливо, й днів.

— От ти сам собі й відповів на свої питання. Ти певен, що я працюю на англійців?

— А на кого ж іще ти міг би працювати? — усміхнувся Ерік і розлив коньяк у чарки. — А тепер, мій любий, перейдемо до третього питання. Наш родинний маєток під Інстербургеном вимагає чималих коштів. Його треба поставити на ноги в інтересах самої Німеччини. Тому мені потрібні десять тисяч доларів. Відразу. Назвемо це першою сплатою.

— Отже, просто шантаж?

— Гидке слово, Гансе. Фон Ворманни ніколи не бруднили рук шантажем. Це просто гонорар. Адже ти теж не працюєш даром? Я гадаю, що міг би стати в пригоді так само, як і ти.

— Дорого себе цінуєш.

— Так само дорого ціную й тебе. Ти вважаєш, що не вартий таких грошей?

— Це можуть сказати тільки ті, хто мною командує

— Даю тобі тиждень, або ні — десять днів. За цей час ти повинен дістати гроші. А тоді поговоримо про решту суми.

— А якщо я не дам тобі грошей?

— Ну що ж, тоді мені не лишиться нічого іншого, як повідомити про все Елертові. Але запевняю тебе — це крайність. Мені було б дуже неприємно і жаль робити це. За твоє здоров’я, Гансе, — він підняв чарку. — Ага, ще одне. На той випадок, коли б ти захотів мене ліквідувати, ну, скажімо, якби мене переїхав якийсь автомобіль або застрелили французькі партизани, я вирішив себе застрахувати. Ось тому я написав детальний звіт про нашу розмову і віддав у надійні руки. А зараз давай вип’ємо за наше майбутнє співробітництво. Не п’єш? Важко, ну тоді я вип’ю сам. Тепер я відповів тобі на запитання, яке ти мені поставив на початку нашої бесіди. Ти питав, де в Сен-Жілі можна розважитись? Раджу тобі піти в пансіонат “Ле Труа”. Туди ходять усі наші офіцери, я теж часом туди заглядаю. Скажу тобі ще, що чоловік, який так необережно назвав мені пароль, теж бував там. Але будь обережний. Пансіонат “Ле Труа” відомий і полковникові Елерту.