Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 3)

— Ти дуже сентиментальний, — мовив тоді Арнольд. А сьогодні, ніби повертаючись до тієї розмови, сказав. — От я не сентиментальний, я хворий. Якщо вони знайдуть моє кубло, мені вже нікуди буде дітись.

— Треба міняти місця передачі, — запропонував Клосс.

— А хто носитиме цю “бандуру”? — спалахнув Арнольд, втупившись очима в підлогу. — Паскудне це завдання, — мовив раптом він, — я розумію. Але пам’ятай: ти мусиш його виконати. І не думай заперечувати. Панна Інгрід Кельд з нами не панькається… Якби вона хоч що-небудь про тебе або про мене знала…

Чи й справді вона нічого не знає? Центр вважає, що вони з Арнольдом у цілковитій безпеці. Центрові треба вірити. Сам же він не видав себе нічим.

Якщо хтось зустріне його в під’їзді будинку № 21 на Альбертштрассе, завдання не можна буде виконати… Все залежить від талану і випадку. Клоссові не подобалися такі завдання. Він любив тонку, добре підготовлену роботу, але цього разу вибору не було. Мусив діяти сам у чужому, ворожому місті.

У під’їзді не було нікого. Клосс глянув на список мешканців і подумки прочитав: “Гейнц Кетль, квартира 40, п’ятий поверх”. Сходи були широкі, застелені м’якою доріжкою, як годиться в пристойних міщанських кам’яницях. Він наклав на дуло глушник і сховав пістолет у кишеню плаща. Вистрілити і збігти цими сходами вниз? Божевільна думка! Може, все-таки відкласти цю операцію на завтра? Але ж він не застрелить її ні в кінотеатрі, ні на вулиці! Хіба що приготувати шоколад з отрутою? Таж він навіть не знає, чи Інгрід любить шоколад… Для Клосса простір війни обмежився враз кам’яницею на Альбертштрассе, але подумав про тих, що загинули через Інгрід, і міцніше стиснув руків’я пістолета. Він мусить виконати вирок.

Клосс не зробив навіть попередньої розвідки. Він не знав, чи панна Кельд мешкає сама. Вважав, що так… Інакше Шульц сказав би йому про це. На дверях ще й досі висіла візитна карточка “Гейнц Кетль”. “Він загинув у Польщі”, — пригадав Клосс слова Шульца. Кілька місяців тому. Кілька місяців тому зрадила й Інгрід. Чи є між цим якийсь зв’язок? Коли навіть і є, то це вже не має ніякого значення. Клосс не збирався вдаватися в психологію: він збирався вбити.

Натиснув на кнопку дзвінка. Довго тривала по ньому тиша, нарешті почулися кроки, клацнув замок. Клосс зняв запобіжник, готовий у будь-яку мить вихопити зброю з кишені. Він вирішив вистрілити, не заходячи до квартири. Відчинила літня жінка в халаті й нічному ковпаку. Голос у неї був різкий, схожий на чоловічий:

— Ви до кого? — спитала вона.

Цього Клосс не чекав. Він мовчав, через силу приходячи до тями.

— Це, мабуть, до мене, фрау Шустер, — почув він голос Інгрід. Вона ще й досі в тій самій темній сукні, в якій він бачив її в ресторані. Фрау Шустер буркнула щось собі під ніс і відійшла від дверей. Проте до кімнати не пішла, і Клосс відчував на собі її пильний і неприязний погляд.

— Це ви?! — здивувалася Інгрід. — Ви все ж таки сміливі. — В її тоні не було гніву, скоріше гордовите вдоволення.

Клосс заговорив швидко й недоладно. Що він мусив Ще раз її побачити, що дуже цього прагнув…

— Ви помилилися, — рішуче перебила Інгрід. — Ми домовилися з вами зустрітися завтра біля кінотеатру. Я, власне, повинна б на вас розгніватись і не вибачати… — Вона кивнула на прощання головою, не подавши руки.

У під’їзді стояв вахтер, уважно дивлячись на Клосса. Обер-лейтенант подумав: коли б він застрелив Інгрід, цей чоловік повідомив би в гестапо його детальний портрет. Погано підготовлена операція дуже часто призводить до провалу — це елементарне правило конспірації майже завжди підтверджується.

Завдання, однак, ставало дедалі важчим. Ця фрау Шустер, напевно, господиня або родичка Гейнца Кетля, неодмінно знатиме про завтрашнє рандеву Клосса з Інгрід. Що ж робити? Треба обміркувати план, який би лишив його поза підозрою. Але на думку нічого не спадало…

Клосс поволі йшов по Альбертштрассе, потім опинився на широкій вулиці, обсадженій деревами.

Завиваючи сиреною, промчав поліційний автомобіль. Клосс побачив будинок, відмежований од тротуару залізною огорожею. Біля входу стояв вартовий у мундирі СС. Клосс знав цей будинок. Це була резиденція берлінського гестапо. Клосс пам’ятав прізвища і знав у обличчя багатьох людей, що працювали в цьому будинкові, часом бачив їх на нарадах у командора.

Гауптштурмфюрер Мюллер… Напевно, саме він організовує операції, в яких бере участь Інгрід Кельд. То досвідчений працівник контррозвідки, холодний і жорстокий, йому довіряє сам Кальтенбруннер. Було б помилкою недооцінювати такого ворога. Клосс багато дав би за те, аби довідатися, що знає і що замишляє гауптштурмфюрер Мюллер. У берлінському гестапо не було, однак, нікого з наших; була колись, правда, Ельзі, він пам’ятав цю молоду веснянкувату блондинку. Вона співробітничала з Арнольдом. Дівчина проковтнула ампулу з ціаністим калієм, коли Мюллер знайшов у її сумочці копії секретних документів.

Так, Клосс мав із цим гестапівцем власні рахунки. Він минув вартового і глянув на темні заґратовані вікна. Гестапо діє вночі; гауптштурмфюрер, напевно, ще працює.

Інгрід Кельд не прийшла. Клосс півгодини чекав на неї біля кінотеатру “Рома” — від о пів на сьому до сьомої вечора. Став у чергу по квитки, але потім роздумав. Почав прогулюватися перед кінотеатром, палячи цигарку за цигаркою. Цілісінький день він пробув на нараді у командора, не вдалося навіть подзвонити до Інгрід, перевірити, чи вона вдома і чи не змінила своїх планів. Тепер у нього залишалося кілька годин, і якщо шведка вже перебуває під охороною гестапо, нічого не вдієш… “Пам’ятай, що зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі”, — повторював Арнольд. Тільки він, Клосс, міг урятувати цю жінку. А Інгрід не прийшла. Вулиця перед кінотеатром спорожніла, двері зачинили, сеанс почався. Клосс кинув недокурок на тротуар і подався до Альбертштрассе. Квартира Інгрід від кінотеатру була недалеко, він дістався туди за п’ять хвилин.

Клосс вибіг на сходи і подзвонив. Йому знову відчинила фрау Шустер.

— Це ви? — здивовано запитала вона. — А де ж Інгрід?

— Саме про це я й хотів запитати! — майже вигукнув Клосс.

— Вона вийшла ще до пів на сьому. Сказала, що йде до “Рома”, бо має там зустрітися з вами.

— Вона не прийшла.

— Може, передумала, — з відтінком задоволення мовила фрау Шустер, але тої ж миті на її обличчі з’явилася тривога. — Інгрід ніколи не запізнюється, — пошепки додала вона.

— Мені хотілося б знати, куди саме вона пішла.

— І я б хотіла знати! — вибухнула фрау Шустер. — Я ж сказала вам, як добрій людині! Не прийшла, то й не прийшла, — вела вона далі. — І не морочте ви їй голови, дайте їй спокій.

Оце й усе, що довідався Клосс. Може, Інгрід пішла в театр, може, швендяє з Бертою по місту, а може, гауптштурмфюрер Мюллер вирішив, що перед операцією їй найбезпечніше буде в гестапо? “Зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі…” — знову майнула думка. Що ж іще можна зробити? Не піде ж він до будинку поліції і не застрелить панну Кельд у кабінеті Мюллера,

Клосс вийшов на вулицю. У під’їзді знову стояв швейцар і старанно чистив люльку? цього разу він навіть не глянув на Клосса.

— Ви не бачили часом, — запитав обер-лейтенант, — куди пішла панна Кельд, шведська співачка із сорокової квартири?

Швейцар довгенько мовчав. Він узяв цигарку, якою пригостив його Клосс, і сховав люльку в кишеню.

— Бачив, бачив, — відповів той. — У напрямку Бісмаркштрассе. Але вона недалеко відійшла, бо під’їхав чорний “мерседес”, вискочили двоє чоловіків і запросили її в машину.

— Вони були в мундирах?

Швейцар підозріло глянув на Клосса.

— Ні, пане обер-лейтенант, у цивільному.

— Панна Кельд чекала машину? — Але запитання було зайве; швейцар тільки знизав плечима і сказав, що він же нічого не знає.

Клосс не сумнівався — це гестапо! Мюллер хоче бути впевненим — він не з тих, що люблять ризикувати. Інгрід Кельд стала недосяжною, наказ залишився невиконаний. Проте Клосс і не думав відступати: зв’язкову треба врятувати, треба знайти інший вихід.

Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.

— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.

Клосс сів на ліжко.

— А ти як гадаєш? — запитав він.

Арнольд знизав плечима.

— Центр сьогодні повторив наказ.

— Ти можеш описати портрет зв’язкової?

— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.

— Попроси негайно.

— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.

— Запізно. Що ж робити?

— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.

— Що ж робити? — повторив Клосс.

Арнольд мовчав.

— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.

— Ти збожеволів!

— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.

— Центр не схвалить цього плану.

— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…