Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 24)
У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.
Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.
Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.
Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.
— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.
— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.
— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.
Данка сіла обіч нього.
— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…
Данка занепокоєно глянула на нього.
— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.
Ріолетто розсміявся.
— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.
— Даруйте мені, пане Ріолетто…
— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…
— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.
— Панно Данко…
— Звідкіля ви знаєте моє ім’я?
— Я ж читаю думки… Ні, пробачте, я спитав у швейцара. Я вже знаю, що ви — нова секретарка Райла і що ви не німкеня. Скажіть, сьогоднішній вечір у вас вільний?
— А ви відгадайте самі.
Вони під’їжджали до заводської брами. Ріолетто раптово загальмував і сумно всміхнувся.
— Не щастить мені в цій країні, — промовив він. — Чи можу я хоч принаймні сподіватися?
Данка усміхнулася. В цьому італійцеві було все-таки щось принадне.
Коли вона зайшла до секретаріату, було вже три хвилини на шосту. Райл стояв у дверях свого кабінету й чекав на неї.
— Запізнюєшся, — сказав він. І додав різкішим тоном: — Де була?
— Обідала з Крисею, — не вагаючись, відповіла вона. — Це моя найкраща подружка. Треба ж нам, урешті-решт, хоч час від часу зустрічатися.
— Відмагання, — буркнув він.
Данка сіла до свого столу і витягла з сумочки пудреницю. Потім підправила помадою губи. Райл мовчки стежив за нею.
— Зараз сюди приведуть літнього чоловіка, — сказав він. — Це польський вчений. Нехай зачекає в моєму кабінеті. Завари йому каву, я скоро повернуся.
Данка через силу тамувала радість; тільки б він не повернувся надто швидко, тільки б устигнути сказати Пулковському кілька слів.
Пулковського привів есесівець: він залишився в секретаріаті, а Данка з ученим зайшли до кабінету. Вона мала буквально кілька секунд. Окрім того, ще й двері в секретаріат дівчина залишила напівпрочиненими, щоб не викликати в есесівця підозри.
— Інженер Райл зараз повернеться, — голосно сказала вона по-німецькому. — Вип’єте кави?
— Авжеж, — відповів Пулковський.
Данка подала йому чашку й нахилилася до нього.
— Пане доктор, — прошепотіла вона по-польському, — ми звільнимо вас, потерпіть ще кілька днів. Де вас тримають?
Вчений здивовано дивився на дівчину.
— Хто ви така? — запитав він.
— Це не має значення.
— У підвалі, в сусідньому будинкові, — прошепотів Пулковський. — Але цього не треба робити. Я мушу погодитись, бо моя дружина, ви розумієте, — голос його затремтів, — моя дружина…
У секретаріаті почулися енергійні кроки.
— Кава міцна, пане доктор, — сказала Данка по-німецькому. — Вам досипати ще цукру?
На порозі кабінету з’явився інженер Райл.
Едвард наказав йому прийти о дванадцятій. Казик зупинився перед під’їздом будинку номер п’ятнадцять і глянув угору. У вікні третього поверху він побачив на підвіконні горщик з квітами. Штора була трохи відтулена. Це означало, що все гаразд. Казик ще раз огледівся, але нічого підозрілого не помітив. О цій порі рух на вулиці Валовій був невеликий; проїхав якийсь рикша, кілька жінок стояло коло крамниці, діти бавилися на бруківці.
Казик був у доброму настрої, після вчорашньої пригоди на заводі Райла повірив у своє щастя. Йому й насправді поталанило — адже він, власне кажучи, міг уже сидіти в гестапо, не маючи ніяких шансів на порятунок. Тим часом він був на волі і міг навіть принести Едвардові цікаву звістку.
Можливо, якби він розгледівся трохи уважніше, то побачив би двох чоловіків, що стояли в сусідньому під’їзді, і одного на розі Польної, біля газетного кіоска. Але на перший погляд усе було цілком спокійно, і Казик енергійним кроком зайшов до під’їзду й зник на сходах.
Едвард зустрів його на порозі.
— Ти спізнився на вісім хвилин, — сказав він, — у нас залишається мало часу.
Радісний настрій Казика враз зник; так було завжди під час зустрічей з Едвардом. Вони зайшли до кімнати.
— Сідай, — промовив Едвард. — Ескіз приніс?
— Приніс, але в мене є щось значно краще, — відразу додав він.
— Зачекай. — Едвард поводився, як учитель у класі, котрий питає урок у погано підготовленого учня. — Оце брама… — уважно роздивлявся він ескіз. — Через скільки хвилин повз неї проходить вартовий?
— Він ходить уздовж стіни, — невпевнено відповів Казик.
— Через скільки хвилин? — повторив своє запитання Едвард.
Казик признався, що достеменно не знає. І, певна річ, Едвард заявив, що дані розвідки неповні. У них всього чотири дні на підготовку операції, а вони все ще так мало знають. Казик осяйно всміхнувся.
— Я саме хотів тобі доповісти, — промовив він, — що мені пощастило. Я завербував німця, котрий працює в Райла.
— Що? Протягом двох днів? — вигукнув Едвард. — Ану, розповідай детально. Даю тобі п’ятнадцять хвилин.
Казик глянув на годинник. Було пів на першу.
О пів на першу Клосс сидів у кав’ярні на Польній. До зустрічі з Едвардом залишалося ще півгодини; він трохи раніше вийшов з резиденції абверу, прогулявся містом, а потім зайшов сюди випити кави, оскільки вікна кав’ярні виходили на Валову, і Клосс міг спостерігати за вулицею. Він був схвильований. Власне, нічого не сталося, ніщо не свідчило про загрозу, але інтуїція підказувала Клоссу, що небезпека наближається. Вчора він зустрівся з Бруннером, цього разу не на службі, а ввечері, в казино. Бруннер був збуджений, пив багато, більше, ніж завжди. Він похвалився, що натрапив на слід. Але розповідати детально ні про що не схотів.
— Ви теж трохи копирсаєтесь у цій справі, — сказав він, — але для нас вона невдовзі стане вже історією.
— Ви вже взяли цих людей? — запитав Клосс.
— Твоє здоров’я, Гансе, — розсміявся Бруннер. — Ми їх візьмемо. Глаубель — чудовий хлопець.
— Що спільного з цим має Глаубель? — здивувався Клосс.
— А тобі кортить знати, Гансе? — Бруннер знову наповнив чарки. — Це мій особистий успіх, любий мій, і я не маю охоти ні з ким ним ділитися.
— Чудово, — промовив Клосс. — А коли я щось знатиму?
— То неодмінно скажеш мені, — вибухнув сміхом Бруннер. — В обмін, звичайно.