Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 2 (страница 26)

— Ти бачила Казика?

— Ні.

— Треба сьогодні ж дізнатися, — промовив Клосс, — що з ним сталося. Треба сповістити інших, що найважливіше — Казик.

— Я піду до нього сьогодні, ввечері.

Клосс довго роздумував.

— Не знаю, чи варто тобі це робити, але іншого виходу, здається, немає. Я тебе прикриватиму. — Потім він призначив їй місце зустрічі. У них був такий запасний пункт, який здавався досить безпечним — старі майстерні на околиці, зачинені ще від початку війни.

— Я мушу довідатися? — мовив він далі, — як вони встановили Едвардову адресу. — Як він це зробить, Клосс ще й сам не знав. Бруннер, напевно, нічого не скаже, та й, зрештою, сам Клосс не був у цю хвилину впевнений, що за ним не стежать.

Данка стенула плечима.

— Краще й не питай мене про це, — сказала вона. — Ти знаєш, Янку, я гадаю, що це моя остання операція.

— Гаразд. Відішлю тебе потім у загін.

— Дякую.

Клосс хотів уже підвестись, як раптом обличчя його застигло. Алеєю парку до них наближався престидижитатор Ріолетто. Невже він увесь цей час стежив за ним? Чи й справді він такий спритний?

— Я його знаю, — промовила дівчина. — Це якийсь Ріолетто. Він пробував мене спокушати.

— Це добре, — сказав Клосс. Йому раптом сяйнула в голові одна думка. Щоправда, надто ризикована, але, врешті-решт, усе, що він робив, було ризикованим.

— Послухай, Данко, — прошепотів він, — я піду, а ти з ним залишись тут і запроси його до себе на завтрашній вечір, скажімо, на восьму. Я потім тобі поясню, що треба робити…

Ріолетто вже був біля них.

— Боже мій! — вдаючи здивування, вигукнув він. — Ми знову зустрілися! А я й не знав, що обер-лейтенант знайомий з усіма симпатичними жінками в цьому місті.

— Просто мені щастить, — усміхнувся Клосс.

— А я саме нарікаю, що мені не щастить, — відповів Ріолетто.

Клосс поглянув на годинник і підвівся.

— На жаль, мені пора.

— Від сьогодні, — сказав Ріолетто, — я більше не нарікатиму, що мені не щастить. Мені можна залишитись?

Данка усміхнулася.

У цій грі ставало дедалі більше невідомих; арешт Едварда і Казика — тепер Клосс уже знав, що Казика схопили, — ставив під сумнів успіх всієї операції. Клосс вірив, що Едвард витримає, мусив у це ввійти, але ж хтось-таки виказав гестапо квартиру на Валовій, хтось, хто знав дуже багато, може, навіть і про нього. Втекти до загону? Ні, треба залишитися тут до кінця, спробувати розіграти цю партію.

Але, можливо, це все-таки випадок? Він не вірив у такі випадки — Бруннер ніколи не діяв наосліп, у нього повинна була бути достеменна інформація. Так хто ж? Ріолетто? Пушке? А якщо Данка? Дурниці! Якби зрадила Данка, він би був уже в їхніх руках. Клосс пригадав обличчя Глаубеля; він зустрів гестапівця годину тому і тепер був упевнений, що ця зустріч не випадкова.

Задзвонив телефон. Клосс підняв трубку і водночас запалив на письмовому столі лампу. Це міг бути або його шеф, або Бруннер: вони обидва знали, що Клосс любить вечорами працювати в своєму кабінеті в абверштелле. Він почув трохи охриплий голос Бруннера — очевидно, після вчорашньої пиятики.

— Хайль Гітлер, Гансе! Сумуєш у самотині?

— Працюю.

Бруннер молов дурниці, згадував якусь офіціантку в казино, котра вчора подавала ім коньяк і в якої були гарні ніжки, а потім несподівано запитав:

— Гансе, тебе цікавить нова секретарка Райла?

На роздуми не було часу. Клосс прийняв рішення, усвідомлюючи водночас, що тут Бруннер повинен виграти.

— Авжеж, — відповів він, — звичайно цікавить. А чому ти питаєш про це, Отто?

— Гарна дівчина, — промовив Бруннер. — Хочеш відбити її в Райла?

— Про це я не думав.

— А про що ти думав, Гансе?

Клосс вирішив іти напролом.

— Я думав про те, — сказав він, — що, може, нам настав час обмінятися інформацією.

— Можливо, — відповів Бруннер. У його голосі Клосс відчув вагання.

“Що він знає? — думав Клосс. — Певніше, про що вій встиг дізнатися?” Глаубель, ясна річ, доповів йому про зустріч на околиці. Це була помилка, груба помилка. Данці не треба було приходити на квартиру до Казика. Бруннер закінчив: “На добраніч, завтра зустрінемося”, а Клосс поклав трубку і знову задумався над подіями сьогоднішнього вечора.

На околицю він прийшов о шостій вечора, як вони й домовилися з Данкою. В цей час робітники товарної станції і заводу Райла поверталися з роботи, у продуктовій крамниці збиралася довга черга, а перед будинками, коло хвірток, точили ляси жінки, чекаючи чоловіків з роботи.

Казик мешкав у невеликому одноповерховому будиночку на розі Огродової і Сліськоі. Клосс, загубившись у юрбі перехожих, спостерігав за цим будиночком кілька хвилин, аж поки не побачив, як Данка відчиняє хвіртку. Вона зайшла всередину; Клосс посунув кобуру на живіт і чекав. Він уже зрозумів, що йому не треба було приходити сюди самому, що слід було послати когось із хлопців з загону Бялого — він уже встиг налагодити з ним контакт. Данка довго не виходила. Клосс уже почав хвилюватися, адже й там могла бути засада, коли раптом побачив обіч себе Глаубеля. Гітлерівець теж спостерігав за будиночком Казика Оконя.

“От тобі й маєш”, — подумав Клосс, і його огорнув холодний спокій.

— Хайль Гітлер, Глаубель! — привітався він. — Що ви робите в такому богом і людьми забутому місці?

— Прогулююсь, — відповів Глаубель. — А ви?

— Я, — розсміявся Клосс, — маю мало часу на прогулянки. Найчастіше працюю. А інколи люблю й пополювати.

— Полювання, — повторив Глаубель і уважно глянув на Клосса. — Дивно, що ми з вами зустрілися саме в цьому місці.

— Атож, — відповів Клосс таким же тоном, — дивно.

Вони обоє дивилися на хвіртку, що вела до будинку Оконів.

“Отже, Казик теж сидить, — подумав Клосс. — Вони стежать за його квартирою, але засади там немає. Данка ще вийде, і вони стежитимуть за нею. Цікаво, чи Глаубель прийшов сюди сам?”

Клосс розгледівся. Напевне, сам. Це, щоправда, ніякого значення не мало, але давало можливість зустрітися з Данкою. Вона якраз з’явилася на порозі будинку. Вийшовши на вулицю, дівчина спокійно пішла далі.

— Гарна полька, — сказав Глаубель. — А ви нею цікавитесь?

Клосс мовчав. Він уже тоді знав, що це запитання поставить йому Бруннер.

Він знову схилився над паперами: на ранок треба підготувати звіт для Горша. Своїх службових обов’язків в абвері Клосс ніколи не занедбував, але зараз робота не клеїлась. Як він мусить поводитися? Вони, певна річ, здогадуються, що Данка мала щось спільне з Казиком, але Бруннер не такий дурний, щоб наказати відразу її заарештувати. Можливо, відіслати Данку в загін? Клосс повинен так і зробити, але якщо операцію взагалі вдасться провести, то без інформацій Данки не обійтися. Доводиться ризикувати, весь час ризикувати, і не тільки власним життям. Він мусить бути спритніший за Бруннера.

Того разу він сказав Данці: “Будь готова до всього”. Вони зустрілися в старій майстерні приблизно через годину після того, як Клосс зустрів Глаубеля. Данка петляла по місту, і ш, нарешті, вдалося спекатись гестапівця. Вона принесла неоціненну новину: копію листа Райла в Берлін. Інженер доповідав, що випробування починаються десятого травня. Вранці цього дня Райл і Пулковський виїдуть на полігон. Це був останній термін. А скільки ще за цей час треба зробити! Клосс наказав Данці сказати Райлу, що вона провідала свого давнього приятеля Казика Оконя, хай Райл повторить це Бруннерові. Треба виграти час, а від часу залежить усе: можливо, Бруннер повірить, що пішов по хибному шляху.

Данка була дуже стомлена. Вона спитала ще про Ріолетто, якого запросила до себе в гостину на наступний день, сказавши, що прийдуть гості. Що, власне, Клосс хоче знати про фокусника з Берліна?

Клосс відчинив вікно. Вечір стояв теплий, на небі перехрещувались промені прожекторів. Десь далеко почулася кулеметна черга, потім спів п’яних солдатів. Клосс повернувся до столу і знову схилився над паперами. Увійшов фельдфебель. Виструнчившись у дверях, він доповів, що з’явився якийсь гер Пушке, віце-директор Роберт Пушке, і питає, чи прийме його пан обер-лейтенант.

Клосс розгубився. Спершу дзвінок Бруннера, а потім візит пана Пушке? Чого треба було від нього цьому опецькуватому німцеві, приятелеві фокусника Ріолетто? Він наказав його впустити.

Запаливши верхню лампу, він побачив у яскравому світлі обличчя гостя. Пушке був блідий, синці під очима в нього підпухли, руки тремтіли. Він сів на стілець, який показав йому Клосс, і поклав руки на стіл.

— Чарочку коньяку, пане Пушке?

Німець кивнув. Випивши коньяк, він заходився вихваляти його — такий чудовий, напевно, французький. Він, Пушке, був у сорок першому в Франції, але його запаси давно вичерпались…

— Що вас сюди привело? — досить безцеремонно перебив його тираду Клосс.

Пушке запалив сигару, довго затягався димом, потім вийняв з кишені запечатану коробочку і поклав на стіл. Коньяку, щоправда, немає, але в нього є оці сигари, якщо пан обер-лейтенант схоче прийняти… Але панові обер-лейтенанту ці преамбули вже набридли.

— У чому річ, пане Пушке?

— Справа дуже важка, — почав німець, — і надзвичайно делікатна. — Він говорив, що прийшов саме сюди, бо вірить, що обер-лейтенант Клосс і, певно ж, абвер зрозуміють, у якому важкому становищі він опинився, він, чесний німець, котрого всупереч його волі вплутали… так, саме вплутали, в огидну аферу…