Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 55)
— Ви не раді? У ваші літа… Мені сорок сім років, Клосс. Ви майже вдвічі молодші. Але я вам не заздрю, справді щиро поздоровляю вас, ви давно мали стати капітаном.
— Всі знають, пане майорі що ви прекрасний офіцер.
— Так, — скривився Брох, — всі знають, а скоро дізнається весь світ. — Він нахилився до Клосса і пошепки закінчив: — Ще в грудні тридцять дев’ятого року я сказав, що думаю про план нападу на Росію, про цей шал єфрейтора, пойнятого манією величі. Вже відомо, що я мав рацію, більшовики тепер на Віслі, через місяць будуть на Одері, а через два місяці… Не ошукаймо себе, Клосс. Війну програно. “Іван” тепер не випустить свого, зажадає від нас відповіді. І що тоді?
— Пане майор, — спокійно відповів Клосс, — я вас, дуже люблю і гадаю, що доброзичливішого у мене тут більше немає нікого. Але зрозумійте… На порозі Новою року я хотів би забути, що працюю в абвері, хотів би, щоб мені не нагадував про це друг, людина, яку я шаную, люблю і високо ціню.
— Клосс, — зітхнув Брох, — я люблю Німеччину і знаю, що станеться.
— Не треба бути таким страшенним песимістом, — Клосс намагався говорити тепло й довірливо. Зараз йому хотілося, щоб Брох вважав його краще ідіотом або боягузом, аніж своїм однодумцем. — На щастя, у нас доволі випивки, майоре, аби забути про прикрощі і в припадку хвилинного жалю висловлені погляди. — Клосс відчував: те, що він говорить, досить неприємне, огидне. Це розчарована людина, сьогодні вже напевно ворог гітлерівської системи правління, але Клосс не може простягти йому руку, навпаки — повинен погіршувати становище, в якому Брох буде слабший. Легковажна одвертість не забувається, Брох пам’ятатиме про де, надалі може бути обережніший, але коли складеться так ситуація, що доля Клосса залежатиме від Броха, той змушений буде мовчати. Завдяки цьому Клосс чотири роки протримався у ворожому мундирі, у самісінькому серці їхньої воєнної машини. Він не може бути приязним навіть до людини, яка на цю приязнь заслуговує, якщо не шкодить найважливішому — його власній безпеці Але Броха він справді любив. Хотів прим’якшити йому гіркоту цієї розмови. — Зараз прийдуть дівчата, — закінчив він.
— Будуть жінки? Німкені? — як утопаючий за соломинку, схопився Брох за іншу тему.
— Це був
— Ну, я думаю, — пожвавішав Брох. — Гарна?
— Я намагаюсь уявити собі, яка вона з вигляду, — відповів Клосс і, побачивши здивований погляд Броха, додав: — їй було тоді п’ятнадцять років. Я не знаю, чи н впізнаю її.
І саме цієї миті хтось постукав Клосса раптом осінило. Він притулив палець до вуст і, як пустун, що хоче щось утнути, сховався за дверима. Брохові сподобалася ця забава. Він жестом показав Клоссові, щоб той сховався ще далі, а сам відчинив двері.
— Прошу, прошу, будьте гостями! — голосно звернувся він до дівчат. — Клосс зараз прийде.
Коли в шпарині дверей Клосс побачив ясноволосу дівчину, що стояла до нього спиною, і хотів уже вийти, з’явилася друга, теж блондинка. Тепер у нього вибору не було.
— Едито! — гукнув Клосс, раптово виходячи з-за дверей.
Едита враз огледілася.
— Ганс? — В її голосі звучала непевність. Клосс через силу розслабив м’язи на обличчі і ледь помітно усміхнувся.
— Я дуже постарів?
— Ви дуже змінилися, обер-лейтенанте, — втрутилась Грета.
— Це Грета, про яку я тобі казала. Познайомтесь. Вона давно про це мріяла.
— А звідкіля ви знаєте, — ґречно запитав Клосс, — що я змінився?
— Я бачила вашу фотокартку.
— Фотокартку? Яку фотокартку? — Клосс був насторожений, напружений, хоч усмішка не сходила з його обличчя. “Отже все-таки провокація? — подумав він. — Бартек мав рацію, коли застерігав мене. Чи вони щось знають, чи просто випробовують?”
— Ох, Гансе, ти не пам’ятаєш? — дивувалась Едита. — Ту, що ти мені прислав з екскурсії до Крулевця в тридцять восьмому році…
— Пробач, Едито, стільки літ минуло… — промовив він і гарячково силкувався пригадати, чи справжній Ганс Клосс там, у Мінську, згадував щось про екскурсію до Крулевця. Мабуть, таки згадував, що відбулася перед самими випускними екзаменами. Тоді бачив і дядька Гельмута. Роздуми ці не завадили Клоссові познайомити всіх між собою і жартома погасити здивування дівчат таким багатим столом. Хотів, щоб Брох хутчій вийшов звідси з Гретою; йому здалося, що коли вони залишаться з Едитою самі, то він зуміє переконати її, що вона розмовляє з Гансом Клоссом, товаришем дитячих розваг, героєм дитячого роману. Саме так і сталося; Брох шепнув щось Треті, крикнув Клоссові, що підуть зустрічати Шнайдера, і вони нарешті зосталися наодинці.
Якусь мить було ще гірше, він не знав, що сказати, не сподівався, що кузина Ганса Клосса така вродлива.
— Як почуває себе тьотя Гільда?
— Ти пам’ятаєш маму? Вона частенько тебе згадує. Сердешна, останнім часом майже не встає. — Едита придивлялася до нього, ніби не знаходила якихось знайомих рис в обличчі молодого мужчини в мундирі обер-лейтенанта, що стояв перед нею. Невже не впізнала його? А може, запідозрювала в чомусь. Ні, це неможливо! А може, той дитячий роман лишив у ній якийсь слід? З хвилину Клосс відчував себе злодієм, що нишпорить у чужому домі. Адже це не він, а той цілував її в копиці сіна, адже це з тим вони палко присягалися у вічному коханні.
— Її вічно мучить ревматизм? — запитав він з турботою в голосі. Не можна мовчати й хвилини. Тиша небезпечна.
— І це пам’ятаєш, Гансе? Гадала, що ти зовсім про нас забув.
Цієї миті Клосс відчув, що якась невидима стіна, котра розділяла їх досі, враз зникла. Вони стояли, розглядаючи одне одного, мовби нічого не змінилося, як повинні стояти люди, що колись кохалися й випадково стрілися після довгої розлуки, що, не зважаючи на відстань, плекали в собі ніжні думки одне про одного.
— Я нічого не забуваю, Едито. Я дуже любив тьотю Гільду й одну з її дочок. — Відчув, що це найсприятливіша нагода взяти її за руку. Едита не відсмикнула її.
Так і застали їх усміхнені, рум’яні від морозу Брох і Грета, що тримали, наче цінну здобич, Шнайдера, який опирався або тільки вдавав, що це робить.
— Уявіть, він ще хотів працювати! — вигукнув Брох.
— Ви відсвіжили спогади? — улесливо спитала Грета.
— Більше того, — відповів Клосс, — я попросив Едиту бути сьогодні за господиню.
— Як ви здогадуєтесь, я з приємністю прийняла цю пропозицію, — відповіла не змигнувши оком Едита. І враз зустрілася поглядом із Шнайдером. Перш ніж той встиг промовити слово, вона кинулася до нього і впала йому в обійми. Шнайдер був спантеличений, але щасливий. Він відвів її від себе й розглядав якусь мить.
— Ви погарнішали, Едито.
— Я сьогодні думала про вас, власне, вже кілька днів згадую нашу зустріч.
Вони розповідали, перебиваючи одне одного, про те, як зустрілися, про події тієї страхітливої ночі, випили першу чарку за чудовий збіг обставин. Адже завдяки йому Едита, що так боялась повернення до цього міста, стрілася з Гансом (“Моїм нареченим, — усміхнулась вона. — Ти, певно, не забув, Гансе, що обіцяв одружитися зі мною, як виростеш?”), якого давно не бачила, і знайомим австрійцем, що мав її за дочку, — милим капітаном Шнайдером. Шнайдер трохи скривився, намагався заперечити, що не вважав тоді Едиту дочкою, швидше небогою, але після першої ж чарки змирився із своєю роллю; домагався тільки, щоб Клосс і Едита стали перед ним навколішки, а він їх по-батьківському благословить. Потім Брох не витримав і по великому секрету розповів усім про те, що Клосса підвищено в чині. Поздоровляли його всі по черзі. Едита підійшла до нього з чаркою, роз-веселіла Грета зажадала, щоб коханці негайно поцілувалися, і вони, отож, поцілувалися вперше.
— Пам’ятаєш, Гансе, коли і за яких обставин ми поцілувалися востаннє?
Він сказав, що це було тоді, як прощалися, коли вона від’їжджала з маєтку дядька й тітки Вайсенбергів; Едита твердила, що Ганс поїхав раніше; посперечалися якусь мить, але Клосс уже знав напевно, що небезпека минула, що Едита також не дуже пам’ятає, хто з них того літа поїхав перший. У веселощах мало не проґавили дванадцятої години. За хвилину до Нового року Брох почав відкорковувати шампанське, робив це мляво. З динаміка долинали вже перші удари годинника, як нарешті впорався. Він розливав пінисте вино, а Шнайдер, що вже добре увійшов у роль батька, гукнув:
— Тихо, діти мої, зараз привітаємо Новий рік!
— Але спершу штурмфюрера Бруннера! — мовив мужчина, що вже гарненько хильнув і тепер застиг у дверях, широко розставивши ноги, ніби боявся впасти.
— Германе! Чудово, що ти завітав! — зраділа Грета, але нікого більше не втішила поява несподіваного гостя. Якби Бруннер не був такий п’яний, він помітив би, що зіпсував усім настрій. Але він, цмокнувши Грету, вже ввійшов у кімнату і вимагав чарки. Белькотів, що нюх ніколи його не підводить, коли йдеться про випивку.
— Я не познайомив тебе з моєю кузиною, — звернувся до нього Клосс, і цієї миті вловив він якусь настороженість у погляді Едити. Вона зосереджено дивилася на Бруннера, ніби намагалась прогнати від себе якусь думку. Вимушено усміхнулася, коли Бруннер підкотився до неї з чаркою.
— За здоров’я чарівних дам, — почав він і змовк. Впустив додолу чарку і незграбно нахилився, щоб позбирати скло. Едита помітила, коли він підвівся, що його погляд став неначе тверезіший. Вже ладна була повірити, що їй це просто приверзлося, що це — наслідок останніх роздумів про ту ніч, і їй зараз здалося, що не помиляється вона.