Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 54)

“Я маю право її не впізнати, — заспокоював він сам себе. — А чи вона мене впізнає? Ганс Клосс теж мав право змінитися за вісім років. З неопереного підлітка став мужчиною. А особливий знак…” — Клосс підійшов до дзеркала й придивився до свого шраму під правим вухом.

Він розставив уже посуд, розклав ложки й виделки, лишається ще щонайменше година до приходу гостей. Якщо вони не спізняться. Ні, Едита не спізниться напевно. Вона ж так хотіла з ним побачитися, він ледве відмовився, пославшись на безліч справ, коли запропонувала йому зустрітися негайно.

Чи хоч гарна вона? Той казав, що гарна. Чи можна вірити враженню п’ятнадцятирічного хлопця? На фотокартці, аматорській, не дуже виразній, небагато можна було побачити. Досить правильні риси обличчя, світлі, очевидно блакитні або сірі, очі, багато пушистого волосся. “Певне, таки гарна”, — подумав він, і це ніби трохи заспокоїло його, хоча, по суті, йому все одно, чи кузина Клосса, Едита Лауш, справді гарна. Не на те його готували кілька місяців, не на те так страшно випробовували його, перевіряли витримку, ерудицію, знання німецьких ідіом, щоб зараз відновлювати в пам’яті якісь хлоп’ячі спогади, до того ж не свої, а людини, в яку він перевтілився.

Зненацька сяйнула думка: певна річ, як це він одразу не здогадався? Ганс Клосс у тридцять восьмому році склав випускні екзамени й поїхав учитися в Гданський політехнічний інститут. Він теж учився там, але восени тридцять восьмого року переїхав до Варшави. Лютування гітлерівців у Гданську, їхня ненависть до поляків з Помор’я, що оселилися у формально вільному Гданську, який гітлеризувався з кожною годиною, стала набирати таких розмірів, що він мусив виїхати. Хто знає, якби він тоді зостався, може б, і зустрівся колись із Гансом Клоссом. Мабуть, затрималися б обидва, вражені просто неймовірною схожістю. Двоє людей різної національності, з яких один вважається представником вищої раси і, либонь, не був би щасливий, що його майже дзеркальний відбиток є поляком, виходцем з народу, приреченого довічно слугувати народові вищої раси. Ганс Клосс був напевно серед тих, що ходили на паради з пов’язками на рукавах, у коричневих сорочках, галасували і палили смолоскипи, що стояли в пікетах біля польської пошти й польської митниці. Член таємного осередку націонал-соціалістської партії у Клайпеді і вихованець також таємної німецької військової школи, мабуть, не стояв осторонь… А вона, Едита? Що собою являє? В допоміжну службу зголошується доброхіть. Чи тому, що хоче вкласти і свою цеглинку в будівлю тисячолітнього райху, чи тому, щоб її мати (“Хвора на ревматизм моя тітка Гільда”, — усміхнувшись, подумав він) могла діставати кращі продовольчі картки, які давали право одержувати кількадесят грамів масла замість маргарину?

А могло бути й так: Ганс Клосс ще з фотокарткою Едити Лауш у бумажнику приїхав до Гданська. Познайомився тут з якоюсь іншою дівчиною. Тому листування, що тривало два роки, враз припинилося. Чи то також була студентка, подруга нічних парадів зі смолоскипами, котра до хрипоти вигукувала антипольські гасла на нескінченних зборищах? Чи, може, дочка якогось поважного купця, добросердна міщаночка? А може, дочка вдови службовця, що здавала житло студентам? Хто вона така? Чи Ганс Клосс говорив щось про це? Чи його про це питали?

У голові була пустка. Тільки за мить він схаменувся, що це ж не стосується Едити, що коли б він справді був Гансом Клоссом, то саме цього в розмові вони уникали б обоє.

Годі! Клосс, а точніше — чоловік, який чотири роки носить прізвище Ганса Клосса, надто довго не журитиметься; він волів би, щоправда, не чекати її, але тепер, коли збагнув, що для Едити Лауш може бути справжнім Гансом Клоссом, що небезпечна гра, яку з усім усвідомленням риску (а може, саме задля цього риску?) почав чотири роки тому, буде продовжена, він заспокоївся.

Згадав про віадук. Подумки перевірив, чи нічого не забув. Цей шляхопровід треба неодмінно висадити в повітря. “Тітка Зюзанна” (він усміхнувся) дуже наполягає. У неї своя мета. Невже довгожданний наступ? Рядові солдати, не бентежачись його присутністю, плескали про великий наступ, який готує “Іван”. Клосс надто довго на війні, щоб нехтувати інтуїцією простих солдатів. Отже, тим паче віадук мусить бути висаджений в повітря. Коли прямо з комендатури, відразу ж після розмови з Едитою, забувши навіть про елементарну обережність, він побіг до годинникаря, аби добути від “тітки Зюзанни” необхідну інформацію про ревматизм, ставок, човен і місяць, на нього чекав уже Бартек. Клосс любив цього інтелігентного хлопця, з ким працював уже давно і на якого міг цілком покластися. На Бартека, командира великого партизанського з’єднання, що вславилося численними сміливими операціями (до яких і Клосс був причетний), поліція й СД розіслали оголошення про розшук, і ще недавно його селянське квадратне обличчя дивилося на Клосса з міських парканів, поки його не затулили інші плакати, де йшлося про розшук інших “злочинців” або сповіщалося про черговий розстріл “осіб, які підняли руку на представників німецького народу”. Але Бартек і вухом не вів, навіть у найнебезпечніший час приїжджав селянською підводою до міста на базар, ніби знаючи, що не відділиш його від юрби, вбраної в кожухи й високі чоботи.

Бартек був засмучений, годинникар повторив йому несхвальну оцінку останньої операції. Він не взяв цигарки, загорнув собі у клаптик газети трохи смердючої махорки, почекав, поки всі годинники в крамниці відіб’ють третю годину, і тільки тоді розповів про нещастя. Виявилося, що під час операції, коли малось на меті висадити в повітря віадук, загубився один чоловік.

— Хто саме? — запитав Клосс.

Бартекових людей він знав тільки за кличками.

— Флоріан, — відповів Бартек. — Прикро, якщо попався, може виказати, що ми користувалися планом розташування мінних полів.

— Я спробую довідатися, — сказав Клосс. — Знаю, що відразу ж після вибуху не спіймали нікого. Я прибув туди через п’ятнадцять хвилин після вас…

Він перейшов до найважливішого:

— Мусите впоратися з віадуком в ближчі три дні, незважаючи на втрати. Вони, зрештою, повинні бути невеликі. Німці не сподіваються удару відразу ж після невдалої операції. Треба використати цей момент. Найліпше буде, коли діяти протягом наступних двох—трьох ночей.

Клосс передав Бартекові нові дані, що стосувалися мінних полів, і те, що встиг підгледіти, зиркаючи на розкладені перед Фредкою, секретаркою його шефа, папери, — розклад руху поїздів, найважливіших залізничних перевезень. Запропонував висадити шляхопровід разом із якимось важливим транспортом…

Бартек відразу ж пожвавішав. Залізниця — це його фах. Він з цього й почав, спершу з вісьмома товаришами. Тепер його загін налічує майже двісті чоловік і має на своєму рахункові дві тисячі вагонів з постачанням і устаткуванням. Визнали за необхідне організувати невеликою групою людей фальшиву атаку, щоб відволікти увагу німців від віадука; умовилися також про термін і місце наступної зустрічі. Клоссу хотілося знати, коли відбудеться чергова спроба. Він у цей час повинен мати абсолютне алібі. Наостанок, намагаючись приховати хвилювання, жартома повідомив Бартекові, що знайшов свою “кузину”.

— Бережися, — мовив Бартек, — це може бути провокація.

— Ну що ж, — відповів Клосс. — Я бережуся вже чотири роки.

Бартек наповнив чарки самогоном. Вони мовчки цокнулися, потім міцно потисли один одному руки. Слова були зайві — кожен з них знав, чого прагне в наступаючому Новому році.

Майор Брох був уже трохи напідпитку. Він весело увійшов у кімнату, з повагою глянув на батарею пляшок, що стояли на столі, поставив коло них і свою, темно-зелену.

— Шампанське? Чудово! — вигукнув Клосс.

— Про подарунки я теж не забув. Це мій сюрприз. Але для вас я маю ще кращий. Дорогий друже, офіційно це стане відомо за кілька днів, але у великій таємниці можу вже вам сказати. Я щойно переглядав список підвищених у чині. Поздоровляю… капітане Клосс!

“А все ж підвищили мене в чині, — думав Клосс. — Очевидно, за варшавську справу”. Коли б вони знали, що він викрив тоді як грізних ворогів райху найвірніших і найжорстокіших катів. Коли б знали… Коли б знали, що всього кілька годин тому він учинив найбільшу зраду, передавши останні відомості. Працює серед них уже чотири роки, мають його за свого, отже, і цих володарів світу можна обвести, ошукати, одурманити в такій мірі, що вони нагороджують навіть орденами і підвищують в чинах своїх смертельних ворогів, йому згадалося кілька епізодів з минулих чотирьох років, блискавично промайнули в думці ситуації, що здавалися безвихідними й мали скінчитися неминучою поразкою, викриттям, а якби встиг, то й самогубством. Коли він починав цю роботу, коли вперше побачив себе в дзеркалі у мундирі лейтенанта, то подумав, як добре було б, коли б йому вдалося продовжити цей маскарад хоч би на рік. Після двох років, уже з погонами обер-лейтенанта, він жахнувся своєї думки, йому досі страшенно таланило, але колись же цьому прийде кінець. Тільки б якнайбільше нашкодити, перш ніж настане оте найгірше, що може бути в житті. А зараз Брох, той самий Брох, що, воював усю війну, був двічі поранений, брав участь у всіх найважливіших кампаніях, і все ще майор, повідомляє його про підвищення в чині.