Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 52)

— Я дуже рада, що буду з тобою, — патякала Грета, — так мені остогидла та божевільна. їй усе заважало — цигарковий дим, гармидер у кімнаті, якось, коли я помилково взяла її рушник, то думала, що стрельне в мене! Вона спала з пістолетом під подушкою. До цього була в Мінську, працювала в гестапо й завше клала під подушку пістолет. Хвора, зовсім хвора. Ми всі стаємо тут хворими. Це похмуре місто. Безнастанно чуємо про якісь напади польських терористів. Немає дня, щоб хтось із наших не загинув.

— Я знаю, — мовила Едита, — була вже в цьому місті. Не люблю його.

Складаючи у виділеній для неї половині шафи своє ганчір’я, вона знову пригадала ту ніч, від якої минуло майже чотири роки. Разом з присадкуватим, смішним віденцем капітаном Шнайдером, коли його вдалося, нарешті, заспокоїти їй, вони побігли нагору. На другому поверсі в репрезентаційних апартаментах мешкав тутешній комендант. Кілька днів тому його викликали до Берліна, очевидно, у справах ліквідації євреїв. Місто на той час було вже звільнено від євреїв — місцевих євреїв, зігнаних спершу в тісні вулички Затожа, пізніше переселили до Варшавського й Лодзінського гетто. Вдома лишалася дружина коменданта, висока блондинка з гарним, зачесаним у кок волоссям, яку Едита знала з лиця, та їхня дворічна донька, блакитноока плакса. Коли вони піднялися із Шнайдером на другий поверх, Едита спершу побачила, що в гіпсової статуї, яка стояла в ніші, немає руки, і тільки тоді помітила прочинені двері у квартиру коменданта. Шнайдер увійшов першим, стискаючи знятий із запобіжника пістолет. Промінь його ліхтарика вихопив з мороку скуйовджену постіль, розкидані папери, перевернуті меблі. Потім він погасив ліхтарик й схопив Едиту за руку.

— Спустіться, будь ласка, до мене й подзвоніть у гестапо. — А коли Едита ступила крок уперед, ніби хотіла переконатись у своєму припущенні, він раптом зупинив її. — Далі не заходьте: жінка й дитина мертві.

— Це польські бандити, — сказала тоді Едита.

— Схоже на звичайне пограбування, — відповів Шнайдер і потім додав: — Комендант добре нажився при ліквідації гетто.

Едита хотіла заперечити, тоді в неї не вкладалося в голові, щоб німецький офіцер з таким високим чином, призначений на цю посаду фюрером і партією, міг робити те, в чому її переконував Шнайдер. Але не заперечила, не могла вимовити й слова. Як же вона ненавиділа тоді поляків, цих диких нелюдів, що вдираються вночі, аби мордувати німецьких жінок і дітей.

Грета завважила, що Едита її не слухає, і враз змовкла.

— Говори далі, я слухаю, — мовила Едита, ніби боялася тиші. Насправді водночас із картиною, що врізалась їй у пам’ять і пробігла в неї перед очима, наче фільм, чула базікання Грети, яка оповідала саме про те, як реалізує свою нескладну життєву філософію: не згадувати про війну, ні про що не думати, розважатися, пити, втішатися життям. Вона була при цьому сентиментальна, якісь випадкові, скороминущі зв’язки з мужчинами називала чудовими пригодами, незабутніми переживаннями, великим коханням, ніби забуваючи, що п’ять хвилин тому, коли розказувала про Горста, а не про Фрідріха, також запевняла: “Це було найбільше кохання в моєму житті”. Грета, певно, вважала, що знайшла в Едиті приятельку і майбутню співучасницю оргій, а точніше — жалюгідних пиятик в офіцерському казино, і Едиті не хотілося розчаровувати її, подумала тільки, що попередниці не дуже легко жилося з Гретою. Але була задоволена, що Грета не вгаває, що вона може ще раз вернутися в думці до подій чотирирічної давності.

Вона тоді недовго затрималася в цьому місті. Через кілька днів після пам’ятної ночі дістала запечатаний сургучем конверт з наказом про виїзд. Побувала в Салоніках, потім у Південній Франції, Відні. Знайомилася з підкореною Європою — туристка мимоволі, яку перекидали то туди, то сюди за наказами невідомих штабів, що ними керував мозок найбільшого фюрера в історії Німеччини. Того-таки дня присадкуватий, смішний капітан Шнайдер проводжав її на вокзал, упадаючи коло неї з дещо старомодною галантністю віденського судового радника, ким він і був колись, Едита дивувалася, чому він веде її закутнями вузеньких вуличок, гадала, що Шнайдер обминає центр міста, петляє кружною дорогою, аби побути довше з нею віч-на-віч. Це тішило її трохи, і тільки тоді, коли вони підійшли до вокзалу, який був розташований трохи вище, так, що видно було місто з квадратним центром, Едита збагнула, яке видовище хотів приховати від неї віденський екс-радник. У прозорому повітрі здіймався голубуватий димок від автоматних черг. Це привернуло її увагу. Вона глянула в бік білих мурів костьолу й побачила щільний натовп, що падав, підкошений залпом.

— П’ятдесят, — промовив Шнайдер. — Відплата за жінку й дитину коменданта, — додав він.

— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.

Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.

— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.

— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.

— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?

— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.

Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.

— Пізнаєш його? — запитала.

— Та це ж якийсь шмаркач.

— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.

— Схожий?

— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.

У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.

— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.

— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.

— Але квартира має блищати.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.

— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?

— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.

— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.