Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 26)

О дванадцятій сорок агенти гестапо підійшло до Рупперта, який все ще чекав Ганну.

— Ходімо, — сказав один з них. — Вона вже не прийде.

Рупперт неохоче підвівся із стільця: він знав, що його чекає. Мав ще крихітку надії зустріти дівчину, коли опинилися на Маршалковській. Може, вона просто запізнилася, може ж, він іще побачить її? Та дідько з нею, з тією полькою, адже ж йдеться тепер про нього, про Рупперта. Він, власне, не має за собою провини, хотів жити спокійно і ні в що не втручатися. Не любив гітлерівців, але нічого спільного не мав і з поляками. Поляки двічі змушували його до співпраці з ними, а тепер змусив до цього Лотгар… Руппертів батько, рурський промисловець, мав рацію, коли казав, що людина — це тільки невеличкий гвинтик у машині і що вона не має жодного впливу на свою долю. Не треба бути героєм, зате потрібно мати гроші й жінок. А якщо йдеться про ціну… Яку ціну доведеться заплатити тепер за власне життя?

Лотгар уже чекав у кабінеті. Глянув на Рупперта осклілими очима. Сам закурив, а йому навіть не запропонував цигарки.

— Ти обманув нас, — сказав, — а нас не можна обманювати.

Рупперт хотів крикнути, що він німецький офіцер, що він не дозволить так розмовляти з ним, не дозволить “тикати”, навіть якщо його в чомусь там і запідозрюють, що за польську кампанію його нагороджено Залізним хрестом, а пробелькотів:

— Я справді домовився з нею, можете мені вірити!

Його охопив страх. Краплини поту виступили в нього на лобі, руки стали вологими.

“Чи ж побачу ще Ільзу?” — не виходила думка з голови.

Лотгар уважно спостерігав за ним, одразу помітив, що заарештований боїться. Штурмбанфюрер любив, коли люди боялися, це були єдині хвилини, чогось варті в його житті; він зазнавав тоді особливу, майже фізичну втіху. Він ніколи не бив тих, кого допитував, якщо на обличчі допитуваного помічав те, що помітив зараз на обличчі Рупперта. Він знав, що це вже його людина, що варто їй зберегти життя; однак пізніше часто змінював свій намір і вмів застрелити без вагання боягуза, з якого йому вже вдалося витягти все потрібне,

— Пригадай-но гарненько, — крізь зуби цідив Лотгар, — ти нікому не говорив про нашу розмову?

— Нікому, пане штурмбанфюрер.

— Може, Ільзі?

— Не згадував про це при Ільзі, — сказав Рупперт, хоча хотів вигукнути: “Зась тобі до цієї дівчини, як ти смієш так по-панібратському називати її?”

— Ти в цьому цілком упевнений?

— Прошу вірити мені, пане штурмбанфюрер.

У сусідній кімнаті розітнувся крик і зразу ж обірвався, а Руппертові здалося, що той крик триває, начебто хтось пустив у рух патефонну платівку, на якій увесь час повторюється один і той же звук.

Лотгар усміхнувся, а усміхався він рідко.

— Я даю тобі ще один шанс, — мовив він. — Правду кажучи, я не повинен би це робити, бо ти ганчірка і зрадник, але я маю до тебе якесь співчуття. Якщо ти протягом двох днів знайдеш ту дівчину…

— Як же я це зроблю? — запитав Рупперт.

— Твоє діло, мій любий. Ми тебе не вмовляли брати гроші від польської розвідки… Це — твій останній шанс, Рупперт, а якщо не знайдеш її, ти знаєш, що тебе чекає?

— Знаю, — сказав Рупперт, і справді знав. Перед його очима сіріло порожне подвір’я біля будинку на Поліцайштрассе, кам’яні плити, які тут щодня поливають і чистять. Де вони вбивають? Очевидно, не на подвір’ї, а в підвалі, у темряві. Рупперт не хотів би вмирати в темряві. Ще з дитинства він боявся мороку.

— І зайди також, мій дорогий, і в оте кубельце, — додав Лотгар. — Може, зустрінеш свого давнього знайомого, Шмідта. Дуже мені хочеться з ним порозмовляти.

Отже, Руппертові дозволено піти звідси, і Рупперт виходить, не задумуючись над тим, що Лотгар тільки відклав термін виконання вироку. Вийти — це найважливіше в цю хвилину, вийти і не бачити блідої пики Лотгара та кам’яних плит подвір’я.

— Ганні треба виїхати звідси, — сказав Клосс. — Лотгар має опис її зовнішності.

Троє співрозмовників сиділи в тісній комірчині. Мар-цін розставляв фігури на шахівниці, потім зсував їх лівою рукою в коробочку. Ганна поклала руку на плече Клосса.

— Перебільшуєш, — посміхнулася вона. — Зроблю іншу зачіску…

Вони не розуміли, все ще не розуміли! Недооцінювали противника, роки окупації всім їм влили в серце тільки зневагу до німців.

— Вони зроблять усе, щоб тебе знайти, — пояснював Клосс. — Лотгар тепер знає, що ми намагаємось пробитись до Геннінга. Він буде його стерегти краще, ніж стеріг Кучери. Лотгар — небезпечний противник.

— Я отримав наказ прискорити виконання завдання, — не перестаючи бавитись шахами, тихо промовив Марцін. — Плани Геннінга мусимо мати за будь-яку ціну.

— Заплатимо високу ціну, — проговорив Клосс крізь зуби і подумав, що тією ціною може бути Ганна, він сам, або всі вони, разом взяті; однак знав також і те, що не відмовиться від завдання і що так буде аж до кінця війни — треба буде виконувати завдання, які не можна виконати…

— Ти маєш якийсь план? — запитав Марцін.

— Перекажи Адамові, що його викрито, — сказав Клосс. — Найкраще було б, щоб ти припинив на якийсь час контакт з ним.

— Я вже зробив це. Тож як, ти вже маєш якийсь план?

— Так, — відказав Клосс. — Мені буде потрібна Ганна.

— Ти ж казав, що вона повинна виїхати.

— Виїде завтра. — Кожне слово завдавало болю Клоссові. Він не мав права наражати її на небезпеку, однак мусив наражати, бо це був єдиний шанс, щоб нездійсненне перетворити в щось можливе.

— Я згодна, — сказала Ганна. Клосс подумав у цю хвилю, що в дівчини не дуже розвинена уява, тож вона не зовсім ще розуміє, на який риск іде. Ганна бралася за виконання найважчих завдань і завжди вірила, що це їй повинно вдатися. Але ж вона ще не знає, в чому суть Клоссового задуму…

Єдиний шанс здобути плани фон Геннінга полягав у Беніті — поганкуватій дівчині в окулярах, якою, однак, не можна було легковажити, бо вона знала, що небагата на вроду, і, може, тому очі її рідко коли втрачали вираз пильності. Беніта прийшла до Клосса ввечері, так, як і домовилися по телефону; з’явилася в точно визначений час, з істинно німецькою пунктуальністю. Годинник над диваном вибив саме восьму годину, коли вона постукала у двері.

— Батько сьогодні проводить вечір у генерала Фалькенгайна, — повторила вона те ж саме, що Клосс уже чув по телефону і на чому будував увесь свій план. — Знайшла трохи часу і для тебе, — шепнула, коли Клосс допомагав їй зняти плащ, — тільки все ще трохи боюся.

— Чого ти боїшся? — запитав Клосс. Обоє ввійшли в кімнату. На столі — два прибори, чарки. Беніта побачила це відразу.

— Коли зацікавлюється мною хтось симпатичний… Чи зміг би ти забути на цей вечір, що мене звати Бенітою фон Геннінг?

— Я й не думаю про це, — сказав Клосс, не дуже впевнений в тому, що вибріхується досить переконливо. — Не думаю про те, що ти — дівчина, яку в Варшаві найпильніше стережуть.

— І це тебе заохочує?

— Ні, ні! — проговорив він скоромовкою й посадив гостю в крісло.

Беніта зиркнула в напрямку відчинених дверей у спальню, потім випила першу чарку. Клосс поставив танго. Беніта танцювала справді-таки чудово; Клосс відчував, що поволі розвіюється її недовіра, що дівчина пригортається до нього все сердечніше… Потім вона зняла окуляри й поклала їх на столі.

— Ти добре танцюєш, Гансе!

— Ти теж, Беніто, — відповів Клосс і на цей раз сказав щиру правду.

— Я рідко коли танцюю. На шкільних вечірках найчастіше сиділа під стіною.

— Казна-що говориш, — пошепки мовив він, — ти ж гарна дівчина, Беніто! — сказав — либонь, трохи переборщив, бо ж не вельми приємно-таки почував себе в цій ролі. Беніта відсунулася од нього.

— Ти обманюєш! Навіщо обманюєш?

— Я кажу правду, — заспокоював її Клосс. — Так подумав я ще тоді, як побачив тебе вперше на вокзалі.

— Ти був на вокзалі?

— Випадково, — шепнув і відразу ж усвідомив, що зробив помилку. Цього не треба було говорити. В очах Беніти знову засвітилася настороженість.

Клосс наповнив чарки, вона пила слухняно, однак Сула вже трохи інша, не знімала вже окулярів. Клосс увесь час відчував на собі її пильний погляд.

— Ти хочеш мене споїти? — запитала.

— А що: хіба це погано?

— Ні, звичайно, ні. Тож пиймо! — І вона знову пригорнулася до нього. — Я так рідко буваю п’яна, в мене голова міцна. Правда ж, я маю міцну голову?

Потім Беніта попросила принести їй склянку води. Це була нагода, якої Клосс чекав, бо йому вже досить набридло це побачення і це обманювання невродливої дівчини, котра мала нещастя носити прізвище Геннінгів. Він вийшов на кухню, відкрутив крап, наповнив склянку водою і вийняв з кишені маленьку пляшечку. Цей снотворний засіб діє одразу. Клосс не припускав і не міг помітити, що Беніта, підвівшись з-за столу, крізь відчинені двері бачила все, що він робив. Була не така вже й п’яна, як думав Клосс, вона, власне, була зовсім твереза. Побачила в Клоссових руках пляшечку і все зрозуміла. Коли Клосс повернувся в кімнату, Беніта вже сиділа на своєму місці й роздивлялася-порожню чарку.

— Налий мені ще, — шепнула, — я хочу-таки сп’яніти.

Клосс подав їй склянку, вона взяла її й піднесла до губ.

— А тепер заведи патефон.

Клосс замінив платівку. Беніта вилила воду в горщечок вазона і, тримаючи в руці вже порожню склянку та вдаючи, що випила принесену їй воду, почала пригортатися до Клосса, коли знову залунало сентиментальне танго.