Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 15)

Клосс удавав, що вірить, — найліпше, що він міг зробити. Сцена, зрештою, не була позбавлена пікантності. Троє працівників польської розвідки грають у піжмурки. Тільки він один, Клосс, знав, якою ціною може закінчитися ця гра. Виконавець вироку зараз почуває себе досить дивно. Сумнівається, мабуть, в слушності наказу шефа. Клосса знову огорнула хвиля відрази: всі троє брешуть одне одному, і не можна зупинити цієї гри.

— Документи! — звернувся він до Горста. Горст подав йому посвідчення.

— Горст Кушка, — прочитав Клосс, — народився в Битомі. Сілезія. Дозволу на користування зброєю, очевидно, нема?

— За кого ви мене вважаєте? — сказав Горст.

— За бандита, який вдерся до чужої квартири і збирався стріляти в беззахисну жінку.

— Я — залізничник і зброю ношу легально. Охороняю станцію та й себе.

Клосс порівняв номер пістолета з номером, вказаним у посвідченні.

— Збігається. Виходить, намагалися вбити людину з пістолета, який носите легально. — Тепер треба іти далі, а це — найважче. — Дозволиш скористатися твоїм телефоном? — звернувся він до дівчини.

— Не роби цього, — шепнула Ліза. — Не дзвони до гестапо!

“Он воно як!”

— Що ж ти хочеш? — крикнув Клосс. — Щоб я його відпустив геть?..

— Саме це я й хочу в тебе просити, — сказала.

Чудово грає ця дівчина. Вже й заспокоїлася, тільки губи все ще злегка тремтять.

— Але ж я цього не можу зробити! — мовив Клосс. — Цей чоловік стріляв у тебе: невже ти не розумієш, що він хотів убити тебе?

Ліза глянула на нього.

— Я почуваю себе винною, Гансе. Це через мене, Артур…

Що за безглузда комедія! Це дівчисько вважає його сентиментальним і наївним? Чи не досить цієї гри?

— Ти повинна повідомити про це в гестапо…

— Гансе, — шепнула вона, — є такий звичай, що на святий вечір не можна не виконати чиєїсь просьби.

— Прекрасно. Але ж святвечір настане тільки післязавтра… Гаразд, скажімо, я зроблю це, але ж де гарантія, що він знову не прийде сюди, коли мене вже не буде?

— Не прийду, — промовив Горст. — Тепер я вже шкодую, що хотів застрелити панну Шмідт. Вона не така, як думав я і як казав Артур…

“Перестав вірити шефові, — розмірковував Клосс. — Цей чоловік, либонь, порядна людина. А Ліза?” Одне лиш знав він цілком певно: чудова артистка.

— Добре, — згодився він. — Не знаю, чи я поступаю слушно, однак не можу в чомусь відмовити Лізі. Гаразд, ідіть, пане Кушка. Документи? Зброя? Ні, не простягайте руки: не віддам вам ані документів, ні зброї — принаймні зараз. — Зиркнув на посвідчення, прочитав адресу. — Я знаю, де ви мешкаєте; прошу завтра вранці не виходити з дому, а я подумаю вночі, що з вами зробити. Тільки ж не пробуйте тікати з міста.

За Кушкою зачинилися двері. Ліза і Клосс залишилися самі. Клосс наповнив чарки, потім сів на диван і прижмурив очі. Був дуже стомлений. Попередню ніч не спав, увесь день забрало вештання по Вроцлаву.

— Дякую тобі, Гансе, — пошепки сказала Ліза. Вона пригорнулася до нього, хоча він нічим і не спонукував її до цього. Як би він зараз бажав, щоб Ліза була звичайною собі дівчиною, ніким більше, тільки дівчиною, з якою має намір провести ніч.

— Цей передріздвяний звичай, — пошепки і якось мимохіть сказав він, — теж не німецький, Лізо.

— Не говори про це, — відповіла вона.

Він не знав, чи вона продовжує грати свою роль; але коли простягла руку до вимикача, хотів вірити, що це була не тільки роль… Засинаючи, Клосс встиг ще подумати, що вночі Ліза, напевне, старанно передивиться кишені його мундира.

О сьомій годині ранку було ще темно. Штурмбанфюрер Поллер, який на цей раз дозволив собі поспати всього чотири години, наказав викликати слідчого з кріпо.[12]

Тепер треба було діяти швидко. Поллер почував, що до його гри підключився якийсь непередбачений елемент, і це вимагало незвичного зосередження уваги. Поллер мав інтуїцію. Він вірив у неї і був переконаний, що не зробить помилки.

— Прошу розказати, як це було, — мовив він, коли на порозі з’явився досить опасистий добродій, можливо, один з давніх поліційних чиновників, не дуже певних, однак не без “нюху”. — Я радий, що ви відразу ж повідомили про подію в гестапо. Обіцяю вам підвищення. Літній добродій вклонився.

— Я відчув, що тут щось смердить, — почав він. — Труп знайшли годину тому. Його скинули з Лессінгсбрюке, він упав на хвилеріз. Жахливий вигляд. Але не це було причиною смерті. Постріл у потилицю з близької відстані. — Поліцейський чиновник узяв сигару, подану йому Поллером. — При ньому було двісті марок, досить солідна сума… Посвідки не мав — знайшли тільки військову книжку на ім’я Горста Кушки.

Поллер взяв книжку і зиркнув на знімок.

— Ви встановили ідентичність особи вбитого?

— Так, це той самий чоловік, — сказав поліційний чиновник. — Не може бути сумніву. Це — Горст Кушка.

Штурмбанфюрер мовчки димів сигарою. Мусив підібрати реєстр фактів. Називав це розглядинами в новій ситуації. Був збентежений і лютий, однак не виказував цього.

— Залишіть мені це, — мовив, показуючи на військову книжку. — І взагалі прошу надіслати мені всі матеріали розслідування.

— Кріпо буде поінформована? — запитав поліційний службовець.

Завжди оці суперечки про компетенцію. Остогидли вони вже!

— Так або ні, — сухо відповів штурмбанфюрер. — Справою вбивства Горста Кушки займеться гестапо. Можете йти.

Він подзвонив і наказав підготувати автомашину.

Люди юрмилися на зупинках, на Кайзербрюке ледве вдалося обминути скупчення трамваїв.

Поллер подивився з мосту на панораму по другий бік Одри і раптом згадав листівку, перехоплену гестапівцями. Листівки розповсюджувано серед іноземних робітників. “Вроцлав був і буде польським!” — писалося в ній. Поллер до болю зціпив зуби. Ніколи!

Він зупинився перед старим кам’яним будинком. На п’ятому поверсі ударив кулаком у двері з табличкою “Горст Кушка”. Двері відчинила бліда жінка. Невиспана, з темними смугами під очима. Ледве глянув на господиню; знав про неї все або майже все.

— Гестапо, — буркнув і рушив у кімнату. За якусь хвилину вже відчиняв двері шаф. Викидав на підлогу білизну і витягав папери з шухляд.

Клосс поспішав. У трамвай набилося багато людей. На Кайзербрюке був затор; Клосс сидів у другому вагоні (він завжди заходив до другого вагона) і переглядав “Беобахтер”. Ще на зупинці впевнився, що за ним ніхто не стежить. Довжелезний ланцюг трамваїв надовго застряг на мосту. Люди вистрибували з вагонів, бігли по тротуарах, поспішали на роботу; внизу плинула Одра, несучи громаддя крижин. Клосс зиркнув на годинник — трамваї стояли вже десять хвилин. Подумав, що насамперед треба було зайти до органіста. Може, той щось уже знає? Однак не хотів змінювати попереднього рішення. Поклав собі поговорити спершу з Горстом Кушкою. Риск? Звичайно, що так, але ж залишилося всього півтора дня, а знав він стільки ж, як і спочатку. Чи ж Ліза Шмідт все-таки агентка гестапо? Він тверезо зважував усі “за” і “проти”. Вона, правда, врятувала Кушку, проте якби була видала його гестапівцям, вже не змогла б працювати в групі. Але хіба це мало якесь значення? Адже знала вона, що Артур уже виніс їй смертний вирок, отож так чи інакше вона вже “погоріла”. Можливо, спробує ще зв’язатися з Артуром?

Поцілувала його на прощання; здавалася цілком щирою, але була вона цілком щирою й тоді, коли оповідала казочку про нареченого. Добра артистка і тому небезпечна.

А Кушка? Важко собі уявити, що він наважився виконати скасований вирок. Справляв враження доброго виконавця, але тільки виконавця. Чому ж Артур знехтував наказ? При певній ситуації це, звісно, можна виправдати. Але ж він одержав чітку вказівку. А якщо органіст не передав наказ? А може, варто зустрітися з Артуром? Ні, занадто ризиковано. Артура, напевне, пильнують… А може, гестапо вже й заарештувало його? Який план у гестапо? Вичікування. Інакше воно зліквідувало б усіх, про кого знало в час ліквідації свого агента. Доки провокатор діє, всі інші перебувають у певній безпеці… Гестапо чекає моменту, щоб перехопити зв’язок з Центром.

“А що, коли б піти в гестапо? — розмірковував Клосс. — Ні, це безглуздя, вони не дадуть себе обвести круг пальця”.

Трамвай різко шарпнувся й рушив з місця. Клосс згорнув газету і пробрався на передню площадку вагона. Він не знав Вроцлава, але добре вивчив план міста; цього йому, в основному, вистачало. Ще два перехрестя — і треба виходити. Звідтіль кілька хвилин ходьби до квартири Горста Кушки.

Поллер саме пересунув крісло на середину кімнати. Ноги простягнув поперед себе й уважно оглядав чоботи. Одягнутий був у цивільне, а взутий у чоботи з довгими халявами. Віллі не вичистив їх як слід, одержить сьогодні по мордяці.

— Тепер поговоримо, — заявив він.

Гелена, дружина Кушки, стояла перед ним у своєму домашньому халаті і м’яких пантофлях. Поллер бачив її переляк, бачив, як вона марно силкується приховати тремтіння плечей; та от жінка поправила рукою волосся, і цей жест розсмішив штурмбанфюрера.

— Ну, що ви знаєте? — запитав.

— Нічого.

— Він не казав, куди йде?

— Не казав.

— До знайомих? До друзів?

— Не має ніяких друзів, — сказала Гелена.

— Трень-брень… Польське базікання. Я розмовляю з колишніми поляками особливим методом. А ті, з вашої польської братви, з бібліотеки?..

— Він не зустрічався з ними, — Гелена захлинулася плачем.