Анджей Збых – Ставка більша за життя. Частина 1 (страница 14)
— 209–13, — прочитав. — Я запам’ятаю цей номер.
Дівчина мовчала.
— Ти поводишся так, наче жалкуєш, що мене запросила…
— Ні, ні! — Вона намагалася бути веселою, він бачив: їй хотілося бути дуже веселою. — Я рада, що ти тут. Зараз приготую щось із їжі. І щось знайду з напоїв.
— Святкові запаси?
— Я не готуюся до свят.
— А де ти будеш зустрічати святвечір?
Ліза здивовано подивилась на нього.
— Чого ти про це подумав?
— Ялинка ж он, — відповів Клосс. — Ніяк не можу пригадати, де я бачив таку ялинку.
— Смішно. Ялинка як ялинка. Не подобається тобі? Я щороку сама вибираю деревце.
— І завжди так? У нас дома була інша. Якась строгіша, голі гіллячки притрушені ватою. Зрештою, в усіх німецьких домівках, відомих мені, ялинка була скромна, холодна, скупо прикрашена.
— Не розумію. — Ліза дивилася на нього з тривогою. — Що ти хочеш цим сказати?
— Таку ж, прикрашену кольоровими папірцями, я, Лізо, недавно бачив у Польщі. Так, — додав за хвилю, — це — поліська ялинка.
Водночас Клосс думав:
“Що це — переграю я чи й справді сентиментальний? Що я цим досягну? Дівчина два роки збирала інформацію для нашої розвідки. Коли вона зрадила? Якби я переконався, що вона не винна, відразу ж пішов би звідси геть. А може, таки й залишився б? Вона приймає німецьких офіцерів-фронтовиків і потім переглядає їхні кишені або провокує на відверту розмову й випитує їх. А може, тих, хто забагато говорить, виказує гестапо? А якщо Артур Другий помиляється?”
— Ти хочеш, — запитала Ліза, — щоб я позривала всі ці кольорові папірці?
— Для чого ж? Хіба нам заважає польська ялинка?
— Не говори так, це мене дратує.
— Чому? Ти гадаєш, що німецьким офіцерам не можуть подобатися польські ялинки?
— А польські дівчата?
— Я був у Польщі, Лізо, — серйозно промовив Клосс. — Вони нас ненавидять. Буває, що і стріляють в нас. — Пригорнув її ще раз до себе. — Тому ми так скучаємо за німецькими дівчатами.
Як йому набридла ця гра! Найохочіше він встав би і задав цій дівчині кілька простих запитань. Польською мовою.
Клосс поцілував Лізу. Очі в неї були зажмурені.
— Пусти мене, Гансе, — сказала вона, можливо, й занадто різко.
— Чому ж бо то?
— Я ж обіцяла приготувати щось з’їсти.
— Я не голодний.
— Потерпи, любий… Ми маємо час. В нас дуже багато часу.
Клосс погасив верхнє світло, ввімкнув радіо. Передавали чергове зведення верховного головнокомандування вермахту. Запеклі бої в Сталінграді. Клосс усміхнувся. Вже місяць тому навколо армії Паулюса зімкнулися кліщі. А ось коли тут про це повідомляють! Він відпочивав, принаймні намагався відпочивати. З кухні долітав брязкіт посуду. Клосс подумав, що вечір в товаристві такої дівчини міг би бути справді приємним. Заплющив очі, потім схопився з місця і прогулявся по кімнаті. Заглядав в усі кутки, під картини, за килимки та фіранки на вікнах. Цікаво, чи гестапо не встановило тут підслуховуючого апарату? Ні, не знайшов. Вимкнув радіо і знову приліг на дивані; його враз огорнула нехіть до всього. Минув день, а він не просунувся вперед ні на крок.
Ліза справді-таки вміла готовити. Вино було не дуже добре, але ковбаса в томатному соусі — чудова. Потім з’явилися тістечка власного виробу. Клосс подумав, що господиня, видно, має додаткові продуктові картки. Гість пив багато, а Ліза все доливала йому й доливала; сама ж — ледве пригубила чарку, розмову вела вміло. Клосса дивувало і її мистецтво задавати запитання, на перший погляд нібито наївні, і її спритність уникати відповіді та повертатися до теми. Здавалося, вона не слухає, коли він говорить, бо ж її, німецьку дівчину, не цікавлять всілякі там чоловічі справи, але насправді цікавила її кожна подробиця, і вона вперто йшла до своєї мети. Клосс свідомо полегшував її гру. Розповів їй про свого приятеля, який разом з танковим корпусом з-під Москви потрапив тепер на Дон. Назвав прізвище. Потім — ще кілька прізвищ хлопців, що пішли під Сталінград.
— А ти? — запитала Ліза. — Тебе туди не посилають?
Клосс засміявся.
— Хіба я знаю? Якщо танкову дивізію, котра недавно стояла у Франції, тепер послано на Волгу, то це може чекати кожного з нас… Але я повернуся, Лізо. Ми ще побачимося з тобою.
— Всі так говорять, — мовила Ліза. — Всі, з ким я тут зустрічаюся, хто приїздить сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…
— І ти з багатьма була знайома?
— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?
Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.
— Телефон? — запитав Клосс.
— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…
Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.
— Ліза Шмідт? — запитав він.
— Так, це я. — Голос дівчини тремтів. — Я слухаю вас.
— За наказом, Артура, — мовив Горст. Клосс побачив в його руці зброю і відразу ж кинувся вперед. Копнув ногою двері, заслонив собою Лізу. Службовий вальтер був готовий до пострілу.
— Я вистрелю першим! — крикнув він. — Кидай зброю на підлогу.
Горст від несподіванки розгубився, остовпів. Кинув зброю на підлогу. Клосс обережно, не спускаючи ока з Горста, підняв з підлоги пістолет.
— А тепер — руки на карк! — наказав він. І додав: — Я думаю, Лізо, що ти запросиш нас до кімнати.
Він штовхнув Горста в напрямі дверей, зиркнув на Лізу, що все ще була бліда, мов полотно, і тільки тепер, коли спало напруження в м’язах, зрозумів, в яку складну ситуацію потрапив. Горст сказав: “За наказом Артура”. Виходить, керівник групи не скасував наказу ліквідувати Лізу Шмідт? Чому? Чи, може, не одержав розпорядження органіста? А можливо, вирішив діяти на власний розсуд? Так чи інакше, Горст був тільки виконавцем, одним із членів групи, і, мабуть, чесним членом групи. Що лі повинен зробити Клосс як німецький офіцер? Віддати Горста в руки поліції. Якщо він цього не зробить, Ліза повідомить гестапо. Артур не затримав виконання вироку. Артур, значить, впевнений, що Ліза зрадила. Як вона тепер поводитиметься? Можливо, сама покличе поліцію?
Клосс нічого ще не вирішив, та й часу в нього на це не було. Він мусив грати свою роль. Горст, заклавши руки за шию, стояв біля стіни.
— Говори! — сказав Клосс.
Той дивився на нього з ненавистю.
— Я нічого не скажу!
— Побачимо. Скажеш в іншому місці. — Клосс обернувся до Лізи. — Ти знаєш цього чоловіка?
Ліза поволі приходила до пам’яті.
— Так… Ні… Нібито десь бачила…
Клосс не мав права виходити з ролі. Він був слідчим, який мріяв тільки про те, щоб йому не дуже багато розповіли.
— Я нагадаю тобі, — сказав Клосс, — він говорив, що прийшов сюди за чиїмсь наказом. “За наказом Ар-тура”.
Ліза мовчала. Клосс напружено й пильно спостерігав за нею. Його не цікавило, що скаже Горст. Він чекав, що скаже Ліза.
А вона розплакалась. І це було так природно, що якби Клосс нічого не знав, якби не пам’ятав про все, то міг би й повірити їй.
— Я все скажу, — шепнула вона. — Тепер мені все ясно. Він — брат Артура, а я вчинила так підло.
Оповідь була проста, при лихій годині могла б видатися й правдоподібною. Клосс знову відчув приплив симпатії до цієї дівчини, однак відразу ж вилаяв себе в думці. Так, вона„намагалася врятувати одного з членів групи Артура. Але які мотиви цього? Заради чого повинна була б рятувати виконавця вироку? Хіба що, може, запідозрює його, Клосса, і прагне вибороти для себе час — для діяльності в групі Артура.
Ліза розповідала тим часом, що Артур був її нареченим, що вона обіцяла вийти за нього заміж, а він згодом втратив обидві ноги на фронті, ну й тоді… Дівчина знову розридалася.
— Я не хотіла одружуватися з ним, не хотіла зав’язувати собі життя, а коли сказала йому про це, то він…
Клосс пильно стежив за Горстом. Цей чоловічина був досить тямким, щоб зрозуміти, куди гне Ліза.
— Артур перерізав собі. жили… — закінчив він розпочату Лізою казочку. — Сконав у мене на руках. А я пообіцяв відомстити, покарати цю…