Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 52)

— Ви проходьте, проходьте! — заметушилася старенька.

— Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, — повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

— Це — Галя, про яку я вам писав, — сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. — А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

— Татарка? — запитала вона.

— Казашка, — відповів Петро.

— Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! — знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.

— Це моя хата, — сказав він, кивком голови запрошуючи нас досередини. — Тут можете перебратись.

Єдине вікно цієї кімнатки виходило на грядки городу, за якими вишикувалися військовими лавами кущі чорної смородини — вони майже цілком заховали металеву сітку, що відмежовувала обійстя.

Гуля зняла мокрі джинси, футболку і, залишившись в самих трусиках, почала викладати з подвійного баула свої речі.

Я із захватом спостерігав за нею. Єдиний раз я бачив її оголеною вночі, при світлі місяця. Це була наша єдина справжня ніч. У пам'яті в мене зринули звуки води, що лилася по її тілу, води, яка, стікаючи донизу, на пісок, залишала по собі дивовижний матовий блиск шкіри та відбиток місячного світла. Завдяки мокрому волоссю її обличчя зараз здавалося круглішим.

Вона обрала смарагдово-зелену сорочку-сукню, одягла її й запитально подивилася на мене.

Я знизав плечима. Мені складно було уявити реакцію батьків Петра на казахський костюм.

— Може, інший колір? — запитала Гуля.

Я раптом зрозумів, що в неї, крім мокрих джинсів і мокрої футболки, нема жодного іншого цивільного одягу. Тільки ці яскраві та справді красиві сорочки-сукні.

— Ні, гарний колір, — кивнув я.

Переодягнувшись у сухе, але все ще з мокрим волоссям, ми сиділи за великим овальним столом. Мати Петра наповнювала тарілки густим борщем і передавала їх далі. Закінчивши, вона прошепотіла коротку молитву, перехрестилася, повернувшись до образів, що висіли у верхньому кутку кімнати ліворуч від дверей. Потім обвела нас люблячим поглядом і сказала:

— Їжте!

Після борщу на нас чекав салат із власного городу й картопля з котлетами.

Увесь час, доки ми їли, старенька з цікавістю поглядала на Гулю. Потім, коли вона підвелася з-за столу і принесла з кухні каструлю зі ще теплим компотом, цікавість у ній перемогла статечність, з якою вона керувала обідом.

— Це весільне вбрання, дочко? — запитала вона. Старий Юрій Іванович, який сидів праворуч від Ольги Миколаївни, скосив погляд на дружину злегка осудливо, але вона цього не помітила. Вона широко розплющеними і — як я щойно помітив — блакитними очима дивилася на Гулю, очікуючи на відповідь. Вираз цікавості наче омолодив її обличчя і погляд.

— Ні, — відповіла, усміхнувшись, Гуля. — Це національний костюм... Усе інше мокре.

— Багата нація, — зітхнула старенька і похитала головою, виказуючи своє щире здивування. — Наших би дівчат у такі сукні!

— Мамо! — Петро із докором подивився на Ольгу Миколаївну. — Що ви кажете!

— Ну вибач, вибач мені, — старенька махнула рукою. — Мало якого глупства стара сільська баба може наспівати!

По обіді Галя зголосилася помити посуд. Гуля теж намагалася взяти участь, але старенька різко зупинила її.

— Дочко, в такій сукні слід до церкви йти, а не начиння перемивати!

— Ходім, я тобі телевізор увімкну, — запропонував Гулі старий і, не очікуючи її відповіді, попрямував до тумби, що стояла в кутку, зняв із телевізора вишиту червоними півниками накидку, клацнув тумблером, дочекався зображення і почав налаштовувати дворогу кімнатну антену.

Гуля слухняно всілася на стілець перед телевізором, а я лишився стояти біля дверей.

Почувши за спиною поскрипування дерев'яних сходинок, я озирнувся й побачив Петра, який спускався з люлькою в руці.

Він жестом покликав мене за собою, на ґанок. Стоячи під дашком, я дивився на монотонний дощ, поки Петро розкурював свою люльку.

— Завтра ми з Галею від’їжджаємо до Києва, — нарешті промовив він. — Ви зостаєтесь тут, я з батьками вже перебалакав. Коли щось дізнаюсь — потелефоную!..

— Гаразд, — кивнув я.

Потому ми стояли мовчки хвилин десять. Я слухав дощ і вдихав легкий тютюновий дим люльки. Наша мовчанка здавалася дивною. «Невже нам нема про що поговорити, — думав я. — Бо ж як не крути, а понад місяць ми провели разом. Нехай не виникло між нами дружби, але ж дружба й не починається зі зв'язаних ніг і рук! А звідкіль вона починається? — виникло запитання, і чомусь замість відповіді пригадалася знайома з дитинства пісня „Вітчизна звідкіль починається?“. — Принаймні він привіз нас сюди, до своїх батьків, — думав я. — Це, звісно, не дружба. Це радше гуманізм. Але ще не відомо, що, за великим рахунком, важливіше в цьому житті: гуманізм чи дружба?»

Увечері на мене очікував великий сюрприз. Наче знущаючись із солодких спогадів про ту єдину ніч, яку провели ми з Гулею удвох, старенька Ольга Миколаївна оголосила, що спати мені й Петру вона постелила внизу у вітальні, а Гуля і Галя спатимуть нагорі.

Спантеличений, я підійшов до Петра і пошепки запитав, що це означає. Бо ж і Петру, напевно, логічніше було би провести ніч із Галею.

Він тільки посміхнувся у свої чорні вуса.

— Це їхня хата, — він кивнув на батьків, — як вони скажуть, так і буде!

Цієї ночі я спав кепсько. Кілька разів прокидався, слухав шелест дощу по листю дерев. Піднявся один раз і підійшов до вікна. Помітив на вулиці навпроти хвіртки «Жигулі» темного кольору. У машині горіло світло, і чоловік читав книжку, поклавши її перед собою на кермо. Побачене здалося дивним тільки зранку. А вночі мене переслідував холод неприродної самотності. Рукам хотілося чужого тепла, хотілося обійняти Гулю, притиснути її до себе. Та ніч здавалася такою близькою і одночасно далекою. І знову шелест дощу й похропування Петра зупиняли мої думки, і я лежав заціпенілий.

69

Зрання по сніданку ми з Гулею вийшли провести Петра й Галю на вокзал. Дощу не було, але й сонце теж не визирало з-за хмар. Важке небо сірим монолітом повзло кудись під натиском не відчутного тут, унизу, вітру. Гуля одягнула джинси та футболку, які ще не зовсім висохли. Час від часу, доки ми йшли, вона з побоюванням поглядала вверх.

Я кілька разів пригадував побачену вночі з віконечка будинку машину.

Потяг стоїть у Коломиї десять хвилин, та коли ми дісталися вокзалу, з'ясувалося, що він на півгодини запізнюється. Всівшись за столик у вокзальній кав'ярні, ми встигли випити кави та з'їсти по бутерброду з ковбасою, і все це — мовчки. Тільки перш ніж підвестися з-за столу, Петро уважно подивився мені в очі та мовив: «Там у моїй хаті на столі коверта з грошима. Це вам».

На платформі, коли підходили до потрібного вагона потяга, мені здалося, що за нами стежать — надто пильно, стоячи біля сусіднього вагона, дивилися на нас двоє чоловіків у брунатних шкірянках. Розглядали і перемовлялися, не повертаючись один до одного.

Петро, коли вже сідав на потяг, сказав іще одну фразу: «Ти непоганий хлоп!» Гуля і Галя попрощалися якось людяніше — поцілувались.

Скосивши очі, я помітив, що двоє в куртках зайшли до сусіднього вагона. Мені це не сподобалося, і я почав хвилюватися за Петра і Галю. Але якась інша моя думка підсміювалася наді мною, над моєю вже аж якоюсь клінічною підозріливістю.

На зворотному шляху до будинку батьків Петра ми дуже поспішали. Небо, здавалося, прокидалося й ось-ось готове було розродитися новим дощем. Поодинокі краплини вже падали вниз, на землю.

Щойно ми встигли забігти на ґанок і зупинитися під дашком перед дверима, як уперіщив дощ.

«Це осінь, — думав я. — Вона тепер триматиме нас під домашнім арештом. У чужому домі ми будемо подумки закреслювати числа та дні тижня. Я чекатиму телефонного дзвінка, після якого ми зможемо перебратися під київський домашній арешт. Ні, в Києві все буде простіше. По-перше, в мене вдома є парасолька. Ми купимо ще одну і будемо гуляти під дощем. А може, дощ до того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»

Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.

Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.

Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.

— Ви повінчані чи розписані? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.

— Не сумуй, — усміхнулася старенька. — Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!

Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.

— Ти чого?

— Точно як у нас.

— А що, у вас хіба вінчаються?

— Ні, зараз розписуються... У загсі... А вінчатися красивіше. Я, коли в Алмати навчалася, по телевізору бачила...

Я усвідомлював, що не зможу мешкати в одному будинку з Гулею і розлучатися з нею ночами. Усі мої ночі тоді перетворяться на один суцільний кошмар. Я буду обіймати подушку, слухати дощ і відчувати холод самотності, від якого не врятують і кілька пухових ковдр. Ні, я просто з глузду з’їду!