Андрей Курков – Лагідний янгол смерті (страница 51)

— Так, — відповіла Гуля. — Доки в нас нема дітей... Погладь мене!

Я гладив її волосся. Вона лежала із заплющеними очима. Кутики її рота посмикувалися.

Здається, я був щасливий. «Здається» — це тому, що щастя було якимось незбагненним. До нього примішувався легкий страх, побоювання відповідальності. «Наше майбутнє починається сьогодні ввечері», — думав я і намагався уявити собі це майбутнє. А воно не уявлялося. Звісно, його не так просто побачити. Та й уява моя натомилася, перестала вірити в дива. Скептицизм, а може, дійсно цинізм, — ось що я набув за час цієї мандрівки. Тепер треба лікуватися. Треба повертати рукам, почуттям, голові й роту смак до життя. Треба випити якоїсь «іншої кави». Треба збадьоритися душею. Тіло саме відпочине від утоми.

Я раптом усвідомив, що все ж таки існує кручена нитка, що з’єднує душу з тілом, — це нерви. Це вони примушують руки тремтіти, вони надають сновидінню заряд кошмару. Інша, щойно вигадана мною кава навряд чи зможе збадьорити душу, не посилаючи якісь заряди по нерівних нитках моїх нервів. Хіба що це буде «кава з молоком» із бляшанки дитячого харчування.

Я притис Гулю до себе, тицьнувшись носом у її волосся.

67

Зранку нас розбудив полковник. Попередньо постукавши до дверей купе, він почекав кілька хвилин, думаючи, що цього часу нам вистачить, аби піднятися й зустріти його бадьорими усмішками. Але коли він увійшов, ми досі лежали. Правда, вже з розплющеними очима.

Полковник був гладенько поголений, і вуса його знову набули шляхетного охайного вигляду.

— Вода в титані закипіла, — оголосив він і подивився на годинник. — У нас залишається година на чаювання. Даю вам три хвилини на підйом!

Він усміхнувся і вийшов. Коли повернувся — ми вже сиділи за столом.

— Ну що, будемо крапки над «і» ставити? — запитав він напівжартома-напівсерйозно, розмішуючи ложкою в склянці «залізничний» цукор, який ніяк не хотів розчинятися.

Потяг пішов на поворот, і я автоматично зиркнув у вікно. Обрій скидався на паркан із височезних труб. Труби мовчали, над ними синіло чисте небо.

— За годину будемо в Харкові, — розпочав розмову полковник Тараненко. — Я тому вас і збудив. Остання можливість побалакати. Тільки спочатку говоритиму я.

Він усміхнувся і обвів нас трошки напруженим поглядом.

— Я вас потім вислухаю, — вів далі полковник. — А спочатку ви повинні вислухати мене. Уважно і не перебиваючи. Згода?

Мовчання — знак згоди. Полковник іще раз обвів нас поглядом. Витримав двохвилинну паузу.

— Я залишаюся в Харкові, ви поїдете далі...

— А пісок? — запитав Петро, втупившись ув очі Вітольду Юхимовичу.

— Ми ж домовились: ви слухаєте уважно і не перебиваєте мене! Потім поставите питання, якщо будуть.

Полковник пожував губами.

— Гаразд, про пісок... Пісок уже не з нами. Вагон із піском залишився в Артемівську. Ні я, ні ви, ні ми разом не маємо ані права, ані можливості вирішувати, що з ним робити. Я вже поминаю те, що цей пісок спочатку треба серйозно дослідити. Але головне завдання ми виконали разом — переправили пісок в Україну. І це, як ви розумієте, нам зарахують... Можу пообіцяти тільки одне — намагатимусь повідомляти вам усі новини, що стосуватимуться цього піску. Але у ваших інтересах нікому про пісок не казати. По-перше, вам усе одно не повірять. По-друге, якщо ви почнете про нього бовкати, то більше нічого не дізнаєтеся. Але зможете виявити, що вас розшукує московська ФСБ за підозрою в торгівлі зброєю і наркотиками на Північному Кавказі. До речі, це була вимушена ситуація. Інакше нам би не вдалося провезти пісок. На жаль, високої мети чистими руками не досягнути! — полковник важко зітхнув. — Тепер про інше. Тобі, Колю, — він повернувся до мене, — до Києва поки повертатися не можна. Мене не цікавить, де ти на певний час можеш заховатися, але заховатися треба. Думаю, що Петру ти довіряєш більше, ніж мені, тому можеш залишити йому свої координати, а ми через нього тобі повідомимо, коли можна буде повертатися до Києва. Гадаю, що в СБУ знайдеться можливість розчистити тобі смугу для посадки. Але місяць-другий треба буде зачекати. Ну, а ви, — він перевів погляд на Петра й Галю, — можете вільно їхати додому. Я ще раз повторюю — у ваших інтересах мовчати про пісок. Ви ж не по пісок їхали! Ви їхали по скарб, нехай і по духовний скарб. З’їздили й повернулися. Нічого не знайшли. А проте збагатилися життєвим досвідом, а дехто, — полковник хитрувато подивився на мене, — навіть знайшов свій скарб, — і він перевів погляд на Гулю. — Одним словом, життя триває. Попереду — світле майбутнє. Давайте згадувати з минулого тільки хороше і забудьмо взаємні образи. Все!

Пафосно закінчивши свій монолог, полковник полегшено зітхнув і ковтнув чаю.

Я міркував про те, куди нам тепер із Гулею їхати. Родичів у мене в Україні не було. Знайомі були, але звалюватися їм на голову разом із Гулею не було жодного бажання. Одна річ — приїхати на кілька днів. Але тут мова йшла в кращому разі про місяць... Я подивився на Гулю. Вона пригорнулася до мене.

— Усе буде добре, — прошепотів я їй на вухо.

Петро сидів мовчки, скрививши губи. Понуро обвислі чорні вуса віддзеркалювали його стан.

— Ну гаразд, — нарешті промовив він, примружено дивлячись на полковника. — Перемудрували ви нас, пане гебіст. Але я не втямлю: навіщо вам іграшки та в’єтнамський бальзам?

— Це моє хобі, — посміхнувся полковник. — Дрібний легальний імпорт-експорт... Та й підмога в сімейному бюджеті — щось схоже на город. Підгодовує...

Петро тільки похитав головою.

— Я піду збиратися, — полковник підвівся. — У вас там лишилися ще гроші?

Петро запитально подивився на Галю. Вона кивнула.

— Ось і добре. Хто знає, може, й до швидкої зустрічі!

Вітольд Юхимович акуратно зачинив за собою двері. Ми сиділи мовчки ще хвилин зо п ять. На столі стигнув чай.

А за вікном миготіло передмістя Харкова.

— Їдьмо в Коломию, — несподівано промовив Петро, дивлячись на мене. — Поживете кількоро часу в моїх кревних. А ми звідтам — до Києва.

Я був щиро вражений. Мені навіть уявити було складно, що в цю мить Петро думає про мене і Гулю.

68

Квитки до Коломиї нам послужливо купив Вітольд Юхимович. Щоправда, місця виявилися не в одному купе, а в сусідніх. Коли поїзд рушив, ми вмовили одну сорокарічну пару помінятися зі мною і Гулею, тож знову їхали разом, як і на початку нашої залізничної мандрівки. За вікном купе вечоріло, загусали сутінки, проїжджали жовті вогники крихітних станцій, надто маленьких і незначних для нашого потяга.

Провідниця принесла чай і печиво. Приємний спокій супроводжував наше чаювання.

Незабаром та ж провідниця принесла чисту постіль. І ми, закінчивши чаювання, влаштовувалися на ніч, визначивши нашим жінкам місця на верхніх полицях.

Коли вимкнули світло, я клацнув колодкою дверей, щоб ніхто з нічних гостей не міг потурбувати наш сон.

Але сон таки перервали десь перед світанком. Із сусіднього купе, в якому якраз мали б їхати ми з Гулею, долинали шум і крики. Увімкнувши світло, ми притихли, прислухалися.

— Хтось заходив сюди вночі! — кричав чоловічий голос. — Це не наше! Запитайте в них!

А поїзд ритмічно торохтів по рейкових стиках, наче й діла йому не було до того, що відбувалося в одному з вагонів.

Тим часом інший чоловічий голос вимагав у когось одягатися і збирати речі. За вікном ледве-ледве починало світати.

Поїзд уповільнив хід і підкотив до вузенької платформи невеликої станції. Я припав до вікна і побачив біля маленької одноповерхової станційної будівлі міліцейський «газик» і поруч із ним — білі «Жигулі». Між ними стояли і курили кілька чоловіків у міліцейській формі та в цивільному. Озирнувшись на поїзд, який уже гальмував, вони пожбурили недопалки під ноги й мерщій кинулися до платформи. Мені здалося, вони наче вчепилися поглядами у наш вагон, коли ми вже повільно проїжджали повз.

Галас із сусіднього купе вихлюпнувся до вагонного коридору. Потім затих. Я визирав у віконце, але нічого і нікого навпроти вагона не побачив.

— Що там? — запитав Петро.

— Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

— Торгівців наркотиками арештували, — відповіла вона на моє запитання. — Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

— Та нехай, чого ти нервуєш? — заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько — худий і високий.