Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 94)

У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м'язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.

Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.

Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив'язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:

— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…

Орел уткнувся теплими м'якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.

Шевирьов, відвернувшись, сказав:

— Чи ти ба, немов дитя…

— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об'їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв'язував коня.

Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.

— Під вуздечку хапай його, під вуздечку! — гукнув навздогінці Коломієць, бачачи розгублене обличчя хлопця. Тої ж миті гнідий стусонув ленінградця об одвірок, вирвався і затанцював по подвір'ю, пішов боком, відчувши волю. Ляпков обома руками вчепірився йому за гриву й безпорадно снував у повітрі ногами, взутими у драні черевики, тужився здертися на коня, та гнідий і не думав визнавати такого господаря й легким порухом, ніби граючись, скинув його з себе у сніг. Кость підтюпцем припустив за ним, не випускаючи повід з рук.

— Ну, тріпло, чекай же! Ти що ж робиш!? — гаркнув Шевирьов, гарцюючи у дворі на своєму Білому. — Павле, та підсоби йому, чого ж дивишся!

Жусубеков верхи кинувся гнідому навперейми. Кость приноровився, ухопився за вуздечку, потяг коня до фургона, маючи намір дістатися до кінської спини з колеса.

Жусубеков люто вертів очима, перехилившись з коня, за комір тяг Костя догори, шипів:

— Твоя такий кінь треба? Ходи крайній конюшня, там сумирний кінь стоїть, одні кістки та шкіра, італійський порода. Вибирай собі там кінь!

— Та хіба ж це кінь! Це ж диявол невгамовний… Стій, стій, бога ради, тварина клята, зв'язався я з тобою на свою голову. Стій, кажу ж тобі!..

Однак кінь, хропнувши, звівся раптом на дибки. Кость покотився на землю й блискавично пірнув під фургон.

Добра половина жеребців, вирвавшись із рук партизанів, засновигала між стайнями. Бійці безладно забігали, ганяючись за кіньми й заважаючи один одному. В руці у Шевирьова засвистів нагай, він крутився верхи сюди й туди, хрипло кричав:

— Пожену всіх пішки! Поклонцев, тримай он тих двох! Зв'язуй поводи! Передай Свешникову, чуєш?! Чиж, Кабанець, до мене! Виводь решту надвір, хутчій! Та не плутайся ти під ногами, Ляпков… Підсади його, Жусубеков!..

Так-сяк все вгамувалося. З півсотні коней вдалося зібрати у табун. Поваливши паркан, ламаючи копитами дошки, загін вершників вихопився на сільські вулиці. З-під копит летіло шмаття снігу. Промелькнули хати, колодязі, дерева. Починався степ. Десь позаду, на околиці Бобровиці, стукнув постріл, другий… Ляпков упав з коня. Осадивши на скаку Білого, Шевирьов нахилився над ленінградцем.

— Кость, тебе поранено? — Та ні, не втримався…

Двічі Ляпкова підсаджували на гнідого, та він, проскакавши з верству, знову валився у сніг. Коли упав втрете, замотав головою, змолився:

— Братці, не треба. Краще я так, бігом, за вами…

— Дай сюди карабін, тримайся міцніше за гриву, не завалюйся на бік. Ще кілометрів зо три і підемо тихіше. Терпи!

Від'їхавши далі за полотно залізниці, партизани пустили коней шагом. Поклонцев раптом повернув до Володі Богданова усміхнене обличчя, кивнув на його коня.

— Володько, а чому він під тобою підстрибує? І весь час ти відстаєш, ми вже побоювалися, коли б ще не заблудився.

З ними порівнявся Коломієць, позирнув на коня, вхопився за живіт.

— Ой, не можу… Та він же у нього спутаний!

Дружній регіт покотився степом. Зіскочивши на землю, Богданов почав звільняти передні ноги коня від пут. За хвилину він наздогнав товаришів, незлобиво сказав:

— Ожили, герої, зуби скалите? А давно вас жеребці волокли по подвір'ю? А от у мене був повний порядок! Спутаний, він що… Стояв як після плуга. Якщо на спутаному скакав, то я тепер будь з ким можу позмагатися наввипередки. Мій не підведе!

Позаду виник і наростав віддалений тупіт.

— Невже погоня?

Шевирьов схопився за кобуру. Партизани поспіхом скидали гвинтівки та автомати.

— Спокійно, хлопці. Це нас жеребчики-втікачі наздоганяють. Вони від гурту не відстануть, звикли разом бути.

Коні без вершників, обганяючи один одного, закружляли біля загону, силкуючись вклинитися в нього. Білий, як і під Шевирьовим, кінь з хропінням налетів на Павла Свешникова, збив його разом із жеребцем. Вхопив зубами коня Жусубекова. Ледве його відігнали геть, як він знову, наче скажений, протаранив уже змішану в натовп групу вершників. Заіржали, заметалися розлютовані тварини. Озвірілий кінь зробив ще один захід, мчав прямо на Шевирьова. Сашко підняв маузер. Жеребець спіткнувся на скаку, важко звалився на дорогу. Сухий тріск пострілу охолодив бунтівних рисаків. Вони вгамувалися, затрусили услід загонові, штовхаючись гарячими боками.

Волога, нагріта сонцем земля дихала легеньким парком. Подекуди сіріли ніздрюваті плями останнього снігу. М'який, майже теплий весняний вітерець віяв в обличчя. Шевирьов розстебнув шкірянку, заткнув папаху за пояс. Потяг за повід, притримуючи коня.

Попереду розкинулася Лосинівка. За деревами виднілися хати. Був ясний тихий день, щебетали птахи, над дахами домів куріли ранкові димки. І здавалося, що ніщо тут не нагадує про війну, про те, що на цій землі, де все оживало й пробуджувалося під весняним сонцем, ллється кров, і вітер зненацька може донести чад недалеких згарищ.

Помахом руки Шевирьов покликав Коломійця і Дмитрієнка. Вони під'їхали мовчки, як і командир, уважно й насторожено вдивляючись у панораму сільської околиці. Насуваючи папаху на очі, Шевирьов показав нагаєм на дорогу. Рвучко кинув:

— Значить, так. Одним махом — до центру. Тобі, Григорію, спішитися біля школи й тримати фашистів вогнем кулемета. У школу не потикайся, твоє діло не дати їм вийти з казарми. І крапка! Ясно?

Дмитрієнко кивнув, скинув з-за спини свою СВТ, почепив ремінцем на шию. Коломієць повернув коня до ескадрону. Партизани в сідлах розтяглися уздовж ріденької придорожньої посадки.

Ось так, серед дня, вони могли і не рискувати, могли б полишити Лосинівку осторонь, прослизнути повз неї. Як не є, райцентр, з комендатурою, з невеликим, однак все ж гарнізоном, що розташувався у приміщенні ніколи. Та в чому ж тоді сенс рейду партизанського ескадрону, якщо всюди він пробиратиметься потай, перелісками та байраками, не наважуючись «потурбувати» ворога, ховаючись від людських очей? Ні, зовсім не заради того, щоб крадькома посуватися у нічній темряві, вів Сашко Шевирьов своїх кіннотників походом по районах Чернігівщини, захоплених окупантами. Не заради того!

— Впе-ррред! За мною!

Білий присів, смикнувся, вихопив Шевирьова на той бік посадки. За Сашковою спиною чувся важкий тупіт. Пальці стискали рукоятку маузера. Типи, рублені стіни, дерева садків швидко неслися навстріч. Партизани висипали із завулка. Група вершників, разом із Дмитрієнком, відділившись, круто завернула ліворуч і поскакала до школи, а ескадрон, не зупиняючій)., мчав по широкій центральній вулиці села до майдану.

… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.

І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.

— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…

— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!

Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.