Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 93)

— А ти не теє… не фантазуєш? — знову засумнівався Шевирьов. — Якщо правду кажеш, то це ж серйозне діло. Кінна сотня… Розумієш?

— Я-то розумію, та у Бобровиці італійський полк розташувався. Добряче наші на фронті поколошматили його, і з німцями італійці начебто не дуже ладнають, та, як не є, полк, і як себе солдати поведуть, коли доведеться там з ними зіткнутися, — біс їх знає… Та ще й невідомо, як у нас в штабі поставляться до такої операції.

Шевирьов, загорівшись, почав перекопувати Коломійця:

— Мені ж не треба багато бійців для такої справи. Хай десять, ну п'ятнадцять чоловік. Невже не дасть командир? Та ми ж вихопимо твоїх рисаків у коменданта з-під самого носа, їй-право, вихопимо!

— Чого ти мене агітуєш? Ти все це у штабі скажи. Однак врахуй, не так легко перегнати табун коней у ліс, тим паче, доведеться діяти майже під вікнами гітлерівської комендатури. Десятьма бійцями тут не обійдешся, проси у штабі чоловік тридцять, не менше, і таких, котрі до коней звикли. Поговоримо з хлопцями, охочі до такого діла знайдуться, не сумнівайся. Я перший піду. Словом, рушай до начальства, веди переговори.

Кінним заводом у Бобровиці в штабі загону зацікавилися. Шевирьову дозволили здійснити задуману операцію. При тому порадили: «Добровольців зголоситься чимало, а ти відбирай людей без поспіху й з розумом. Хто із взводу Дешка виявить бажання, не відмовляй, у нього більше сільських хлопців, з колгоспів, з кіньми їм не вперше…»

— Відберу кого треба, не сумнівайтеся! — запевнив Сашко, сяючи як іменинник.

Чутка про те, що Шевирьов готує якусь особливу операцію, миттю донеслася до кожного взводу й відділення. Бажаючих взяти в ній участь виявилося більше, ніж треба було. Йшов поговір, що Сашко таки домігся свого, Що тут пахне кіннотою, а хто ж із молодих партизанів відмовиться поміняти піхотне життя на сідло й стремена, на гарячого скакуна? Немов генерал, якому наказано сформувати чи не цілу дивізію, походжав Сашко Шевирьов по партизанському табору. За ним, як тінь, невідступно тяглися добровольці, по-приятельськи поплескували Сашка по плечу, і кожен намагався звернути на себе його увагу. Варто було Шевирьову простягти руку до кишені, як йому завбачливо пропонували кисети Із самосадом, не встигав Сашко скрутити цигарку — з усіх сторін спалахували вогники запальничок і «катюш». А він тримався суворо й непідкупно. Хлопців допитував довго й причіпливо і багатьох відсторонював безжально.

— Ні, ти не підходиш!

— А чим я гірший від інших? Та я, знаєш…

— Знаю. У обмотках ходиш.

— Ну то й що?

— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.

Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.

— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.

— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.

— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…

— А сам ти звідкіля будеш?

Кость помітно зів'яв.

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!

Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім'ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.

До ночі загін добровольців приготувався вирушати на Бобровицю. Шевирьов домовився в штабі, щоб хлопців підвезли до села Макарівки, а вже звідти до місця наміченої операції рукою подати.

Над лісом навис місяць, кріпнув морозець, у повітрі поблискували голубі сніжинки. Молодь гамірно всідалася в сани, щільніше загорталася в тонкі, що погано зігрівали, із залишками чужого духу німецькі шинелі. Їздові хльоснули батогами. Зарипіло полоззя.

Кілька кілометрів валка саней з партизанами рухалася вздовж узлісся. Ліворуч білів степ. На просторі гуляв вітерець, куріла поземка. Проминувши Біле болото, що й взимку клубочилося туманом, сани вихопилися на твердий шлях, що проліг на Макарівку. Коні побігли веселіш.

Опівночі зупинилися в сосняку, побіля яру. Їздові, про всяк випадок, хотіли зачекати партизанів до кінця операції, але Шевирьов наказав їм повертатися до табору.

Поки що безкінний «ескадрон» прослизнув через полотно залізниці. Розібравшись по двоє, партизани строєм увійшли в Бобровицю, тримаючись бічних завулків. Майже всі вони були зодягнені у трофейне, лише кілька чоловік, в тім числі Шевирьов і найстарший в групі за віком Коломієць, йшли у своєму звичайному одязі. Неначе допомагаючи партизанам, на небо насунула сіра імла, пригасила сріблясте сяйво місяця. В сутінках стало якось спокійніше.

Неподалік від стаєнь кінного заводу назустріч трапилося двоє з гвинтівками.

— Поліцайня! — тихо сказав Коломієць.

Поліцаї зійшли з дороги у сніг, пропускаючи партизанів. Мабуть, подумавши, що Шевирьов і Коломієць — також з поліції і супроводжують кудись німців, один запитав:

— Далеко тьопаєте, хлопці?

— Не твоє собаче діло. Який цікавий! — не підвищуючи голосу, кинув Шевирьов, ковзнувши пальцями по дерев’яній коробці маузера.

Промовчавши, двоє з гвинтівками побрели своїм шляхом.

Приземкуваті стайні темніли в глибині просторого двору. Від стаєнь несло запахом сіна, кізяків, за стінами чулося глухе фуркання коней. У невеликій прибудові, з тих, де звичайно відпочивають конюхи чи сторожі, над дверима світилося віконце, над дахом в'юнився димок.

Партизанів оточувала зрадлива безмовність ночі. Смерть блукала поряд. Вона гупотіла задубілими на морозі чобітьми німецького патруля, причаїлася в казармі гарнізону фашистів, проносилася по рейках близької залізниці у вагонах, переповнених гітлерівцями. По той бік паркану, де починалися хати, спали солдати італійського полку. Як виявилося, солдати цього полку були й тут, за три кроки від партизанів.

Двері прибудови розчахнулися навстіж. Знадвору в натоплене приміщення війнуло парою. Кілька роззутнх, скуйовджених солдатів у мундирах, притрушених соломою, покотом лежали біля пічки. На стіні блимав ліхтар. З порогу на солдатів війнуло морозом, вони підвели голови, з жахом побачили невисокого широкоплечого хлопця в шкірянці. Він стояв біля розчинених дверей і цілився з маузера, а його ліва рука, відкинута назад, стискала гранату. З-за спини хлопця, з морозної імли, виступали постаті людей в німецьких шинелях, на солдатів сліпо дивилися чорні вічка гвинтівок та автоматів.

Італійці вставали із соломи, швидко, наперебій, ґелґотали щось, показували жестами в куток, де безладною купою лежали їхні карабіни.

— Італяно нема війна. Ми — додому, їхати Сіцілія. Стріляти ні-ні, — приклавши руки до брудного кітеля з повідриваними ґудзиками, белькотів маленький худий солдат, до очей зарослий щетиною. — Італяно нейтралітет, Муссоліні — фе, фашисто — фе, русо партизане — добре…

Він тараторив не замовкаючи, мабуть, боявся, що як тільки перестане говорити, партизани почнуть стріляти. І вимучено посміхався, кивав патлатою головою, в якій стирчали остюки.

Шевирьов опустив маузер, засунув гранату в кишеню шкірянки.

— Вояки, матері вашій чорт! Хворі вони, чи що?..

Він не знав, та коли б і взнав, то не повірив би, що з цими, таки й справді хворими на дизентерію солдатами, їхні товариші, теж солдати і теж італійці, не захотіли ночувати в одній хаті, витурили їх надвір, на холод, і вони знайшли собі притулок в цій комірчині поряд із стайнею, де стояла пічка і був дах над головою. Для Сашка Шевирьова це були вороги, хоч і дивні, не схожі на тих, котрих він звик бачити за місяці партизанського життя. Таких ворогів, як ці, він зустрів уперше. Їхня поведінка знітила й здивувала Сашка.

— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.

Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.

Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.