Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 105)

Двоє в клуні чули кожне слово. Тютюн… Он що привело синьомундирників! Тютюн-самосад на Волині було оголошено «поза законом», польські власті суворо карали селян за підрив державної монополії. Постоявши ще кілька хвилин під клунею, поліцаї закинули гвинтівки за спини й попленталися з двору.

… Терентій Федорович згадує друзів, товаришів по боротьбі, перебирає старі фотографії.

— У найтяжчі хвилини ми знали, що в Радянській країні співчувають нашій боротьбі, що ми можемо розраховувати на підтримку і поміч братів на Сході. Велике це діло, коли відчуваєш, що ти в біді не одинокий. Ось і тоді, у тридцять шостому, пішли ми через радянський кордон, бо інакше — погибель. Ступили на радянську землю, і все, що позаду залишилося — поліцаї, тюрми, допити, злигодні, — здавалося страшним сном…

На Радянській Україні перед Ятелем і його товаришами відкрився звабливий світ, про який вони мріяли, писали в листівках, розповідали людям на мітингах, на маївках, за який мучишся в сирих казематах в'язниць. Дуже хотілося Ятелю вчитися, бо не мав такої можливості в себе вдома. У його батьків, селян з Гощі, було восьмеро дітей. Про яке там навчання могли думати волиняни, біднота українська за панської Польщі. Іншу школу проходив Ятель — нелегальні зібрання, конспіративні явки, партійні доручення. А тут, на вільній радянській стороні, гостинно розчинилися перед ним двері інститутів, технікумів, курсів. Що там казати, кортіло йому, ой як кортіло сісти на студентську лаву, взяти в руки книжки, конспекти і працювати без віддиху, надолужувати прогаяне…

Але по той бік Горині, як і раніше, господарювали пани. Там задихалися його земляки, бідувала рідна Волинь. Там друзі не складали зброю. Чи міг він залишитися осторонь. Ні, ще не настав для нього час змінити кличку Ятель на звичайне ім'я Терентій Новак.

… Літній поліцай, який походжав вулицями містечка Кременець, насторожено зиркав з-під чола, помітивши незнайомого чорноокого парубка, котрий розглядав вітрини магазинів. Поліцаєві, мабуть, здалося підозрілим, що той злегка тягне ногу, нібито щось заважає його ході. Проте юнак сам наблизився до «стража порядку» й чистою польською мовою ввічливо запитав:

— Прошу пана поліціянта, як мені дістатися до духовної консисторії?

Той показав дорогу. А молодий чоловік, проминувши кілька кварталів, круто завернув у протилежний бік. Терентія Новака менш за все цікавили справи духовні. Турбувало його інше. Повернення в рідні місця не обійшлося без прикрощів. На кордоні його обстріляла польська прикордонна варта, куля зачепила ногу. Поранення було несерйозне, однак мусив остерігатися, поліція уміє вгадувати рани від куль.

Він ішов містами й селами Волині. Поновлював обірвані зв'язки, зустрічався з товаришами по партії. Тепер, після тримісячного перебування в Радянському Союзі, ще дужче впадала у вічі навколишня бідність, ще убогішими здавалися обдерті хати, злиденними латками лежали повсюди на його шляху шматочки розкраяної землі.

На той час у Новака визрівав план, котрий незабаром здійснили комуністи-підпільники. Вони закликали людей розпочати бойкот волинських ярмарків. Відгукнувшись на заклик, тисячі волинян протестували в такий спосіб проти грабіжницьких дій поміщиків та польських осадників, які засіли у фільварках. Селянський бойкот увійшов в історію революційної боротьби на Західній Україні як «антиярмаркова акція», що вилилася у масові виступи хліборобської бідноти.

«Червона Волинь», як називали нескорений край пілсудчики, відзначала двадцяту річницю Жовтневої соціалістичної революції бурхливими мітингами, демонстраціями. В секретних донесеннях «дефи» відтоді все частіше згадувався Ятель. На нього точили зуби поліція і таємні агенти. Для Новака настали ще тривожніші дні. У нього не було домівки, він не мав сім'ї, постійно перебував на нелегальному становищі. Та уникнути арешту не вдалося.

Якось узимку в Рівному, біля казарм військового містечка, зчинилася паніка. Кілька взводів польських солдатів, серед яких було чимало і західноукраїнських селян, одягнених у мундири жовнірів, топталися на плацу, чекаючи шикування. Раптом над головами жовнірів з брязкотом розлетілося скло. На другому поверсі буднику, до містилася штабна канцелярія, на підвіконні з'явився закривавлений, в одній білизні чоловік. Розбивши вікно, він закричав:

— Солдати! До вас звертається комуніст, один із тих, котрими вас страхає папське офіцерство. Ми, комуністи, боремося за те, щоб вас не гнали під кулі пової війни, щоб людям краще жилося на нашій землі. За це мене ось вже кілька днів мордують тут, у підвалі військової контррозвідки. Погляньте на мої руки. Мене приковували ланцюгом до стіни, розжареним залізом припікали ноги, щодня моїх товаришів катують на допитах. Так знущаються польські фашисти над революціонерами. Подумайте, солдати, кому ви служите, кого начищаєте своєю зброєю! З вас готують братовбивців. Нам накажуть стріляти в робітників та селян! Не коріться панам! Поверніть гвинтівки проти поміщиків та капіталістів, проти буржуїв і пілсудчиків, вони пригноблюють і польський, і український, й інші народи! Чуєте, солдати? З вами говорить комуніст! Хай живе вільна соціалістична Польща!

Жовніри, занімівши від несподіванки, слухали закривавленого агітатора. На плацу заметушилися, заволали офіцери, розганяли солдатів, відтісняли їх від казарм. Чоловіка, який стояв на вікні, схопили за ноги, силкувалися втяті у кімнату. Він відбивався і кричав:

— Їм не задушити нас, народ неможливо задушити! Думайте, товариші! Думайте, солдати! Не давайте задурманити себе…

Тридцять один рік тюремного ув'язнення — такий вирок винесли «судді» панської Польщі комуністові Новаку. Хто зна, як склалася б дальша доля в'язня люблінської фортеці. Можливо, товариші влаштували б йому втечу і Ягель повернувся б у ряди підпільників, а могло статися, що в кам'яних казематах і карцерах так і згоріло б життя комуніста.

Як всі мужні, сильні волею люди, Терентій Новак не звик покірно схилятися перед долею. Чутки про напад фашистської Німеччини на Польщу, про наближення гітлерівців до Любліна просочилися крізь граніт кріпосних мурів. Новак та інші політв'язні підняли заколот, висадили фортечну браму, а за воротами тюрми почули грім канонади. То поспішали воїни Червоної Армії, щоб взяти під захист своїх єдинокровних братів, західних українців та білорусів.

Рідна Новакова Гоща вітала їх червоними знаменами. Волиняни обіймали визволителів, простих радянських хлопців у гімнастерках, з мозолястими робочими руками. Але ще немало довелося потрудитися Ятелю, перш ніж здійснилася, нарешті, його мрія сісти за книги. Він ділив поміщицькі угіддя, створював сільські Ради, організовував владу народну. Його бачили на робітничих зібраннях у Рівному, на сільських мітингах, у маєтках, що передавалися під клуби та школи.

В ті дні Терентій Федорович вперше побував у Києві. На Народних зборах, що відбулися у Львові в 1939 році, його і його друзів земляки уповноважили передати просьбу Верховній Раді УРСР прийняти їх, західноукраїнських трудівників, у радянську сім'ю. Повернувшись додому, він тепер вже міг подумати і про навчання. Його прийняли у педагогічний інститут. Та не судилося збутися давній мрії. Почалася війна.

В дерев'яному будинку, що й понині стоїть на околиці Новограда-Волинського, Терентій Новак передав свій партійний квиток, посвідку депутата Ровенської міськради та інші особисті документи секретареві Ровенського обкому Василю Андрійовичу Бегмі. Вони обнялися на прощання. Обком від'їздив на схід, а Новак повертався в Рівне, де вже кілька днів хазяйнували гітлерівці. Він ішов туди зі спеціальним завданням партії, з тією ж підпільною кличкою Ятель, котру носив раніше, з тим же пістолетом у кишені, що вірно служив йому у минулому. Було йому тоді двадцять дев'ять років.

… Двері кабінету розчинилися без стуку. На пором стояли гестапівці з автоматами напоготові. Молодий офіцер, стрельнувши швидким поглядом по кімнаті, запитав:

— Ви єсть Новак?

— Ні, пане лейтенант, ви помилилися, — спокійно відповів Терентій Федорович. — Он там, у кінці двору, будинок стоїть, бачите? — Він показав рукою у вікно. — Підійметесь на другий поверх, ліворуч будуть двері. То і є кабінет директора фабрики Новака.

Ні про що більше не розпитуючи, гестапівці поспіхом вийшли в коридор. Офіцер на ходу розстебнув кобуру. Будівля, до якої Новак спровадив гестапівців, не мала нічого спільного з фабрикою валянків. Там якісь новоспечені «підприємці» варили із меляси мармелад. У розпорядженні Новака залишалися лічені хвилини. Він вихопив із шухляди дві гранати «лимонки», запхнув у кишеню і швидким кроком попрямував на фабричне подвір'я. На його щастя, біля паркана стояв чийсь велосипед — скочив на нього, виїхав за ворога і щосили натиснув на педалі. Він знав у місті кожен дім, кожну вулицю. Ще підлітком працював у Рівному «тормінатором» — учнем лимаря в майстерні поляка Василевського, де виготовляли сідла та кінську збрую. Потім — комсомол… Партія… Явки і паролі… Слизькі стіни камери одиночки… Нічні допити, гумові палиці, холодний карцер…

Під боком у імперського комісара гауляйтера Еріха Коха, у заповненому гестапівцями, солдатами й офіцерами вермахту місті, розгортала бойову діяльність підпільна комуністична організація, створена Ягелем. Штаб підпілля містився на вулиці Хмільній, у приміщенні фабрики валянків, гребінців та щіток, куди зумів влаштуватися директором Новак. Він і його друзі, комуністи й комсомольці, згуртовували патріотичні ланки на підприємствах, в установах, а також у селах Гощанського, Клеванського, Корецького, Тучинського та інших районів.