Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 104)

З того часу проминуло більше трьох десятиліть. Ми сидимо з Терентієм Федоровичем Новаком у його кабінеті в невеликому будиночку, що потопає в зелені затишної львівської вулиці. Господар подає мені щойно розкритий пакет. Там короткий лист і якийсь аж жовтий від часу аркуш паперу, заповнений нерівними великими друкованими літерами. Цей пакет щойно прибув з Рівного, з міста, до минула тривожна молодість Ятеля. Надіслала його Ольга Солимчук, або Пташка, як її колись називали.

«… Недавно в селі, в старій хаті Максима Костюрця, перекривали дах, — пише колишня підпільниця. — Коли почали розбирати стріху, натрапили на якісь папери. Розгорнули, а то — листівки КПЗУ… Симонівські колгоспники привезли знахідку в Рівне, просили передати в Історичний музей, де директорує наш Гринь Гапончук. А я вирішила надіслати одну листівку тобі. Адже ж це ті самі, що ви з Гринем удвох друкували! Пам'ятаєш? Аж не віриться, скільки часу пролежали в стрісі, а як збереглися. Коли я взяла листівку в руки, сльози самі покотилися з очей. Ти пам'ятаєш…»

Немолодий вже бритоголовий чоловік з люлькою в зубах обережно розправляє пожовклий напір. І здалося мені, що здригнулася його рука, очі стали задумливі. «Ти пам'ятаєш?..» Хіба ж таке забувається!

… Жовтень 1936 року. Ятель зустрівся з Гринем Гапончуком на конспіративній квартирі на хуторі поблизу Гощі. За вікном — осінній вечір, кімната виповнена сутінками.

Гапончук вийняв із кишені жмуток злотих.

— Ось гроші. Нам потрібна друкарня. Допоможи в цій справі. У тебе в Рівному є знайомства…

— Знайомства, звичайно, є, — кивнув Ятель. — І в окружкомі обіцяли щось придумати, але ж сам знаєш: нині окружкомівцям і без нас клопоту вдосталь. Доведеться нам самотужки справу ладнати.

В той неспокійний період пілсудчики вели повсюди арешти, кинули за грати багатьох комуністів Західної України, особливо червоної Волині. Польська реакція намагалася масовим терором задушити сили революційного підпілля. Треба було показати, що, незважаючи на жорстокі репресії, комуністи живуть і борються, що їх не залякати арештами й тортурами. Листівки з полум'яним словом до народу в такий час були потрібні як ніколи. Гощанська партійна організація прийняла ухвалу про видання нелегальної газети «Поклик», вирішила поновити випуск листівок. Комуністи, комсомольці, а з ними і члени МОДРу[24] провели збір коштів. Ось вони, гроші, на столі. Але де ж дістати друкарський верстат, фарбу, папір? Хто ж продасть підпільникам ці небезпечні речі, за які можна заплатити в'язницею, а то й головою? Повсюди повно шпигунів, у містах і селах нишпорять агенти дефензиви.

Треба було добре подумати, перш ніж обіцяти щось товаришеві.

Тієї ж ночі Ятель розпрощався з Гапончуком. А на ранок уже був у Рівному. Обминаючи пожвавлені квартали, попрямував до свого давнього знайомого комуніста Лернера, з яким колись разом сиділи у тюремній камері. Ще до арешту Лернер займався друкуванням листівок за завданням партійної організації міста, отож Ятель хотів порадитися з ним. Лернер мешкав в районі залізничної станції, у закіптявілому старому будинку. Довідавшись, що саме привело до нього товариша, він мовчки почав одягатися. Майстерня, де виготовляли печатки та штемпелі, містилася у тісному завулку неподалік базару. Господар майстерні, сивий старий у ярмулці, очікуючи, поглядав на занадто ранніх відвідувачів.

— Пане майстер, у вас можна придбати гумовий шрифт? — запитав Лернер.

— А чому б ні, прошу пана? Вибирайте, що вам до вподоби.

— Нам потрібен ось такий шрифт. П'ятдесят комплектів. Скільки це буде коштувати?

Скинувши окуляри, старий пильно поглянув на клієнтів, заперечно похитав головою. Ні, таке замовлення він прийняти не може. Один комплект, ну, два — ще сяк-так, а щоб п'ятдесят…

— Молодий чоловіче, у мене є діти. Так ви гадаєте, що їм буде приємно залишитися сиротами?

Лернер вийняв і поклав на прилавок жмут злотих. Старий кахикнув і завагався. Та грошей все ж не взяв. Сказав, що на таке велике замовлення «панство» мусить подати офіційний папір. Без документа він не має права виготовляти більше одного комплекту шрифту: це суворо заборонено.

Залишивши Рівне, Ятель закрокував у село Симонів. Там розшукав секретаря комсомольської організації Голюка. Кмітливий хлопець одразу зрозумів, у чім річ, і запевнив, що все буде гаразд.

Десь опівночі три постаті наблизилися до симонівської молочарні, невеликої фабрики-маслобійки. Сіяв нудний холодний дощ. Сторож, закутавшись у кожух, дрімав на прохідній.

Голюк прийшов з двома хлопцями. Залишивши одного стежити за шляхом, другому доручив «опікати» сторожа. Сам тихцем пробрався на подвір'я. Виставив скло з вікна фабричної канцелярії. Печатка лежала в шухляді столу. Хлопець кілька разів притиснув її до чистих аркушів паперу і поклав на місце. Акуратно вставив шибку. І три постаті миттю зникли, розчинилися в темряві.

Знову простяглася до виднокраю розбаюрена дорога. Благенький плащ не гріє, Ятель щулиться від холоду. Чавкає під чобітьми грязюка. Позаду зосталися кілометри, а вогнів міста все ще не видно. Скільки було вже відміряно тих верст, ось так, пішки, як цієї ночі, скільки шляхів сходжено, і осінніх, і зимових; скільки сікли в лице дощі і колючий сніг, і ноги дерев'яніли на пекучому морозі — вся земля волинська вздовж і впоперек, від тихої Горині до Пінських боліт, зміряна його кроками. Замість постелі — стіжок сіна або скирта соломи, замість миски борщу — черствий окраєць хліба, замість власного імені, котре дали тобі батько та мати, — тільки друзям відома кличка-псевдонім. Це чорнова робота рядового партії, його щоденний труд, звична праця.

Десь понад годину кружляв Ягель навколо знайомої вже майстерні. Начебто все спокійно, а втім… Пересвідчившись, що за ним не стежать, штовхнув скляні двері.

Прочитавши папір із печаткою, до було написано, що симонівська фабрика-майстерня замовляє 50 комплектів гумового шрифту, старий посміхнувся. Тепер справа інша. Для нього це документ, а решта його не стосується.

Через кілька днів Ятель приніс із Рівного шрифт, фарбу, гуміарабік і папір. У селі Синів зустрівся з Гапончуком. На подвір'ї Семена Бояра вони розібрали шрифт літера до літери. Ятель узяв гладенько виструганий шматок дошки, полив гуміарабіком.

— Диктуй, Гриню!

Гапончук з недовір'ям дивився на «друкарню». Почав диктувати:

— Пролетарі всіх країн, єднайтеся!…

Ятель наклеював шрифт на дошку. Повільно з'являлися рядки. Щоб скласти текст першої листівки, вони просиділи в клуні кілька годин. Нарешті все було готове. Гумові літери змащено чорною фарбою. На них ліг аркуш паперу. Ятель провів зверху саморобним валиком — на превелике здивування Гапончука, котрий усе ще скептично поглядав на маніпуляції друга, листівка вдалася на славу! Відбиток був чіткий, літери ясно виступали на папері.

«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Селяни і робітники!

Дев'ятнадцять літ проминуло відтоді, як пролетаріат і бідне селянство царської Росії, згуртовані Комуністичною партією на чолі з вождем трудівників усього світу Володимиром Іллічем Леніним, піднялися на боротьбу проти гнобителів — поміщиків та капіталістів. Вони проголосили владу трудового народу, вигнали геть експлуататорів, розгромили іноземну інтервенцію. Росія перетворилася на Союз Радянських Соціалістичних Республік, на країну квітучого, щасливого життя, де всі народи-брати в одній родині будують своє майбутнє.

Зараз, коли в СРСР панує свобода і рівність, у нас все ще править капітал і робочий люд стогне під чоботом багатія. Польський фашизм останній гріш віднімає в бідноти, готуючи озброєння, виношуючи плани нападу на Радянську країну.

В річницю Жовтня ми повинні посилити боротьбу проти фашизму. Протестуйте проти кривавих намірів міжнародних бандитів перетворити Іспанію на палаючу руїну. Піднімайте свій голос проти утиску трудівників Польщі, Західної України, всіх пригноблених, котрі ще несуть на собі кайдани неволі. Виступайте проти сваволі пілсудчиків в окупованих ними західноукраїнських селах. Боріться за правду, за кращу долю!

Геть фашизм! Хай живе пролетарська революція!

Райком КПЗУ»

Того дня вони віддрукували понад чотириста листівок. Зв'язкові приходили до них, забирали листівки і несли в навколишні села. Майже тиждень всюди було спокійно, «друкарня» працювала з ранку до вечора. Та якось удосвіта, збираючись продовжити роботу, друзі почули кроки стривоженого Семена Бояра.

— Біда! Поліціянти!

Ятель кинувся до дверей, глянув у шпарину. Два поліцаї прямували до оселі від Старого села. Не дійшовши до двору, раптом завернули в сусідні ворота. Незабаром звідти почувся дитячий плач, крик.

— Зникай, Семене, і якскоріше! — сказав Гапончук, запихаючи шрифт і папір у мішок.

І ледве господар оселі встиг вислизнути з клуні, як поліцаї, тримаючи в руках гвинтівки, вийшли з двору сусіди. Виносити мішок було уже пізно. Ятель витяг з-за пояса пістолет, Гапончук схопив вила-трійчаки, став поряд.

Видно, Семен Бояр, тікаючи в дому, встиг почепити на двері хати замок. Потоптавшись попідвіконню, поліцаї підійшли до клуні. Ятель міцніше стиснув пістолет. Наче відчувши подих смерті, обидва зненацька зупинилися, закурили. Один сказав по-польськи:

— Нікого немає… Кляте бидло, куди вони розбіглися? Та на біса вони тобі, — протяг другий. — Все одно штовхаємося без користі, в котрій вже хаті все догори дном перевернули, і дарма. Хтось набрехав про тютюн, а пан капітан повірив…