Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 101)

Усе, що діялося потім, він бачив, як крізь мутний туман. Німців, які стрибали через тини, поліцаїв, що бігли до сусідніх хат, Гришу Моряка, котрий обома руками виривав автомат у офіцера і, присідаючи, бив його в обличчя головою… Щось кричав Жора Воловик, замахуючись на бігу гранатою; Шевирьов стріляв із коліна, а високий підстаркуватий німець в окулярах з підіткнутими під пояс полами шинелі, стріляв з гвинтівки від колодязя, цілячись у Шевирьова… Струснувши повітря, гримнув вибух — майже під ногами в Симоненка бризнула фонтаном земля. Приглушений і засліплений, він спіткнувся, чиїсь руки підхопили його.

— Тебе поранено?

Він покрутив головою, знову натиснув на спуск автомата.

Як опинилися вони за селом, Симоненко вже не пам'ятав. Близькою стіною темнів ліс. У селі гахкали поодинокі постріли. Гриша Моряк, заліплений багнюкою, з залитим кров'ю обличчям, мацав посічену осколками шкірянку Симоненка, тихо лаявся. Кульгаючи, позаду йшов Сашко Шевирьов. Жора Воловик випльовував на долоню покришені зуби.

Їх залишилося четверо. П'ятий остався там, на глиняній долівці, притрушений прив'ялим чебрецем.

На хуторі Сулак вони постукали у віконце до Груні Якименко, давньої Миколиної знайомої. Над землею нависла ніч, темна, без зір. Десь глухо, ліньки подавав голос собака, йому вторили неподалік інші. Десь на іншому кутку п'яно горлали пісню. Груия відчинила двері й сплеснула руками.

— Світла не запалюй, — сказав Симоненко. — Водички дай нам, горить усе всередині.

Кухлик із водою впав до Груниних ніг.

— Ой Миколечко, прости мені за погану вість, — тихо затужила вона. — Нема вже твоєї жони на світі, повісили вчора фашисти твою жону в Ніжині… в тюрмі…

У чорний куток відступив Симоненко. Стояв, не ворухнувшись. А пісня безжурно й хмільно вривалася знадвору в маленьку, огорнену пітьмою хату, тривожачи німотну скорботу тиші.

— Хто співає? — запитав Микола крижаним голосом.

— То в поліцая. Гості в нього: староста із Червоних Партизанів та ще якісь із гвинтівками… Ой Миколо, куди ж ти? Не треба, їх там багато, вб'ють же!

Тремтячі руки Груні обхопили шорстку шкірянку. Симоненко мовчки відсторонив жінку. Не зронивши й слова, партизани мовчки вийшли за ним услід.

Дім поліцая світився квадратами вікон. Симоненко притулився обличчям до шибки. Мліючи від самогонки й задухи, навколо столу сиділо кілька чоловіків. У кочергах стояли гвинтівки. Дебела молодиця у вишиваній сорочці усміхалася гостям, розставляючи перед ними миски з холодцем. Вусатий голомозий дядько в накинутому на плечі чорному френчі, певно, господар, притискав до живота обплетену лозинням сулію. Спітнілі, розхристані гості врізнобій голосили про те, як козак Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку. Сизим клоччям плавав по кімнаті тютюновий дим.

Симоненко тицьнув автомат Воловикові, з розгону вдарив плечем по віконній рамі. В хаті несамовито заверещала молодиця — невисокий молодий чоловік у подертій шкірянці й смушковій папасі стрибнув з підвіконня на стіл. Вусатий поліцай впустив сулію, упав на підлогу, по-собачому, на чотирьох, швидко метнувся до гвинтівок у кочергах. Куля наздогнала його біля порога. Грім пострілів гойднув почеплену до стелі лампу, на стінах затанцювали тіні. Розчавлюючи на столі миски з холодцем і чарки, Симоненко бив чоботом у червоні змертвілі пики, маузер у його руці плювався вогнем…

У землянці від вологого тепла змокріли стіни. Металева бочка стугоніла й викидала іскри. Партизани сиділи навколо бочки, тулилися один до одного, багряні відблиски вогню падали на змарнілі обличчя.

Застуджений голос Омеляна Хахуди долинав до Симоненка наче з підземелля. Омелян Петрович, не поспішаючи, вів свою оповідь:

— От, значить, виїхали ми з Уночі. Товарняк ледь-ледь сунеться, зупиняється на коліном у перегоні, вугілля немає, паровоз крекче на дрівцях. Пройдемо з кільканадцять верст — і знову ні тпру, ні ну, скінчилося, значить, паливо… Микола Олександрович першим стрибає на насип. «За мною, кіннота! — кричить нам. — Вперед, дрова добувать!..» Рубали сушняк, бурелом, а то й старі шпали цупили до поїзда. Потихеньку, та все ж просувалися. І з кожним дном — до Москви ближче. Нарешті, ось вона — Москва… Всюди на вулицях сірі шинелі, солдатські папахи, багнети, довжелезні черги за восьмушкою хліба. Дивимося на них — і серце щемить: німці з України хліб ешелонами вивозять, а тут свої люди за скоринку денно і нощно нидіють попід стінами… Зупинилися ми в якійсь казармі. Ввечері Щорс приніс перепустки в Кремль. Ми з Гарасимом Луганцем і не повірили. Невже сам Володимир Ілліч говорити з нами бажає? «Обов'язково говоритиме, — запевняє Микола Олександрович Щорс. — Завтра ранком і зустрінемося з Леніним, прийме нас о восьмій. Уже все домовлене».

Хахуда поворушив шомполом вогонь, дрова в бочці спалахнули, на мить освітивши притихлих людей із гвинтівками. Симоненко підвівся на парах, щоб краще чутно було.

— Удосвіта ми поголилися, погріли животи окропом з воблою вприкуску і — до Кремля. Приводять нас у приймальну Леніна. Навіть сісти не встигли, дивимось — він, Володимир Ілліч, на порозі свого кабінету, значить, стоїть. Усміхається. До Щорса підходить, запитує: «Товариші з України, не помиляюся?» Може, й не так, іншими словами запитав, ручатися не буду, бо розгубився я тоді дуже, шапку мну в руках, очей з Володимира Ілліча не зводжу. А Щорс виструнчився, відповідає, як годиться по-військовому: «Так точно, товаришу Ленін! З України ми. Представники червоних партизанів Чернігівщини!»

Вже в кабінеті Ілліча ми з Герасимом Луганцем трохи до тями прийшли, посміливішали. Ленін поряд із нами у крісло сів, злегка голову схилив до плеча й уважно, пильно поглядає на нас — очі стомлені, але веселі, якось так хитрувато примружені. Довго розпитував нас Ілліч, усім цікавився: як людові нашому українському живеться, чи селянство з бідою мириться, що робітники на думці мають, скільки вже партизанських загонів на Чернігівщині створено та чим озброєні вони, як дістають боєприпаси… Щорс візьми та й вкажи на мене: «Ось товариш Хахуда недавно з Києва, з підпілля прибув до нас, він про робітників більше скаже». Володимир Ілліч і почав питати мене про настрої київського пролетаріату. Розповів я Леніну, як підіймали ми повстання на заводі «Арсенал» та як билися наші робітничі дружини із січовиками, як налітали на кайзерівських солдатів…

Всі слухали Омеляна Петровича, не перебиваючи й словом. Слухав усе те й Микола Симоненко. Він знав, що в комісара загону Омеляна Хахуди за плечима життя неабияке. В партію вступив ще в сімнадцятому. Коли повстали арсенальці, командував робітничою дружиною. Працював у більшовицькому підпіллі. Й тут, на Чернігівщині, під Носівкою, партизанив у загоні Крапив'янського. Служив у Богунському полку. Разом із Щорсом витурював петлюрівців із Києва. Ганявся за бандами Зеленого, воював проти денікінців, білополяків, Махна… Багато цікавого знав про свого комісара Микола Симоненко. А про те, як він із Миколою Щорсом їздив до Москви, до самого Леніна, про це Симоненко вперше почув лише в цій партизанській землянці.

Голос комісара, як і до того, глухувато заповнював землянку:

— Бойовий був командир Микола Щорс. Знала його вся Україна. А як починав? Із жменькою кінних партизанів громив кайзерівські обози. Прийшов я до щорсівців, і до душі припала мені їхня тактика. Наскочимо, стрілянину зчинимо, німці — врозтіч, паніка страшенна серед них. Ото, значить, я трохи похвалився усім цим. Ленін примружився й запитує Щорса: а як він гадає, як оцінює такі дії? Микола Олександрович відповідає Іллічу: почали, мовляв, з невеликого загону, а тепер уже полк формуємо, щоб не жалити, а залізним кулаком бити ворога. Підвівся Володимир Ілліч, заходив по кабінету. Не зможу я точно повторити все, що сказав Ленін тоді нам, не зумію дослівно. Але зрозумів я добре Ілліча. Особиста хоробрість — свята справа, боєць революції й повинен бути відважним. Та лише однією відвагою ворогів не здолати. Народ підіймати треба, запалити в його серці ненависть, розгортати збройну боротьбу. І так розгорнути, щоб не десятки, не сотні взялися за гвинтівки, а тисячі…

Опівночі Симоненко застебнув шкірянку і пірнув із землянки в чорнильну прірву ночі. Хахуда йшов поряд із ним. Нічні пости вони завжди перевіряли вдвох.

— Ви розказували ввечері дій мене, Омеляне Петровичу, — тихо кинув Симоненко. — Я розумію.

— Для всіх розказував, — відповів комісар. — Ну, а якщо ти зрозумів усе, то продовжимо розмову. Не пояснюй, Миколо Дмитровичу, я тож людина. Горе в тебе невимовне. Та хіба в тебе одного? Скільки людей наших кругом стікає кров'ю! Скільки матерів наших, жінок, діток страчено! Почнеш рахувати — волосся сторч стане на голові. Батька мого що у вісімнадцятому німці повели на шибеницю. Теж у Ніжині. За те, що я партизанив. Тоді й я, як оце ти тепер, до нестями доходив. І якби не зустріч із Леніним… Ти — комуніст, командир загону, тебе партія залишила в тилу ворога не для того, щоб у вікна до запроданців ломився й мстився за своє лихо. Глибше міркуй, далі дивись, Миколо Дмитровичу. Зараз не вісімнадцятий рік, але те, що нам говорив Ленін тоді, й сьогоднішніх днів стосується однаковою мірою.