Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 100)

У ті години, коли на ноги було піднято гестапо й СД, Яків Батюк із сестрою Євгенією, не знаючи про небезпеку, йшли Пролетарською вулицею, поверталися від кравця, котрий готував партизанам шапки. Хтось із товаришів перестрів їх і попередив, що до їхнього дому приходили гестапівці. Батько й мати Якова, на щастя, поїхали до старшої дочки, квартира стояла на замку. Гестапівці, видно, щоб не сполохати мешканців дому, потопталися біля порога й зникли. Женя вирішила пробратися на вулицю Рози Люксембург. Рідні мали от-от повернутися, вона хотіла перехопити їх, сказати, щоб не заходили до квартири. Яків чекав на сестру на Інтернаціональній, 16, в домі свого давнього знайомого Василя Мини. Та він її так і не діждався. Женю схопили неподалік від їхнього будинку.

Василь Мина довго умовляв Якова, пропонував свою поміч, хотів вивести його з міста. Яків відмовився. Сказав, що буде чекати до вечора, мусить з'ясувати, хто з підпільників уцілів, з ким доведеться продовжувати роботу.

Поряд із хатиною Мини жив помічник начальника тюрми Боярський. Напевно, він помітив Якова, коли той завернув у подвір'я на Інтернаціональній. Разом із гестапівцями тюремщик прикотив туди на легковій машині.

Побачивши у вікно машину, Василь Мина розпачливо проговорив:

— Десять хвилин тому ми ще могли б встигнути…

— Ні, я не мав права тікати, зрозумій, — м'яко відповів Яків. — Мій обов'язок — бути разом з товаришами, їх чекають тяжкі дні. Спробую взяти на себе все. Кажи німцям, що ти мене вперше бачиш, що я забрів до тебе випадково. Прощай!

Коли увійшли гестапівці, Яків стояв біля вікна. Офіцер вгледів темні окуляри, загорлав:

— Батюк? Ти — Батюк?

— Не треба нервувати, — спокійно сказав Яків. — Так, я — Батюк…

Йому не судилося бачити сонце й обличчя тих, з ким він ішов поряд у суворий час випробувань, але пітьми перед ним не було. Його очима було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу й останні хвилини життя. Він і зараз з ними поряд, у Ніжині, на широкому майдані, в граніті пам'ятника. Їх розстріляли фашисти за дев'ять днів до приходу Червоної Армії.

Ось їх імена:

Фанасій Афонін

Євгенія Батюк

Яків Батюк

Ганна Борисова

Марфа Катан

Михайло Колодій

Григорій Лопотецький

Ксенія Могильова

Іван Могильний

Ліза Пилипенко

Віра Смоленчук

Ганна Солодовникова

Михайло Ткачов

Євдокія Чернишова

Навпроти імені Якова Батюка в граніті викарбуваиа Зірка Героя.

СЕРЦЕ ПАРТИЗАНА

Серед відзначених урядовими нагородами на честь 50-ї річниці Великого Жовтня учасників громадянської війни зустрілося мені знайоме прізвище — Хахуда Омелян Петрович. І я мимовільно розгорнув свої старі журналістські блокноти…

Ще годину тому вони аж спотикалися від утоми.

Костюченко заснув одразу, притулившись спиною до теплої лежанки, але не випускав із рук гвинтівки. Жора Воловик і Сашко Шевирьов лежали поряд на соломі, з насолодою випроставши ноги. Симоненко поглядав на хлопців, боровся із важкою млявістю, що хилила на груди неслухняну, ніби чужу голову.

Ніч розпливлася туманом. Клята, холодна, зрадлива ніч, що тяглася нескінченною вервечкою верст, поки дісталися вони до села Червоні Партизани. Лісом, ярами та глухими байраками скрадалися вони повз темні, неначе мертві села і хутори. Шлях до рідного Миколиного села висотав із них усі сили, неблизький шлях по землі, де нишпорили тепер окупанти. А все заради кулемета «максима». І ризикували, і змокли до останньої нитки, і в животі бурчало від голоду. Кулемет стояв у клуні зв'язкового Клима Скотаря. Не раз збиралися вони забрати «максима» до лісу, та есесівські облави не давали й дихнути останнім часом. Гітлерівці блокували лісовий партизанський острів, перетяли всі дороги, що вели до нього. Але в своєму Носівському районі Микола Симоненко і старий Костюченко знали кожну стежку, кожен вибалок. І прослизнули-таки повз застави карателів.

До села дісталися, коли вже на сході засіріло небо. Хочеш — не хочеш, а мусили пересидіти десь до вечора. Симоненко привів їх до своєї двоюрідної сестри Ярини, самотньої горбатенької жінки. Вона нагодувала їх, стиха поплакала, дивлячись, як вони, зарослі й обідрані, жадібно давилися печеною картоплею, потім замкнула знадвору хату, а сама пішла попередити Скотаря, щоб, як смеркне, чекав на гостей.

Троє спали. Четвертий, чорнобровий юнак у старій ватянці, під якою смугастів матроський тільник, сидів біля Симоненка на лаві і не відводив очей од вікна, за яким вздовж тинів в'юнився вузенький провулок. Прізвища цього хлопця ніхто не знав, у загоні звали Гришею Моряком. Здавалося, лише Гришу не підкосив пічний перехід. Він неквапно жував сушені вишні, поблискував білими, як морська піна, зубами.

Серце Миколи Симоненка заходилося від туги. Думки спліталися, давили, ятрили мозок. Наче той камінь звалився на Миколу в рідному селі. Тут він гасав ще босоногим хлоп'ям, пас корів, ходив до школи. Все навколо було близьке, пам'ятне. І хоч Миколине напівсирітське дитинство склалося не так уже й радісно, але ті давні роки згадувалися тепер по-новому, випливали в куточків пам'яті світлими, чистими картинами, далекими, назавжди втраченими.

Рано пішов Микола на самостійний хліб — тяжко було матері прогодувати сім'ю. Прийняли його до себе радгоспівці, згодом пригріли залізничники. На станції Ніжин, де перегукувалися паровози і дзенькали буферами вагони, він потрапив до замурзаного племені ремонтників. Починав учнем, закінчив залізничну службу з бригадирським званням. З піснями під гармошку провела бригада Миколу до Червоної Армії, в знамениту Кремлівську дивізію.

… Симоненко трусонув головою, потер кулаками очі. Удосвіта його мати Катерина Трохимівна приносила йому сюди маленьку його доньку. Він посадив її на коліна, довго вдивлявся в усміхнене пухленьке личко, в нерозумні ще оченята-васильки. Пальчики дитини гладили зашкарублу шкірянку, тяглися до поголених щік, бавилися ремінцем маузера. Донька побула а ним недовго — мати забрала онуку, витираючи сльози краєчком злинялої хустки. Микола провів їх до порога, і щось гаряче підступило до горла. Дивився на дитину, а перед очима стояло обличчя дружини. В Ніжині, в місті, де вперше стрілися вони, її тепер мучили в гестапівському застінку. Схопили дружину окупанти за те, що чоловік її був у партизанах, били страшно, доскіпувалися: «Де переховується твій комуніст? Веди, показуй!..»

Гриша Моряк підвівся з лави, майже силоміць примусив Симоненка лягти на солому поряд із хлопцями. Микола мовчки заплющив очі. Й одразу ж скочив на ноги, підштовхнутий тривожним окриком:

— Братва, полундра! Нас застукали!

Кинувся до вікна. Сіро-зелені шинелі миготіли за тином. Німці неквапом наближалися до хати, з острахом зорили довкруж. Позаду рідкого цепу йшов офіцер з автоматом упоперек грудей, махав рукою, підганяючи солдатів. Поміж шинелей і пілоток деінде чорніли пальта й шапки. Поліцайня. Симоненко затримав погляд на одному. Він ішов якось боком, щомиті озираючись, довга чумарка плуталась між ногами. Симоненко упізнав його. Години дві тому цей, у чумарці, зіскочив біля воріт із велосипеда, довго слинив цигарку, спідлоба позираючи на хату Ярини.

Вони ще мали кілька рятівних хвилин, ще можна було вистрибнути у вікно, що на причілку, й тікати городами, поки німці не оточили садибу. Симоненко подумав про це і, спіймавши себе на такій мислі, зціпив зуби. Тікати?.. Скільки ж можна утікати від них, чути, як за спиною свистять їхні кулі? Скільки можна?! Він схопив зі столу свій автомат.

Костюченко став біля вікна. Старий партизан-щорсівець клацнув затвором, зручніше вмостив на підвіконні трьохлінійку. Шевирьов тримав у руках по гранаті. Гриша Моряк витяг з кишені сірий потертий наган.

У замкнені сінешні двері вже гамселили чимось важким. Кричали:

— Ей, Симоненко, чуєш? Знаємо, що ти тут, байстрюче! Здавайся, або живцем засмажимо, більшовицьке сім'я! Виходь, с-сучий сину!

Двері затріщали. В пролом з гарчанням рвонулася руда вівчарка, скалячи зуби, стрибнула із сіней у кімнату. Костюченкова трьохлінійка обпекла пострілом вишкірену пащеку. Дряпаючи й кусаючи глиняну долівку, пес заскавчав, посунувся під припічок. Тої ж. миті упали двері, зірвані з петель. Симоненко повів стволом ППД. Черга відкинула назад з'юрмлені біля порога сіро-зелені шинелі. Крик і стогін німців, лайка поліцаїв потонули в гуркотняві пострілів.

Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розпливалася кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловика. Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришу Моряка й Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней надвір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзенькотіли й посипалися шибки.

— Біжіть, хлопці! — хрипко мовив Костюченко. — Вони втікають, бачите, втікають… — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся, тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку.

— Та ви що, Іване Даниловичу? Проб'ємося!..

Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив себе ножем у груди, прошепотів, падаючи:

— Ноги мої прострелено… Прощайте, хлопці…

З хлипом вдихнувши згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через забитих, вискочив на подвір'я, віялом розсипаючи кулі з тремтячого автомата.