Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 90)
«Тебе ніколи не було на місці, поганцю. Скільки живу, ще не бачила такого, як Франц Біберкопф. Коли я підіслала до тебе Людерса, то ти очей не продер, склався, як складаний ножик, а потім запив — шнапс, шнапс і нічого більше, суцільна пиятика».
«Я хотів бути порядним, а він мене зрадив».
«Кажу ж тобі, що ти навіть очей не пролупив, сучий ти син! Лаєш торбохватів, шахрайство, а на людей і не дивишся, не запитаєш, чому вони такі. Що ж ти за суддя, коли не маєш очей? Був ти сліпим, а на додачу ще й нахабним, чванькуватим, такий собі пан Біберкопф із фешенебельного кварталу, і світ має бути таким, як йому до вподоби. Ні, мій дорогенький, світ зовсім не такий, тепер ти нарешті це помітив. Він не дбатиме про тебе. Коли тебе схопив Райнгольд, штовхнув під машину і тобі віддавило руку, наш Франц Біберкопф і не думав здаватися. Ще лежачи під колесами, він присягається собі: я буду сильним. І не хотів розуміти того, що то я з тобою говорила. Але бодай зараз ти мене таки вислухаєш».
«Не хотів розуміти, чому саме не хотів розуміти?»
«І нарешті Міца, Франце, сором, сором, так і скажи собі: сором, сором, можеш навіть крикнути».
«Як я можу таке кричати? Я ж навіть не знаю, чого мені соромитися».
«Кричи «Сором!» Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, тішилася тобою, а ти? Вона була як квіточка, а ти не вигадав нічого кращого, як піти до Райнгольда й перед ним нахвалятися нею. Хвалитися — то для тебе вершина всіх почуттів. Ти, бачите-но, сильним хочеш бути. Раденький, що можеш позмагатися з Райнгольдом, вирішив, що ти сильніший за нього, йдеш до нього й зумисне його піддрочуєш. Тож подумай, хіба не ти сам винний у тому, що її більше немає на світі? Жодної сльози ти не пролив за нею, за тою, яка загинула заради тебе, а заради кого ж іще?
Тільки те й робив, що скиглив: «я», та «я», та «несправедливість, якої я зазнав», а ще «який я шляхетний, який хороший, мені просто не дають показати, який я насправді».
«Я не знаю…»
«Війну ти тепер програв, хлопче. Тобі кінець, мій сину. Давай, збирайся. Нехай тебе нафталіном притрусять. З тобою я вже закінчила. Можеш ридати й цвірінькати все, що тобі заманеться. Ну й поганець! І серце ти маєш, і очі, і вуха, а він собі думає, то й добре, хочу бути порядним, тобто порядним, як він собі це уявляє, він не бачить нічого, не чує нічого, живе собі й нічого розуміти не хоче, хоч говори йому, хоч стріляй».
«А що, що я мав робити?»
А Смерть аж реве: «Нічого тобі не скажу, набридло мені твоє базікання. Все одно у тебе немає ні голови, ні вух. Ти наче й не народжувався, хлопче, не з'являвся на світ. Ти просто виродок з нав'язливими ідеями. Із зухвалими ідеями, теж мені знайшовся папа римський Біберкопф, думав, що він народився, аби іншим пояснити, як влаштовано світ. Та світові потрібні не такі, як ти, а світліші за тебе й не такі зухвалі, такі, які бачать, що не з цукру тут усе, а з цукру й бруду, все впереміш. Гей, хлопче, давай-но сюди своє серце, щоб нарешті з тобою було покінчено. Щоб я кинула його у багно, де йому і місце. А свою дурну мармизу залиш собі».
«Зачекай, дай мені опам'ятатися. Бодай трішки. Трішечки».
«Давай сюди серце!»
«Ще трішки».
«Зараз сама заберу».
«Ще трішки».
Спалах блискавки, ще спалах і ще, раптом усе припинилося. Падає сокира, хрясь, падає, хрясь, та раптом і це припинилося. Франц кричав уже другу ніч. Удари сокири припинилися. Він більше не кричить. Спалахи припинилися. Його очі закліпали. Він лежить нерухомо. Якесь приміщення, палата, ходять люди. Не треба так стискати губи. Вони вливають йому в рот щось тепле. Жодних спалахів. Жодних сокир. Стіни. Трішки, ще трішки — що то було? Він знову заплющує очі.
Щойно заплющив він очі, як одразу взявся до роботи. Ви не бачите, що він робить, ви думаєте, що він просто лежить й чекає свого кінця, адже йому навіть пальцем ворухнути несила. А він когось кличе, щось шукає, кудись мандрує. Збирає докупи все, що належить йому. Крізь вікно він виходить в поля, перетрушує кожну травинку, залазить до кожної мишачої нірки: давай, давай, що тут є мого? Ворушить траву: давай сюди, що за дурниці, нічого ховати, все це мені самому потрібно, не можу нічого залишити, у мене купа роботи, ану хутчіш, мені потрібно геть усе!
Йому до рота вливають бульйон, він ковтає, не блює. Він не хоче, не бажає, щоб його знудило.
Слово Смерти у Франца на устах, і його ніхто в нього не вихопить, воно перекочується у роті, наче камінець, камінець із каменю, і жодної поживи не сочиться з нього. У такому стані померло безліч людей. Для них просто вже не було нічого попереду. Вони не знали, що варто їм ще один-єдиний раз завдати собі болю, і вони житимуть, залишилося зробити лише один-єдиний крок, щоб іти далі, та цього кроку вони якраз і не могли зробити. Вони цього не знали, не встигали здогадатися про це, охопить слабість, спазм стисне серце, і за кілька секунд чи хвилин люди вже по той бік, де вони більше не звуться Карлом, Вільгельмом, Мінною чи Францискою, ситі, ситі по саму зав'язку горем, розжарені до червоного люттю та спаралізовані безнадією, вони переносилися вві сні на той бік. Вони не знали того, що якби розжарилися до білого, їхня плоть розм'якла б, параліч минувся, і в них розпочалося б нове життя.
Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії. Нехай підступають люди на вокзалі, маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, у нас вже є квитки, Боже мій, ще така маленька, ну що ж, вона там звикне, буде чемною дівчинкою, і все піде добре. Нехай підступають і беруть до себе міста, розташовані вздовж залізничної колії: Бреслау, Ліґніц, Зоммерфельд, Ґубен, Франкфурт-на-Одері, Берлін, поїзд мчить від станції до станції, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Берлін зі Швайдніцерштрасе, з великим кільцем, з Кайзер-Вільгельмштрасе, Курфюрстенштрасе, і скрізь помешкання, в яких гріються люди, ласкаво позирають одне на одного, сидять холодно поруч, закинуті квартири й забігайлівки, в яких деренчить піаніно, «Пупсик»[232], старий шляґер, так ніби 1928 року немає нічого нового, приміром, «Мадонно, ти гарніша за всіх…»[233] або «Рамона»[234].
Нехай підступають — автомобілі, екіпажі, хтозна, у скількох із них ти вже їздив, підстрибуючи на вибоїнах, ти був сам, або ж навпроти сидів ще хтось, а часом і двоє, авто номер 20 147.
У піч саджають хліб.
Піч стоїть просто неба, поряд із селянською хатою, за нею — поле, піч схожа на невелику купу цегли. Жінки напиляли цілу гору дров, натягали хмизу, все це поскидали поряд з піччю і тепер все підкидають у вогонь. Ось через двір іде одна жінка, тримаючи в руках велику форму, у формі — тісто. Хлопчик відкриває заслінку, всередині жар, жар, жар, нестерпний жар, аж пече, жінка рогачем посадила форму в ніч, і ось тісто почало підійматися, зайва волога випарується, хліб укриється рум'яною шкоринкою.
Франц сів у ліжку. Сковтнув слину, чекає, майже все, що покинуло його, знову повернулося. Він тремтить: що це казала Смерть? Він мусить згадати, що казала йому Смерть. Прочинилися двері. Зараз хтось увійде. Вистава починається. О, я знаю його, це ж Людерс, саме на нього я й чекав.
Зараз вони ввійдуть, на них із дрожем. Яким він став, Людерс? Франц подав якийсь знак, і санітар подумав, що тому від довгого лежання в ліжку стало важко дихати, але Франц просто хоче сісти вище, рівніше. Адже зараз вони увійдуть. Тепер він сидить, спершись на подушку. Ну, починайте.
Вони входять поодинці. Ось Людерс, бідолашний миршавий чоловічок. Ану ж бо, подивимося, який він тепер. Він піднімається сходами зі шнурками для черевиків у руках. Так, ми цим займалися. Отак і ходиш в лахмітті, ще досі доношуєш старий однострій з війни, шнурки «Мако» для черевиків, мадам, перепрошую, я лише хотів запитати, ви не могли б мені налити горнятко кави, а що з вашим чоловіком, напевне, загинув на фронті; насовує капелюха: «Ану, гони пару монет!» Так, це Людерс, мій колишній компаньйон. У жінки лице аж пашить, тільки одна її щока біла мов сніг, вона порпається в портмоне, крекче, ось-ось зімліє. А Людерс нишпорить по шухлядах: один непотріб, треба тікати, а то ще закричить. Пробіг через коридор, захряснув за собою двері, помчав униз сходами. То ось що він зробив! Украв, геть усе вкрав. А мені потім передали від неї цидулку, що це раптом зі мною, ніг не відчуваю, не можу підвестися. Може, вам коньяку налити, Біберкопф, у вас, що, хтось помер, а чому, а тому, чому я ніг не відчуваю, ніяк не збагну. Запитаю-но я Людерса. Доброго ранку, Людерсе, як ся маєш, поганенько, мені також недобре ведеться, та куди ж ти йдеш, що я тобі такого зробив?
Нехай підступають. Нехай підступають — глупа ніч, автомобілі, замерзлі шосе, ось маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, з часом вона звикне, шануватиметься, і все буде добре. Нехай підступають.