Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 66)

Вона опустила голову на груди, а потім притулилася щокою до його щоки, поцілувала, обхопила міцно й мовчить. Не дивиться на нього: «Це ти мені даруєш?» — «Ну так, а то кому ж?» Що це з нею, чого вона трагедію з цього робить? «Чому, чому ти хочеш мені гроші подарувати?» — «А що, тобі не треба?» Вона ворушить губами, відпустила його, тепер Франц бачить: зараз вона виглядає так само, як тоді, на Алексі, коли вийшла з Ашинґера, бліда як віск, так ніби зараз знепритомніє. Ось вона пересіла на стілець і втупилась у синю скатертину. Та що ж з нею таке, цих жінок ніколи не зрозумієш. «То що, ти справді не хочеш їх брати? А я так радів, ну поглянь на мене, на ці гроші ми можемо кудись поїхати, куди захочеш!» — «Справді, Францику».

Схилила голову на край столу і розплакалася, та що ж це з нею таке? Франц гладить її по голівці, такий ласкавий до неї, такий щиросердий, для кого, для кого беріг я серце своє, для кого, для тебе одної. «Міцо, люба, давай справді кудись поїдемо, ти хочеш зі мною поїхати?» — «Так», — вона підвела голову — миле гладеньке личко заплакане, пудра змішалася зі слізьми в якийсь соус, обхопила Франца за шию, притислася обличчям до його обличчя, а потім різко відсахнулася, ніби її хтось вкусив, і знову розплакалась, уткнувшись у скатертину, але цього разу зовсім тихо, з боку й не видно. Що це я знову зробив не так? Вона не хоче, щоб я працював. «Ходи-но сюди, підніми голівку, люба. Чого ти знову плачеш?» — «Ти хочеш… — вона раптом випросталася, — ти хочеш позбутися мене, Франце?» — «Та що ти, Бог з тобою!» — «То чому тоді стараєшся? Хіба я не досить заробляю? Я ж заробляю достатньо!» — «Міцо, я просто хотів зробити тобі подарунок». — «А я не хочу таких подарунків».

І знову схилила голову на твердий край столу. «То що, Міцо, я взагалі нічого не маю робити? Не можу я так жити». «Та я ж не кажу, щоб ти нічим не займався, просто не треба щось робити заради грошей. Я їх не хочу».

Міца випросталася на стільці, обійняла Франца, блаженно дивиться на нього, сокотить різні милі дурниці та все приказує: «Не хочу тих грошей, не хочу». Все питає, чого той нічого не каже, коли йому щось потрібно, але ж послухай, Міцо, я все маю, мені нічого не треба. «То що, мені взагалі нічого не робити?» — «Та я ж сама все роблю, для чого я тоді тут потрібна, Францику?» — «Але ж я… я…» Вона знову обіймає його. «Тільки не залишай мене». Вона лепече, обціловує, лащиться до нього: «Передаруй їх комусь, віддай Герберту, Франце». Францу так добре з цією дівчинкою, яка в неї шкіра, тут нічого не скажеш, а про Пумса — то було дурне, не варто було їй розповідати, все одно в таких речах вона нічого не тямить. «Пообіцяй мені, Франце, що ти більше ніколи так не робитимеш». — «Але ж послухай, Міцо, я це роблю не заради грошей».

Аж тут Міці пригадалося, що Єва казала наглядати за Францом.

Тут їй трохи прояснилось, отже, він справді робить це не заради грошей, а перед цим він про руку говорив, постійно про руку думає. І це правда — те, що він про гроші говорить, гроші для нього не важливі, він достатньо від неї має. Вона все думає і думає, не випускаючи його з обіймів.

А вона, коли Франц її всю обцілував, — у двері й побігла до Єви. «Франц приніс мені двісті марок. Зна'ш звідки? Від тих, ну, як там їх…» — «Від Пумса?» — «Так, він сам мені сказав; і що мені тепер робити?»

Єва покликала Герберта, розказує йому, що Франц у суботу з Пумсом на діло ходив. «А він сказав, куди?» — «Ні, але що ж мені робити?» Герберт дивується: «Це ж треба, просто взяв і пішов з ними!» А Єва: «Ти щось розумієш, Герберте?» — «Ні. От дає!» — «То що робитимемо?» — «Дамо йому спокій. Думаєш, він на таке пішов заради грошей? Дідька лисого! От бачиш, я ж казав. Він за справу всерйоз узявся, незабаром почуємо про нього». Єва стоїть перед Міцою, якою вона була бліденькою проституточкою, коли вони підібрали її на Інваліденштрасе; вони обоє згадують про те, як тоді зустрілися: у кнайпі перед готелем «Балтикум». Єва сиділа так з якимось провінціалом, власне, їй то було ні до чого, але вона полюбляла такі додаткові походи, ще там було багато дівчат і троє-четверо хлопців. А о десятій з'явився поліцейський патруль, і всіх потягли до відділка на Штеттинському вокзалі, рушили один за одним, народ попався бувалий у бувальцях, ідуть собі, сигаретами димлять. Попереду і позаду крокують поліцаї, а на чолі процесії, як зазвичай, — стара Ванда Губріх, п'яна як чіп, ну а потім, як завжди, був скандал у відділку, і Міца, тобто Соня, ридала в Єви на грудях, адже тепер у Бернау про все дізнаються, а потім один із поліцаїв вибив у п'яної Ванди з руки сигарету, а та сама пішла в камеру, ляснула дверима, лаючись останніми словами.

Єва і Міца дивляться одна на одну, Єва знову намовляє: «Тепер тобі пильнувати треба, Міцо». А Міца благально: «Що ж мені робити?» — «Він твій, тож сама маєш знати, що слід робити». — «Але я не знаю!» — «Тільки, прошу тебе, не реви». А Герберт сяє: «Кажу ж вам, з хлопцем усе гаразд, і я радий, що він нарешті всерйоз узявся за справу. Напевне, вже все як слід обміркував, добра пройда!»— «О Боже, Єво!» — «Та годі вже плакати, годі, кажу тобі! Я також за ним наглядатиму». Ні, ти таки справді не варта Франца. Куди тобі! Не можеш себе опанувати. Чого ти, дурепко, рюмсаєш? От же ж курка! Так би й дала їй кілька ляпасів!

Сурми сурмлять! Бій гримить, полки марширують, трара, трарі, трара, артилерія і кавалерія, піхота, а ще авіація, трарі, трара, вперед на ворога! Наполеон у таких випадках казав: «Уперед, вперед, не зупинятись, хоч сніг, хоч дощ — не озиратись, а як розвіється сірий туман, ми завоюємо місто Мілан, на вас чекають ордени, солдата доля хоч куди, трара, трарі, трара, йдемо вперед, уже нам близько. То добре діло — буть у війську».

Міці недовго довелося плакати й роздумувати над тим, що їй робити. Все вирішилося саме собою. А Райнгольд сидить то у своїй буді, то у своєї розкішної подруги, ходить по крамницях, які Плумс організував для збуту, та має час поміркувати про те, про се. Все його нудьга бере, а то йому на шкоду. Те, що він гроші має, його не тішить, уже й спиртне йому не дуже йде, вже краще в шинку стирчати, слухати, хто що говорить, попивати каву та справи вирішувати. А тепер хай куди прийдеш — до Пумса чи деінде, — скрізь стовбичить той йолоп Франц, сидить у нього перед носом зі своєю одною рукою, вдає із себе великого пана, так ніби йому ще не досить було, прикидається святенником, наче цей осел ніколи й мухи не зобидив. І цей клятий телепень точно щось хоче від мене. Це ясно, як двічі два чотири. Постійно він задоволений, і хоч куди зазирну — а він уже там. Треба трохи розрядити атмосферу.

А що ж тим часом робить Франц? Хто, Франц? А що йому робити? Ходить білим світом, поглянеш на нього — мир та спокій на душі. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди, не часто, але бувають.

Ось у Потсдамі, тобто під Потсдамом, був один такий, його потім живим трупом назвали. Такий собі Борнеман. Ну й утнув чоловік! Здавалося, що він уже зовсім на пси зійшов, відсиджував свої п'ятнадцять років у тюрмі, аж раптом утік, отак узяв чоловік і втік. Перепрошую, він був не з-під Потсдама, а з-під Анклама, є там таке містечко Ґорке. Отже, йде наш Борнеман дорогою до Нойґарда, де він раніше жив, аж бачить потопельника, той пливе собі по річці Шпрее, тоді Нойґард, тобто Борнеман з Нойґарда, й каже собі: «Я вже, правду кажучи, все одно що мертвий для світу», витяг потопельника, забрав його папери, а йому підсунув свої; ось так і став покійником. А його дружина, коли дізналася про це, каже: «Що вже тут вдієш? Померла людина — та й по всьому, і слава Богу, що це мій чоловік, а не хтось інший, втратити такого чоловіка — невелика біда. Яка була з нього користь? Він півжиття просидів у тюрмі, так що нема його — то й добре». Ой, божечки, та наш любий Отто насправді не помер. Прийшов він у Анклам, а оскільки він помітив, що вода — то щось хороше, до того ж вода йому завжди подобалася, то вирішив стати торговцем рибою. От і торгує він рибою в Анкламі та зветься Фінке. А Борнемана більше немає. Але його все одно запопали. А як і чому, зараз розповім, тільки тримайтеся міцніше, щоб зі стільця не впасти.

Треба ж було такому статися, щоб його пасербиця приїхала найматись у прислужниці до Анклама. Подумати тільки — світ такий великий, а вона опинилася саме в Анкламі й зустріла там воскреслого торговця рибою, а той чоловік уже сто років тут живе, він про Нойґард і думати забув. А дівчина тим часом виросла і випурхнула з родинного гніздечка. Звичайно, він її не впізнав, а от вона його одразу впізнала й каже: «Скажіть, будь-ласка, ви часом не наш батько?» А він: «Тобі що, клепки бракує?» Але вона не вірить, тоді він погукав свою нову дружину й аж п'ятьох дітей, і всі вони в один голос засвідчили: «Він — Фінке, торговець рибою». Так, Отто Фінке, його кожен у селі знає. Його звати Фінке, а Борнеман уже давно як на тім світі.

І хоч він нічого поганого тій дівчині не зробив, вона не заспокоїлась і жодні свідчення її не переконали. Пішла вона собі, а що насправді в дівочій душі коїлося — того ніхто не знає, проте думка про вітчима міцно засіла у неї в голові. Взяла вона і написала листа до кримінальної поліції Берліна, відділ 4 а: «Я часто купувала рибу в пана Фінке, але хоч я його падчерка, він не вважає себе моїм батьком і обманює мою матір, бо в нього п'ятеро дітей від іншої». Все скінчилося тим, що свої імена діти ще змогли зберегти, а от із прізвищем справа вийшла кепська. Тепер вони звуться Гундт[191], та ще й із «дт» у кінці — таке було дівоче прізвище матері, до того ж вони враз стали позашлюбними дітьми; про таких сказано в Громадянському кодексі: «Позашлюбна дитина та її батько не вважаються родичами».