Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 65)

Банда спеціалізувалася на готовому одязі та хутрах, тож усі мали бігати містом, щоб знайти такі крамниці, де можна легко збути товар, щоб було без зайвих запитань і щоб кримінальна поліція туди не часто навідувалася. Все можна переробити, перешити, врешті просто спершу приховати. Але такі місця ще треба знайти.

Зі своїм перекупником у Вайсензее Плумс ніяк не домовиться. Той так працює, що з ним у жодній справі не можна дійти згоди. Живи й давай жити іншим. Добре. Але він каже, що буцімто минулої зими зазнав великих збитків, бо довелось йому із власної кишені доплачувати, і тепер він має борги, а Пумсові хлопці влітку байдикували й розважалися, тому він вимагає заплатити йому наперед і постійно нарікає, що прогорів, а якщо він прогорів, то сам винний. Раз прогорів, то він просто осел, комерсант з нього нікудишній, він нічого не тямить у ґешефті, тож із таким краще не мати діла. Треба знайти іншого. Але це легше сказати, ніж зробити, до того ж такими справами займається в банді лише старий Пумс. Дивна річ, але хоч кого спитаєш, усі переймаються тим, щоб збути товар, адже від самої крадіжки ситим не будеш. Але тільки в Пумсовій банді хлопці полюбляють розслабитися й кажуть: «Ну а Пумс для чого, він цим і займеться». Він, звичайно, цим займеться і справді все робить. А от коли Пумс більше не зможе? Пумс не вічний. З ним також може щось статися, він теж тільки людина. Тоді побачите, як то є, зрозумієте, що тільки від того, що вкрав, ще жодної користи немає. Сьогодні одним зубилом та автогеном не обійдешся, сьогодні ще й комерсантом треба бути.

Тож Пумсові доводиться думати не лише про автоген, і хоча надворі тільки початок вересня, але вже зараз треба зміркувати, куди прилаштувати товар, кому його збути. Свої пошуки він розпочав іще наприкінці серпня. І якщо хочете знати, хто такий Пумс, то скажу вам, що він має пай у п'ятьох хутряних крамницях та кушнірських майстернях. В яких саме? То байдуже. А ще він вклав гроші у кілька «американських прасувалень», це такі заклади з прасувальними дошками перед вітринами, біля яких стоїть кравець, він бере рукав сорочки, кладе на його дошку, притискає іншою — пара кужелем, а в задній кімнатчині висять костюми — власне, у цьому вся суть: як хто запитає, звідки вони, завжди можна сказати, що від клієнтів, якраз учора принесли, попросили випрасувати й перешити, а на той випадок, коли зазирне якийсь поліцай, — будь ласка, ось квитанції з адресами, все чисто. Так наш старий добрий Пумс підготувався до зими, тож, маємо сказати, що тепер уже можна й за діло братися. А коли що й трапиться, то даруйте, всього ніхто передбачити не може, у будь-якій справі потрібен ще й талан. Але не варто наперед перейматися такими речами.

Отже, далі за текстом. Зараз уже початок вересня, і ось наш елегантний аферист — він ще й голоси тварин уміє імітувати, та послухати його нагоди в нас не буде, а зветься цей пройдисвіт Вальдемар Геллер, він і справді геллер[189] — порознюхував у великих крамницях готового одягу на Кроненштрасе та на Новій Вальштрасе, де й чим можна поживитися. Він розвідав усі входи й виходи, дізнався, де передні й задні двері, хто живе згори, а хто знизу, хто зачиняє двері й де висить контрольний годинник. Усі затрати відшкодовує Пумс. Якось Геллеру довелося вдавати із себе представника щойно заснованої познанської фірми; працівники крамниці хотіли спершу навести довідки про цю фірму; ну й чудово, наводьте собі, а він лише хотів подивитися, якої висоти в них стелі, якщо доведеться залазити згори.

У цьому ділі, в ніч проти неділі, вперше бере участь і Франц. Він таки домігся свого. Франц Біберкопф сидить у машині, всі знають, що кому робити, у нього теж є своя роль, як і в кожного. Все йде по-діловому, цього разу на атасі має стояти хтось інший, тобто, власне, на атасі ніхто по-справжньому не стоїть, просто ще учора ввечері троє хлопців пробралися в друкарню, що була поверхом вище, драбину й автоген вони затягли туди в ящиках через чорний хід й заховали за рулонами паперу, ще один підігнав машину, об одинадцятій їм відчинили двері; в будинку ніякий біс їх не помітив, до того ж там майже одні конторські приміщення й крамниці. Потім всі спокійно взялися до роботи, один став біля вікна й дивиться то на вулицю, другий позирає у двір, бляхар нацупив захисні окуляри, увімкнув автоген й пропалив у підлозі квадратну дірку на півметра. А коли пройшов крізь стелю наскрізь, внизу загуркотіло, але то нічого, просто повідвалювалися великі шматки тиньку — від жару тріснула стеля, в маленький отвір вони пропхали тонку шовкову парасольку, куди безшумно посипалися шматки тиньку, тобто більшість шматків, всіх не зловиш. Але все обійшлося, внизу темінь і цілковита тиша.

О десятій починають пробиратися вниз, спершу елегантний Вальдемар, бо він уже знає це приміщення. Спускається мотузяною драбиною як кішка, він робить це вперше, але не має й краплі страху, таким вітрогонам завжди найбільше щастить, звичайно, поки не погорять. Потім спускається ще один, сталева драбина лише 2,5 м завдовжки, до стелі не дістає, внизу вони позсовували столи, поставили один на один, потім повільно спускають драбину, встановили на верхньому столі, от тепер у нас усе готово. Франц залишився нагорі, лежить на животі над діркою, хапає однією рукою, як рибалка гаком, зараз цілі паки тканини, які йому подають знизу, кладе позаду себе, їх забирає вже інший. Франц має добрячу силу. Райнгольд, який працює внизу з бляхарем, дивується з того, що витворяє Франц. Кумедна річ — піти на діло з одноруким. Францова рука працює як кран, це просто бомба, такий собі потужний гак. Потім почали перетягати кошики до виходу. І хоч унизу, в підворітті, пильнує один зі своїх, Райнгольд про всяк випадок сам обходить двір. Зачекали дві години, тепер усе чисто, сторож іде через будинок, чіпати його не треба, він і так нічого не помітить він же не цілковитий дурень, щоб за ті жалюгідні пфеніґи, які йому платять, ризикувати своїм життям, ось бачиш, він уже здимів, нормальний хлопець, залишимо йому синенького папірця біля контрольного годинника. Ось уже друга, о пів на третю під'їде машина. Тим часом вони нагорі гарненько попоїли, головне — не перебрати шнапсу, щоб ніхто не почав галасувати, ось уже нарешті й пів на третю. Сьогодні двоє з банди вперше пішли на діло, Франц і елегантний Вальдемар. Швиденько кинули монетку, Вальдемар виграв, отже, йому й ставити печатку на сьогоднішнє діло, він ще раз спустився драбиною в темний, сплюндрований склад, стягає штани, присідає, тужиться й залишає на підлозі «печатку».

А коли о пів на четверту вони вивантажилися, хутенько провернули ще одне дільце, бо молодість скоро мине, й хтозна, чи ще колись побачимося на зеленому березі Шпрее[190]. Все пройшло чисто й гладко. От тільки по дорозі назад переїхали собаку, це ж треба, щоб саме з ними таке трапилося, Пумс страшенно засмутився, він любить собак, і накинувся з лайкою на бляхаря, який вів машину, він же міг посигналити, бідного собаку вигнали на вулицю, щоб податку не платити, аж тут з'явився ти й задавив його на смерть. Райнгольд і Франц страшенно реготали з того, що старий так розійшовся через якусь шавку, в нього, мабуть, клепки в голові геть розсохлися. Та то просто собака глухий був, я ж сигналив, точно, один раз, та відколи це бувають глухі собаки, то, може, розвернемося й завеземо пса в лікарню, та не патякай багато, краще на дорогу дивись, терпіти цього не можу, буде з того якесь нещастя. Це він з котами переплутав, каже Франц, штовхаючи бляхаря під бік. Усі регочуть.

Два дні Франц нічого не казав удома про те, де він був. А коли Пумс передав йому дві сотки й записку, що коли йому вони не потрібні, то нехай поверне, Франц лише розсміявся — гроші завжди потрібні! Гербертові, до речі, треба віддати борг за Маґдебурґ. До кого ж він піде, кому він подивиться в очі, кому? Для кого, для кого зберіг я чистим серце своє? Для кого, для кого? Для тебе, для тебе одної. Нехай ця ніч нам щастя подарує, коли мене ти ніжно поцілуєш. У ніч сьогоднішню гарячу клятву дам тобі, що нерозлучні станем ми навік. Міцекен, серденько Міцекен, ти просто як фігурка з марципану, моя принцеса в туфельках золочених, ото стоїш ти й дивишся, як там Франц копирсається у своєму портмоне. Він затис його коліньми й витягає звідти гроші, дві купюри, кладе перед нею на стіл, усміхається, ластиться до неї, ніби велика дитина, гладить її пальчики, які в неї милі, тоненькі пальчики.

«Ну, Міцо, Міцекен!» — «Що, Францику?» — «Та нічого, просто милуюся тобою». — «Франце!» Як же вона дивиться, як ніжно промовляє його ім'я! «Просто милуюся, тішуся, й більше нічого. От бачиш, Міцо, якось воно все дивно влаштовано в цьому світі. У мене все не так, як у людей. Їм добре ведеться, вони собі бігають туди-сюди, заробляють, чепуряться. А що я? Я не можу так, як вони. Я мушу дивитися на свій цурпалок, на свою куртку, на порожній рукав, бракує мені руки». — «Францекене, хороший мій, любий Францекене!» — «Нічого не вдієш, Міцекен, так воно і є, й тут годі щось змінити, ніхто не може змінити, тож мусиш із цим ходити, як з тавром». — «Ну, Францику, чого це ти раптом знову згадав? Я ж тут, поряд, і все вже давно загоїлося. Що це з тобою?» — «Та нічого. У тім-то й річ, що нічого. Я нічого не роблю. Тобто якраз через те, що я нічого не роблю». Дивиться на неї й усміхається. А в неї таке гладеньке личко, таке ніжне, й такі гарні, жваві оченята: «Ану, поглянь, що то на столі лежить, бачиш купюри, я сам заробив, Міцо, то для тебе». О, що таке? Чого це ти так насупилася, чого раптом так дивишся на гроші, ніби вони кусаються, це добрі гроші. «Ти справді сам заробив?» — «Так, бачиш, таки зміг. Мушу працювати, а то не буде діла. Зовсім пропаду. Ти тільки нікому не розказуй, це я з Пумсом і Райнгольдом, у суботу вночі. І гляди не пробалакайся Герберту чи Єві. Вони як про це дізнаються, то для них я буду все одно що покійник». — «То звідки ти їх узяв?» — «Та кажу ж, одну справу провернули, моя мишко, кажу ж, із Пумсом, ну що таке, Міцо? І ці гроші тобі дарую. Ну, даси мені поцілуночок, ну, що скажеш?»