Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 63)

Справа шофера Папке проти кінопрокатника Вільгельма Тоцке. Що це за справа? Мені її щойно поклали на стіл. Отже, записуйте: особисто присутній відповідач кінопрокатник Вільгельм Тоцке, ні, я тільки за його дорученням, гаразд, ви працювали у нього шофером, ну працював, але недовго, машина постраждала в аварії, він звелів: принесіть мені ключі, тобто ви втрапили з машиною в халепу, що ви на це скажете? Двадцять восьмого числа, в п'ятницю, він мав забрати хазяйку з Адміральських лазень, що на Вікторіаштрасе; свідки можуть підтвердити, що той був п'яний як чіп. Та всі в окрузі знають, що він п'яниця… Поганого пива я в рот не беру… То була наша, німецька, машина, ремонт коштував 387 марок 20 пфеніґів. А як саме відбулося зіткнення? Машина почала ковзати, у мене немає гальма на всі чотири колеса, і я стукнув своїм переднім колесом у його багажник. Скільки ви випили того дня, адже за сніданком ви точно пили? Ні, я снідав у шефа, там мене годують, шеф дбає про свій персонал, він добра людина… Ми зовсім не хочемо від цього чоловіка відшкодування збитків, просто звільнили його без попереднього повідомлення; з ним і раніше через пиятику траплялися всілякі пригоди. Прийдіть за своїми речами, вони валяються на Вікторіаштрасе. А шеф ще сказав тоді по телефону: «Ця мавпа понівечила мою машину!» Як ви могли це почути?.. Та ви по своєму апарату так голосно говорите, думаєте, як ми неосвічені, то… а ще він сказав по телефону, що я запасне колесо вкрав, прошу допитати свідків… І не подумаю, ви обоє однаково винні… а ще він сказав чи то осел, чи то мавпа, і на ім'я його назвав… може, укладемо угоду й зійдемося на 35 марках? Зараз за чверть дванадцята, ще є час, можете йому зателефонувати, бажано, щоб він з'явився до першої години.

Біля дверей будинку на Ціммерштрасе зупинилася якась дівчина, вона просто тут проходила, підняла парасольку й кинула в поштову скриньку листа. У листі сказано: «Любий Фердинанде, обидва твої листи я з вдячністю отримала. Я дуже помилилася в тобі й не думала, що все так повернеться. Ти маєш сам розуміти: для того, щоб поєднати наші життя, ми ще занадто молоді. Гадаю, ти з цим урешті погодишся. Ти, може, думав, що я така, як усі дівчата? Але тут ти помилився, мій дорогенький. Чи, може, ти вважаєш, що я із заможної родини? Тоді й тут ти прорахувався. Я проста робітниця. Я кажу тобі це для того, щоб ти знав, як тобі вчинити. Якби я могла передбачити, що з того всього вийде, я б узагалі тобі не писала жодних листів. Отже, тепер тобі відома моя думка, тож маєш її врахувати, коли прийматимеш своє рішення. З привітом, Анна».

У тому самому будинку, у флігелі, на кухні сидить інша дівчина; мати пішла на закупи, й дівчина потай пише в своєму щоденнику, їй двадцять шість років, вона безробітна. Останній запис від 10 липня звучить так: «Учора після обіду мені стало краще; але погожих днів зараз так мало. Я ні з ким не можу поговорити так щиро, як би мені хотілося. Тому я й вирішила все записувати. Коли у мене місячні, я ні на що не здатна, найменші дрібниці створюють мені великі труднощі. Все, що я тоді бачу, викликає в мені тяжкі думки, і я не можу їх позбутися; я стаю страшенно нервовою, й мені досить важко змусити себе чимось зайнятися. Якийсь внутрішній неспокій змушує кидатися то до того, то до того, але я нічого не доводжу до кінця. Наприклад, рано-вранці, коли я прокидаюся, то зовсім не хочу вставати; але я таки змушую себе до цього і намагаюся всіляко себе підбадьорити. Проте одягатися для мене страшенно стомливо. Одягаюся я дуже довго, бо в мене знову голова йде обертом від різних думок. Мені завжди здається, що я роблю щось не так, і від того сама тільки шкода. Коли я кидаю в пічку вугілля й спалахують іскри, то часто буває так, що я лякаюсь, обдивляюся себе, чи не загорівся, бува, на мені одяг, чи не зіпсувала я чогось, й чи не спалахне пожежа непомітно для мене. І так цілісінький день; усе, що я роблю, здається мені не до снаги, й коли я таки змушу себе до цього, то, попри всі мої зусилля впоратися з усім якомога швидше, робота забирає у мене страшенно багато часу. Так минає день, а я знову нічого не встигла, бо повсякчас поринаю у різні думки. А як подумаю, що, всупереч усім моїм зусиллям, я не здатна налагодити своє життя, мене охоплює відчай, і я довго плачу. Такими мої місячні були завжди, вони почалися, коли мені було дванадцять. Мої батьки вважають все це дурницями, кажуть, що я прикидаюся. Коли мені було двадцять чотири, я намагалася накласти на себе руки, але мене врятували. Тоді я ще не мала статевих стосунків і покладала на них великі надії, на жаль, даремні. Я була дуже поміркованою в цьому сенсі, а останнім часом навіть чути про це не хочу, оскільки й фізично я дуже охляла.

14 серпня. Вже цілий тиждень я почуваюся дуже погано. Не знаю, що зі мною буде, якщо все так триватиме й далі. Думаю, що якби я не мала нікого на світі, то без вагань відкрутила б уночі газовий кран. Але я не можу завдати такого болю своїй мамі. Проте я дуже хотіла б підхопити якусь серйозну хворобу і померти від неї. Ось я й написала, як воно зі мною є, що у мене на душі».

Правда, з якої б то причини [цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку[184]], з якої б то причини, треба подумати, Герберт у повстяних пантофлях походжає по кімнаті й думає, а за вікном дощ, мрячить і мрячить, неможливо вийти на вулицю, ще й сигари закінчилися, в домі також ні в кого не позичиш, з якої б то причини в серпні мусить постійно дощити, так цілий місяць уже поплив за водою, стік великими краплями, наче й не було, з якої б то причини Франц ходить до Райнгольда і тільки про нього й балакає? [Цілую руку, мадам, своїм співом радувала сама Зіґрід Онеґін[185], аж поки він не махнув на все рукою, поставив життя на карту і таким чином здобув перемогу.] А Франц, мабуть, знає чому, з якої причини, він таки напевне має знати, а дощ усе не вщухає, міг би й до нас зазирнути.

«Послухай, Герберте, і ти сушиш собі цим голову, та облиш, тішся, що він кинув бавитися в ту кляту політику, може, вони справді друзі?» — «Та що ти кажеш, Єво! Які друзі? Крапка на цьому, більше не хочу тебе слухати, дорогенька. Я краще за тебе знаю. Щось він хоче від нього, щось йому треба». [Але з якої причини? Угоду затвердило центральне управління, а отже, ціна цілком прийнятна.] «Він таки чогось хоче, але що йому потрібно, чому він туди постійно ходить і постійно про це говорить? Порішити когось з тієї банди хоче — ось чому! Прикинеться смирненьким, а коли втреться в довіру, то зробить «бах, бах» — ніхто й опам'ятатись не встигне». — «Ти так думаєш?» — «А хіба ж не так?» Зрозуміла річ. Цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку… Ну й дощ! — «Ти справді так думаєш, Герберте? Правду кажучи, мені все це також здалося підозрілим: через них людина руку втратила, а потім до них у гості ходить». — «Отож-бо! А я що кажу?» Цілую вашу руку… «То ти думаєш, Герберте, що не треба йому нічого казати; будемо вдавати, що нічого не помічаємо, що зовсім сліпі?» — «Ніби ми якісь верблюди, й з нами можна робити що заманеться». — «Так, Герберте, то буде найкраще, мусимо промовчати, а як з ним інакше, він же такий дивак». Акт продажу затверджено центральним правлінням, тож запропонована ціна… Але з якої б то причини, з якої причини? Треба подумати, подумати як слід… А тут цей дощ…

«Я тобі так скажу, Єво, мовчати — то одна справа, але нам треба бути насторожі. А що як у Плумса збагнуть, що справа нечиста? Що тоді?» — «Отож я й кажу, я зразу подумала, о Господи, і чого він туди преться з однією рукою?» — «Правильно робить. Тільки нам треба дуже добре пильнувати, і Міці також». — «Гаразд, я їй скажу, але що вона може зробити?» — «Очей не спускати з Франца, ось що!» — «Якщо тільки її покровитель дасть їй бодай одну вільну хвилинку». — «То нехай спровадить його». — «Та той уже про весілля говорить». — «Ха-ха-ха! Ой, не сміши мене! Він хоче одружитися? А Франц?» — «То все дурні балачки, хай собі старий патякає. Чом би й ні?» — «Їй би краще за Францом наглядати. Він вишукує з банди того, хто йому потрібен, і одного чудового дня з'явиться покійничок». — «Заради Бога, Герберте, припини». — «Ой, Єво, я ж не про Франца говорю. Одне слово, Міца має пильнувати». — «Я також простежу. Знаєш, це ще гірше, ніж політика». — «Ти цього не розумієш, Єво, такого взагалі жінки не розуміють, кажу тобі, Франц іще задасть жару. Він ще покаже!»

Цілую вашу руку, мадам, він, як то кажуть, добився свого у житті, поставив усе на карту й переміг, ну й серпень цього року, тільки поглянь, який дощ періщить.

«Та що йому треба в нас? Кажу тобі, він прибацаний, якийсь дурнуватий, я так йому й сказав: куди тобі з однією рукою на діло з нами йти. А він…» — «А що він? — питає Пумс. — Що він каже?» — «Що каже? Та шкіриться, придурок, що з нього візьмеш — йому, напевне, після того випадку в голові якоїсь клепки бракує. Спершу я подумав, що не розчув. Що, кажу, з однією рукою? А він сміється, каже, чом би й ні, мовляв, має досить сили і в одній руці, може піднімати гирі, стріляти, навіть лазити, якщо треба». — «І що, це правда?» — «Та мені байдуже. Не подобається він мені. Навіщо він нам здався? Хіба такі, Пумсе, тобі для роботи потрібні? І взагалі, коли я бачу його бичачу пику, мені гидко стає». — «Ну раз так, то мені, загалом кажучи, байдуже. Маю йти, Райнгольде, треба ще драбину дістати». — «Дивися тільки, щоб міцна була, зі сталі, чи щось таке. Щоб висувна або складана була. Але тільки не в Берліні». — «Та сам знаю». — «А ще газовий балон. З Гамбурга або Ляйпцига». — «Я все розвідаю». — «А як ми все сюди доправимо?» — «Це мій клопіт». — «А цього Франца я не візьму». — «Райнгольде, мені здається, що Франц буде для нас лише тягарем, а в нас і без того проблем вистачає, ти вже сам якось із ним розберися». — «Зачекай-но, а тобі подобається його фізія? Ти тільки подумай: я викинув його з машини, а він спокійненько приходить до мене, я, було, подумав, що вже у мене самого не всі дома, стоїть на порозі й тремтить, тільки уяви собі, хіба не осел, стоїть і тремтить, і чого він взагалі до мене приперся? А потім приходить ще раз, шкіриться й просить, щоб його із собою взяли». — «Одне слово, розбирайся з ним сам. А я пішов». — «Може, він нас закласти хоче?» — «І таке може бути. Знаєш, тримайся від нього подалі, так буде найкраще. Ну, бувай». — «Їй-бо закласти нас хоче. Або в темному закапелку прикатрупить когось із нас». — «Бувай, Райнгольде, мушу йти. Треба дістати драбину».