Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 3)

Чого їм треба від нього? Він хотів на вулицю, спробував підвестися, та старий змусив його знову сісти. Тоді він крикнув: «Що це ви робите зі мною!» — «Давайте, вилайтесь, лайтеся від душі». — «Відпустіть мене. Я хочу піти!» — «Що, знову на вулицю, знову по дворах?» Тут старий підвівся зі стільця й нервово закрокував кімнатою: «Хай собі кричить скільки хоче. Хай собі робить що завгодно. Тільки не в мене. Відчини йому двері». — «А що таке? Можна подумати, що у вас ніколи не кричать».

«Не приводь мені в дім людей, які влаштовують крик. У доньки діти хворіють, лежать у задній кімнаті, мені свого галасу вистачає». — «О, яка прикрість, я ж не знав, вибачайте!» Рудий узяв його попід руку: «Ходімо, у ребе народу повен дім. Внуки похворіли. Ходімо далі». Але той уже не хотів іти. «Ходімо ж бо!» Довелося встати. Тут він зашепотів: «Не тягніть! Дайте мені тут трохи посидіти». — «Ви ж чули, в нього повен дім хворих». — «Ну дайте ж тут трохи посидіти!» Із сяючими очима старий роздивлявся чоловіка, який просив залишити його. І промовив Єремія: Вавилон лікувати, та його ж годі вилікувати. Покиньте його, і підемо кожен до краю свого. Меч на халдеїв і на мешканців Вавилону[11]. «Якщо він спокійно сидітиме, може залишитись, і ви з ним. А буде неспокійний, то хай собі йде». — «Гаразд, гаразд, ми не галасуватимемо. Я посиджу з ним, звіртеся на мене». Старий почовгав з кімнати, не зронивши і слова.

І ось недавній в'язень у жовтому літньому плащі знову сидів на канапі. Зітхаючи й хитаючи головою, рудий пройшовся кімнатою: «Ви вже не ображайтеся, що старий був таким суворим. Ви щойно приїхали?» — «Так, я приїхав… був…» Червоні мури, гарні мури, камери, він і зараз із сумом бачить їх перед собою. Він ніби прилип спиною до червоного муру; розумна людина будувала його, від нього не втечеш. Нараз він як лялька зісковзнув з канапи на килимок, падаючи, посунув стіл. «Що таке?» — скрикнув рудий. А той скорчився на килимку, капелюх викотився з рук, намагався пробити головою підлогу й стогнав: «У землю провалитися, глибоко в землю, туди, де темрява». Рудий потяг його за рукав. «Заради бога. Ви в чужих людей. А як старий зайде? Ану вставайте!» Але того годі було підняти, він тримався за килим і знову застогнав. «Та тихо, ради бога! Старий почує! Ми вже з вами якось розберемося». — «Мене звідсіля ніхто не виведе». Скоцюрбився, ніби кріт якийсь. А рудий, коли переконався, що не подужає його підняти, покрутив пейси, зачинив двері й рішуче всівся поряд на підлогу. Обхопивши руками коліна й, уп'явшись поглядом у ніжки стола, сказав: «Ну, хай уже буде. Сидіть собі спокійно. І я собі сяду. Хоч і не дуже зручно, але нехай. Не кажете, що з вами таке, то я сам вам щось розкажу». Колишній в'язень кректав, припавши головою до килима. [Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, і в камері ти тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!] Рудий похмуро вів далі: «Не треба так перейматися собою. Треба й інших послухати. Хто вам сказав, що вам аж так кепсько? Бог нікому не дасть пропасти, але ж окрім вас є ще багато людей. Ви хіба не читали, кого взяв Ной у свій ковчег, свій корабель, коли настав світовий потоп? Кожної тварі по парі. Бог нікого з них не забув. Навіть про вошей на голові не забув. Усі були йому любі й дорогі». А той скімлив [скімлити можна задурно, скімлити може й хвора миша].

Рудий не заважав йому скімлити, він тер собі щоку: «На світі є багато чого, є про що розповісти, і в молоді роки, і на старість. Ось я розповім вам історію про Цанновича, Штефана Цанновича. Ви, напевне, такої ще не чули. А коли вас попустить, то можете сісти рівненько. Вам кров ударить у голову, а це недобре. Мій покійний батько багато чого нам розказував, він добряче наїздився по світу, як то часто в нас заведено, дожив до сімдесяти років, пережив нашу маму, багато про що він знав, розумний чоловік був. А нас було семеро голодних ротів, і коли не було що їсти, він оповідав нам різні історії. Ними не наситишся, але на якийсь час забуваєш про голод».

Глухий стогін на підлозі не вщухав. [Стогнати може й недужий верблюд.] «Отож, ми всі знаємо, що на світі не все лише золото, краса й купа харчів. Тож ким був той Цаннович, ким був його батько, ким були батьки? Злидні, як більшість із нас, крамарі, гендлярі, ті, що з усього роблять ґешефти. Старий Цаннович був родом з Албанії, а переїхав до Венеції. Він знав, чому слід їхати до Венеції. Одні переїздять з міста в село, а інші — з села до міста. У селі більше спокою, люди крутять у руках товар і не квапляться купувати, ви можете годинами розпинатись перед ними, і, якщо пощастить, то заробите кілька шелягів. У місті також важко, але люди тут більше купчаться, і всім бракує часу. Не купить один, продаси іншому. Волів тут не мають, їздять на прудких конях в екіпажах. У чомусь втрачаєш, а в чомусь виграєш. Старий Цаннович знав про це. Спершу він продав усе, що мав, а потім узявся за карти й почав з людьми грати. А чоловік він був не дуже чесний. Люди ж у місті не мають часу, їм кортить розважитись, а він зробив із того ґешефт. Розважав людей. А то коштувало їм добру копійку. То був такий аферист, шахрай, але голову мав на плечах. Із селянами йому було б сутужно, а тут жилось йому легше. Справи його пішли незлецько. Аж поки комусь здалося, що його обдурили. А старий Цаннович такого навіть не чекав. Почалася бійка, гукнули поліцію, і врешті старий Цаннович мусив разом з дітьми дати драла. Його шукали через суд Венеції, та старий вважав, що із судом йому нема про що говорити, вони мене все одно не зрозуміють, але зловити його вони теж не змогли. Він мав коней і гроші, тож знову облаштувався в Албанії, купив собі там маєтність, ціле село, а дітям дав добру освіту. А коли став зовсім старий, то мирно спочив у пошані. От таке було життя в старого Цанновича. Селяни оплакували його, а він їх терпіти не міг, увесь час згадував, як колись став перед ними зі своїм дріб'язком, перстениками, браслетами, кораловим намистом, а вони все крутили в руках, перебирали і врешті йшли геть, так нічого й не купивши.

Знаєте, коли батько — лише билинка, йому хочеться, щоб син став цілим деревом. Коли батько — камінь, то син має бути горою. Тож старий Цаннович сказав своїм синам: «Тут, в Албанії я був ніким, поки двадцять років носив крам по хатах, а чому? Бо моя голова була не там, де їй слід було бути. Я пошлю вас у високу школу, в Падую, беріть коней і екіпаж. А як закінчите навчання, згадайте мене, в кого разом з вашою матір'ю боліло за вас серце, хто ночував з вами в лісі, мовби якийсь вепр: то була моя власна вина. Селяни висушили мене, як неврожайний рік, і я занапастив би себе, якби не пішов у люди, а так я не пропав».

Рудий посміхався сам до себе, тряс головою й розгойдувався всім тілом. Вони так і сиділи на килимі: «Якщо хто сюди зайде, подумає, що ми якісь мишіґуваті, тут стоїть канапа, а ми повсідалися на підлозі. Та врешті, кому як подобається. Хай і на підлозі, якщо так забаглось. Отже, Цаннович-молодший, Штефан, прославився своїм красномовством, ще коли йому було двадцять років. Він умів крутитися, вмів подобатися, вмів бути ласкавим з жінками й поштивим з чоловіками. В Падуї аристократи вчилися в професорів, а він учився в аристократів. Усі його любили. А коли він повернувся додому, в Албанію, його тато ще був живий, він дуже зрадів синові, пишався ним і казав: «Ось погляньте на нього, це людина, створена для цілого світу, він не буде двадцять років торгувати з селюками, він випередив свого батька на двадцять років». А юнак загорнув свої шовкові рукави, труснув з чола свої гарні кучері, поцілував свого старого щасливого батька й відповів: «Але ж це ви, батьку, звільнили мене від цих двадцяти тяжких років». — «Хай ці роки будуть найкращими у твоєму житті!» — промовив батько, обійняв його й погладив по голові.

І справді, в молодого Цанновича все пішло як у казці, хоча ніякого чарівництва тут не було. Люди так і горнулися до нього. До кожного серця він знаходив свій ключик. Якось він подався в Чорногорію — як справжній кавалер, з кучером, кіньми й прислугою, батько не міг натішитися, дивлячись, який його син ставний: отак, батько — билинка, а син — гінке дерево, і в Чорногорії його приймали за графа або князя. Йому б ніхто й не повірив, якби він сказав: «Мого батька звати Цаннович, а живемо ми в селі Пастровичі, чим мій батько дуже пишається!» Ніхто б йому не повірив, адже він поводився та виглядав, як справжній аристократ з Падуї, та ще й був знайомий з усією тамтешньою знаттю. Штефан посміявся з цього й промовив: «Хай буде ваша воля!» І почав видавати себе за заможного поляка, за якого вони самі його й мали, назвався бароном Вартою, й усі від того тішилися, та і йому було приємно».

Колишній в'язень раптом різко сів навпочіпки й пильно поглянув на оповідача. Ще раз зиркнув і холодно кинув: «Мавпа!» На що рудий зневажливо відповів: «Що ж, буду мавпою. Отже, мавпи знають більше, ніж деякі люди». Колишнього в'язня ніби знову щось притисло до підлоги. [Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!]