Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 5)

І червоний мур зник. Лишилася маленька кімната з висячою лампою, по якій шмигляли два євреї, шатен і рудий, в чорних оксамитових капелюхах, і сварилися між собою. Колишній в'язень кинувся до свого приятеля, до рудого: «Послухайте-но, це правда, що він розказував про того чоловіка, як він засипався і його потім убили?»

Шатен вигукнув: «Убили?! Хіба я казав «убили»? Він сам себе вбив». А рудий на це:

«Отже, сам себе і вбив». А колишній в'язень: «І що ж зробили ті, інші?» — «Хто це ті?» — «Ну, мали ж там бути ще такі, як Штефан? Не всі ж були міністрами, шкуродерами, банкірами». Рудий і шатен перезирнулися. Рудий сказав: «А що вони мали робити? Дивилися на все це».

Чоловік, що недавно вийшов з в'язниці, здоровань у жовтому літньому плащі, підвівся з канапи, підняв капелюха, струсив з нього порох і поклав на стіл, так і не промовивши ні слова, розгорнув поли плаща, розстебнув камізельку й тільки тоді сказав: «Бач, які штани? Отакий я був товстий, а тепер два кулаки влазять, а все з голодухи. Куди що й поділося! Був кендюх — і загув. Отак нищать людину, коли вона поводиться не так, як слід. Не думаю, що іншим було краще. Ні, не думаю. Просто з глузду хочуть людину звести». Шатен шепнув рудому: «От тобі й маєш!» — «Що маю?» — «З тюрми він, ясно?» — «Ну то й що?» — «А потім кажуть тобі: ти звільнений, давай назад, знову в багно, і це те саме багно, що й до цього. Тут уже не до сміху. — Він знову застебнув свою камізельку. — Самі ж розказували, що вони виробляють. Витягають мертвого з кутка, приходить якийсь гад із собачим візком і кидає на нього людину, яка наклала на себе руки, от така скотиняка, шкода, що не можна прибити його на місці за те, що так знущається над людиною, хай би якою вона була». — «Що вже тут скажеш?» — скрушно відповів рудий. «Хіба ми вже ніхто, коли один раз оступилися? Всі можуть знову стати на ноги, всі, хто сидів, байдуже, що вони зробили раніше». [Про що шкодувати? Треба вирватися на свіже повітря! Рубати з плеча! А тоді все залишиться позаду, все мине — і страх, і таке інше.] «Та я ж тільки хтів показати вам, що не треба слухати всього того, що каже мій шваґер. Часом не можна мати всього, чого хочеш, часом усе йде геть по-іншому». — «Нема ніякої справедливости, коли ото когось викидають на смітник, як здохлого пса, та ще й сміттям присипають, і таке робити з небіжчиком? Тьху! От чорт! Ну, тепер я піду від вас. Дай п'ять на прощання! Бачу, що ви мені добра бажаєте, і ви теж [він тисне рудому руку]. Звати мене Біберкопф, Франц! Дякую, що прихистили мене. А то у дворі в мене вже зовсім дах поїхав, та що було, те загуло».

Обоє євреїв тисли йому руку й усміхалися. Рудий аж сяяв і довго стискав його правицю: «Вам справді вже краще? Буду радий, коли знайдете час і якось заскочите на гостину». — «Красно дякую, та якось заскочу, час знайдеться, от тільки грошви нема. Моє вітання отому старому панові, що був тут. Ну в нього й сила в руках, скажіть, він що, раніше різником працював? От ще поправлю швиденько килимок, а то геть перекосився. Та нічого, я сам усе поправлю. А ще стіл… Ось так?» Поправляючи килимок, він сів навпочіпки й посміхався знизу до рудого: «Ось тут на підлозі ми з вами сиділи й ляси точили. Не знайшли кращого місця, ви вже вибачайте».

Гостя провели до дверей, а рудий усе ще непокоївся: «Ви справді сам дійдете?» Шатен штурхнув його в бік. «Та помовч уже, якось дасть собі раду». Недавній в'язень випростався, труснув головою, руками розгріб перед собою повітря [на свіже повітря треба, свіже повітря, чого ще потрібно] й промовив: «Не беріть собі в голову. Не переживайте, я можу йти. Ви ж розказували про ноги й про очі. У мене вони ще є. Ще ніхто не одібрав. Гарного вам ранку, панове».

І він пішов через вузький завалений мотлохом двір, а двоє дивилися йому вслід зі сходів. Капелюха він насунув на очі й, переступаючи через калюжу розлитого бензину, пробурмотів: «Що за трійло! От коньяку би! Хто підлізе під руку, так одразу й загребе. І де тут коньяк наливають?»

Ішов дощ. Ліворуч на Мюнцштрасе моргали вивіски, то були кінотеатри. На розі не протиснутися, люди юрмилися біля паркану, за яким починався хід попід землю, трамвайні колії ніби висіли в повітрі, якраз повільно пройшов один трамвай. Ти диви, будують метро, отже, в Берліні має бути робота. А ось іще одне кіно. Дітям до сімнадцяти вхід заборонений. На велетенському плакаті яскраво-червоний пан стоїть на сходах, а запаморочливої вроди дівчина обхопила його ноги, вона лежить на сходах, а він стоїть над нею із зухвалим виразом обличчя. Внизу написано: «Без батьків, доля сироти в 6 актах»[13]. О, так, охоче подивлюся. Оркестріон гримів литаврами. Вхід 60 пфеніґів.

Якийсь чоловік заговорив до касирки: «Фройляйн, чи не буде знижки для старого резервіста з порожнім шлунком?» — «Ні, тільки для дітей до п'яти місяців із соскою». — «Все ясно. Якраз наш вік. Немовлята в кредит». — «Ну гаразд, з вас п'ятдесят. Проходьте». За ним пробирається молодик, худенький, із хустинкою на шиї: «Фройляйн, а можна безплатно зайти?» — «Ще чого! Хай тебе мама на горщик посадить». — «Так що, можна пройти?» — «Куди?» — «В кіно». — «Тут тобі не кіно». — «Хіба це не тут кіно?» Касирка через віконечко гукає швейцара, що стоїть на дверях: «Максе, йди-но сюди. Тут один хоче знати, чи тут часом не кіно. Грошей в нього нема. Покажи йому, що тут таке». — «Хочете знати, що тут таке, юначе? А цього ви не помітили? Тут каса соціальних виплат для бідних, відділ на Мюнцштрасе». Він відтіснив худого від каси й показав йому кулака: «Дивись мені, можу просто зараз виплатити!»

Франц протиснувся досередини. Якраз була перерва. Довге приміщення забите народом, дев'яносто відсотків — чоловіки в шапках, і не збираються їх знімати. Під стелею три завішані червоним лампочки. На передньому плані — жовтий рояль з паками нот. Оркестріон гримить без упину. Потім стало темно, й почався фільм. Одній пастушці, що випасала гусей, вирішили дати освіту, а чого, неясно, напевно — середина фільму. Вона сякається в руку, при всіх на сходах чеше собі задницю, в залі всі регочуть. Коли навколо нього всі зареготали, Франца охопило дивне почуття. Всі тут вільні, сидять, розважаються, ніхто їм не указ, просто чудово, і я між ними! Фільм ішов далі. Красень-барон мав коханку, вона задирала високо ноги, коли лягала в гамак. Була в спідньому! Ну і ну! Чого тільки не виробляють з тим брудним дівчиськом, вона ще й тарілки язиком повилизувала. Знову забігала на екрані та, що зі стрункими ногами. Барон її кинув, а вона випала з гамака й полетіла у траву, довго лежала там. Франц уп'ялив баньки в екран; уже з'явився новий кадр, а в нього перед очима все ще була та, що випала з гамака. Він поворушив язиком у пересохлому роті — Боже, що то було! А коли якийсь парубок, коханий гусятниці, обійняв цю кралечку, Франца аж у жар кинуло, так ніби він сам її обіймав. Усе це ринуло з екрана на нього, і йому аж дух перехопило.

Дівка! [Бувають не тільки неприємності й страх. І що то за нісенітниці? А от свіже повітря, людина, дівка, о!] Як він про це раніше не подумав! Отак стоїш у камері перед заґратованим віконцем і виглядаєш у двір. Часом пройдуть жінки — на побачення або дітей привели, а може, начальнику квартиру прибрати. А в'язні як один кидаються до вікон і товпляться, дивляться, пожирають очима кожну. До одного наглядача на два тижні з Еберсвальде приїхала в гості дружина, вона даремно час не гаяла, на роботі її чоловік все клював носом від утоми й ледве волочив ноги.

Франц знову опинився на вулиці, стояв під дощем. Ну, і що нам тепер робити? Я вільний. Жінку мені треба, ось що! Яка це радість, яке гарне життя на волі! Аби тільки зіп'ястися на ноги та йти вперед. Він пружинить ногами, він просто землі не чує. На розі Кайзер-Вільгельмштрасе за базарними візками якраз була одна, біля якої він зупинився, байдуже, яка вона, головне — жінка. Хай йому грець, ноги просто крижані зробилися. Він пішов з нею, до крови покусав нижню губу, так було йому млосно, якщо живе далеко, то не піду. Але то було поряд, лише перейти через Бюлоплац, потім — попри паркани, через під'їзд, шість сходинок униз. Вона обернулася до нього, промовила зі сміхом: «Слухай, та не спіши, звалився мені на голову». Щойно вона зачинила двері, як він обхопив її. «Гей, дай хоч парасольку скласти». А він стискав, м'яв, щипав її, терся об її пальто, ще навіть капелюха не встиг зняти, жінка спересердя кинула парасольку. «Чоловіче, пусти!» А він кректав, натужно й криво посміхаючись. «Та що таке? Ти мені одяг порвеш. Може, новий хочеш купити? Отож-бо! А нам так само нічого даром не дають». А він усе одно не відпускав її. «Та задушиш, йолопе! Сказився, чи шо!» Вона була товста й неповоротка, маленька на зріст, він мусив спершу дати їй три марки, вона сховала гроші в комод, старанно крутнула ключ і сховала його до кишені. А він усе пас її очима: «Це тому, що я кілька рочків відмотав, товстушко. Там, у Теґелі, розумієш!» — «Де?» — «У Теґелі. Дійшло?» Пухка жіночка розреготалася. Почала згори розстібати блузку. Двоє дітей королівських одне одного міцно любили…[14] Коли пес із ковбасою через ринву скаче…[15] Вона обхопила його, притисла до себе. Ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п, ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п. Невдовзі на лобі в нього виступили великі краплини поту, він застогнав.