Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 26)

Рішення ухвалено; він дивувався з рішення, яке знайшов у собі. Рішення було прийнято, поки він дивився на їхні обличчя, посміхався, про щось запитував, щось відповідав. Франц Біберкопф вирішив: можете говорити, що вам заманеться, ви ж не пастори, хоча й маєте мантії, та й не мантії це, а лапсердаки, ви ж з Галичини, з-під Львова, як самі казали, ви кмітливі, але мені голову не задурите. Я сиджу тут, на канапі, але з ними не матиму жодних справ. Я вже зробив усе, що міг.

Минулого разу, коли він тут був, то сидів з одним із них на підлозі, на килимку. Гоп, скотився донизу, може, ще раз спробувати? Але не сьогодні, то все вже в минулому. Сиджу собі, як добропорядний пан, та позираю на старих євреїв.

Людина не може вичавити із себе щось понад свої сили, вона ж не машина. Одинадцята заповідь каже: не пошийся у дурні. Гарне помешкання мають євреї, просте, без претензій та зайвого шику. Та цим Франца не здивуєш. Франц уміє опанувати себе. З минулим покінчено. До сну, до сну, хто ліжко має, а хто ліжка не має, на моріжок хай лягає. З роботою покінчено. Більше не піде. Якщо помпа забилася піском, тоді хоч плач, хоч скач, а роботи вже не буде. Франц іде на спочинок, але без пенсії. Як то воно, нишком думає він собі, позираючи на край канапи, спочивати без пенсії?

«А коли в чоловіка стільки сили, як ото у вас, адже ви такий міцний, то він мусить дякувати Всевишньому. Що з таким може трапитися? Для чого йому пити? Як не хоче робити це, то візьміться за інше. От можна на ринок піти, потовктися біля крамниць або на вокзалі та людям речі підносити; знаєте, скільки з мене такий чоловік оце недавно здер, коли я минулого тижня повернувся з Ландсберґа, я їздив туди на один день, і що ви думаєте, скільки той з мене взяв? Ану вгадай, Науме. Чоловік такий здоровенний, як оці двері, справжній Ґоліаф, бережи мене Боже. П'ятдесят пфеніґів. Так, так, п'ятдесят пфеніґів. Ви чули? Цілих п'ятдесят пфеніґів! Щоб донести валізку як звідсіля й до того рогу. Я не хотів сам нести, бо був шабат. Ось так той чоловік і здер з мене п’ятдесят пфеніґів. А я на нього так глянув… І ви могли б так підробляти, а знаєте, у мене для вас є діло. А що, як піти до Файтеля, до торговця зерном, послухай, Елізере, ти ж знаєш Файтеля?» — «Я знаю не Файтеля, а його брата». — «Ну так, він зерном торгує. А хто його брат?» — «Ну хто, брат Файтеля!» — «Я що, всіх людей у Берліні знаю?» — «Брат Файтеля — то людина з капіталом, як у…» Елізер похитав головою, не знаходячи слів. Рудий сплеснув руками і втягнув голову в плечі. «Та що ти кажеш! Він же з Чернівців». Про Франца вони й забули. Обоє глибоко задумалися про багатство Файтелевого брата. Рудий у хвилюванні став міряти кроками кімнату, шморгаючи носом. Елізер задоволено муркотів, зловтішно посміхаючись йому вслід і приклацуючи пальцями: «Та ну!» — «Чудово! Що на це скажеш!» — «З тієї родини виходить лише золото. Золото, що там казати. Золото!!!»

Рудий ходив далі колами, а потім, приголомшений, сів на підвіконня. Те, що відбувалося за вікном, сповнювало його почуттям зневаги: двоє чоловіків, засукавши рукави, мили автомобіль, далеко не новий. У одного з них теліпалися відстебнуті підтяжки, вони саме притягли два відра води, й у дворі стояли великі калюжі. Рудий зачарованим поглядом, сповненим мрій про золото, втупився у Франца. «І що ви на це скажете?» А що він може сказати, бідний чоловік, та ще й напівздвигнений, хіба може такий неборака розумітися на золоті Файтеля з Чернівців? Та він йому навіть у підметки не годиться. Франц витримав погляд рудого. Доброго ранку, пане пасторе, а трамваї все дзеленчать, та ми знаємо, що дзвони вже пробамкали, жодна людина не може дати більше, ніж має сама. Все, кінець роботі, навіть якщо сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо, ніби закам'яніли.

Змій зашурхотів з дерева донизу. Будь проклятий перед всіма скотами, плазуватимеш на череві й жертимеш прах усе життя своє. Ворожнеча стане законом між тобою і твоє жінкою. В муках народжуватимеш ти, Єво! Проклята земля через тебе, Адаме, терни й будяки ростимуть на ній, польову траву їстимеш ти[79].

Уже напрацювалися, який у цьому сенс, хай хоч сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо.

Ніби залізний лом був у руках у Франца. З ним він сидів, з ним і пішов до дверей. Його губи безгучно ворушилися. Вагаючись, прийшов він сюди. З в'язниці в Теґелі його випустили вже кілька місяців тому, тоді він сів на трамвай, який хутко помчав його вулицями, попри будинки, попри дахи, що сповзали додолу, потім він сидів у євреїв. Він підвівся, ану, ходімо тепер далі, тоді я ще до Мінни зайшов, тут мені робити нічого, може, знову зазирнути до Мінни, ану, спробуймо пригадати, як усе це було.

Він пішов. Довго вештався біля Мінниного будинку. Маріхен на камінь сіла, побути сама захотіла. А яке мені до неї діло? Він ще потинявся навколо будинку. Хай собі тішиться зі своїм старим. Було в домі порожньо, лише ріпа й капуста, якби варили м'яса, напевне б залишався. І коти тут смердять не інакше, ніж деінде. Ану, зайчику зникай, як у шафі коровай. Та на біса мені тут стовбичити, ніби якомусь причмеленому, та витріщатися на той будинок? І вся рота дала драла і як півень заспівала.

Кукуріку, кукуріку! Так сказав Менелай, ненароком сповнивши серце Телемаха печаллю, по щоках покотилися сльози як перли, взявши пурпурову мантію до рук, він міцно притис її до очей. Тим часом шляхетна Єлена із покоїв своїх випливає, красою своєю вона із богинею може зрівнятися[80].

Кукуріку! Є багато порід курей. Та якщо мене спитати, яких курей я люблю найбільше, то щиро зізнаюся: смажених. До куриних належать ще й фазани, а в «Житті тварин» Брема сказано: карликова болотна курочка відрізняється від болотного кулика не лише меншим зростом, але й тим, що самець і самиця навесні мають майже однакове оперення. Дослідникам Азії також відомий моніал, або монал, якого науковці називають блискучим фазаном. Яскравість його пір'я годі описати. Його поклик — протяжний тужливий свист — можна почути в лісі у будь-який час доби, та найчастіше вдосвіта і над вечір.

Проте все це відбувається дуже далеко, між Сиккімом та Бутаном в Індії, для Берліна це доволі безплідна книжна наука.

Берлінська бойня. На північному сході міста між Ельденауерштрасе та Таерштрасе, через Ландсберзьку алею аж до Котеніусштрасе, попри окружну залізницю тягнуться будинки, павільйони, стайні, що належать бойні та скотарні.

Берлінська бойня займає площу 47,88 га, що дорівнює 187,50 морга, не рахуючи споруд на Ландсберзькій алеї, будівництво обійшлося в 27 083 492 марки, з яких на скотарню припадає 7 682 844 марки, а на саму бойню — 19 410 648 марок.

Скотарня, бойня та гуртовий м'ясний ринок утворюють єдине господарське ціле. Адміністративним органом тут є комісія, до складу якої входять два члени міського магістрату, один член районної управи, 11 міських депутатів та 3 представники від громадськости. Тут працюють 258 осіб, а серед них ветеринари, санітарні лікарі, клеймівники, помічники ветеринарів, помічники санітарних лікарів, штатні службовці, робітники. Правила внутрішнього розпорядку від 4 жовтня 1900 року, загальні правила, регулювання пригону худоби, правила постачання фуражу. Тарифи зборів: ринковий збір, збір за стійлове утримання, збір за забій, збір за чищення корит у свинарниках.

Уздовж Ельденауерштрасе тягнеться брудно-сірий мур з колючим дротом угорі. За муром стоять голі дерева, зараз зима, дерева ховають свій сік у корінні, чекають на весну. Вози забійників їздять туди-сюди спритним галопом, жовті й червоні колеса, в запрягу — легкі коні. За одним возом біжить худий кінь, із тротуару хтось гукає навздогін якогось Еміля, торгуються за коня, 50 марок і випивку на вісьмох, кінь крутиться на місці, тремтить, обгризає кору з дерева, візник смикає за віжки, 50 марок і могорич, давай, Отто, а як ні — то їдь собі далі. А той поплескує коня: згода!

Жовта будівля адміністрації, обеліск полеглим на війні. Праворуч і ліворуч довгі павільйони зі скляними дахами, це — хліви, де худоба чекає на свою долю. Зовні — чорні таблички: «Власність спілки власників берлінських боєнь та гуртових м'ясарень. Оголошення на цій дошці можна вивішувати лише за наявности відповідного дозволу. Правління».

Довгі павільйони мають багато дверей, чорні отвори для загону тварин, номери на них: 26, 27, 28. Павільйон великої рогатої худоби, павільйон для свиней, приміщення для забою: місця виконання смертної кари для тварин, замашні сокири, живим ти звідси не вийдеш. А поряд — мирні вулиці: Штрасманштрасе, Лібіґштрасе, Проскауерштрасе, парки, в яких прогулюються люди. Вони живуть в теплі та один біля одного, якщо в когось заболить горло, до нього прийде лікар.

А з протилежного боку тягнуться колії окружної залізниці, 15 кілометрів завдовжки. Худобу привозять сюди з провінції, представники таких видів, як вівця, свиня, бик — зі Східної Пруссії, Померанії, Бранденбурґу, Західної Пруссії. Вони мукають і бекають, спускаючись з вагонів по рампах. Свині рохкають й винюхують щось на землі, вони не бачать, куди їх женуть, за ними біжать загоничі з палицями. У стійлах вони лягають на долівку, лежать такі білі, щільно одне до одного, посопують, сплять. Їх довго гнали, а потім вони натряслися у вагоні, тепер під ногами вже нічого не вібрує, лише кахлі такі холодні, вони прокидаються, напирають на тих, що поряд. Лежать ледь не одне на одному. Ось двоє почали битися за місце в загоні, уперлися головами, кусають одне одного за шию, за вуха, крутяться на місці, рохкають, часом зовсім затихають, лише зрідка огризаючись. Нарешті одна, не витримавши натиску, подерлася вгору по тілах інших, за нею погналася нападниця, кусаючи її, ті, що внизу, завовтузилися, обидві верхні падають донизу, шукають одна одну.