Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 25)
— Ти віддав своє серце природі? Ні, свого серця я їй не віддав. Хоча, коли я стояв біля підніжжя альпійських велетів або лежав на березі рокітливого моря, мені здавалося, ніби прадавній дух природи хоче підхопити мене і понести кудись далеко. Моє єство рвалося вгору й зливалося з хвилями прибою. Моє серце було приголомшене, але я не залишив його ні там, де гніздяться орли, ні там, де рудокопачі добувають скарби, заховані у земних глибинах.
— Де ж тоді ти залишив серце? Ти віддав його спорту? Загубив у вируючому потоці молодіжного руху? У пристрасній політичній боротьбі?
— Ні, там я його не залишив.
— Отже, ти нікому його не віддав? Отже, ти належиш до тих людей, які нікому не віддають свого серця, а бережуть його для себе, консервують і муміфікують?
Шлях до надчуттєвого світу, публічні лекції. Поминальна неділя: Чи все кінчається зі смертю? Понеділок, 21 листопада, 8 година вечора: Чи ще можна сьогодні вірувати? Вівторок, 22 листопада: Чи може людина змінитися? Середа, 23 листопада: Хто праведний перед Богом? Особливу увагу звертаємо на декламаторію «Павло»[74]. Неділя, початок о сьомій сорок п'ять.
Добривечір, пане пасторе. Я робітник Франц Біберкопф, працюю різноробом. Раніше я був вантажником меблів, а тепер безробітний. Я, власне, хотів у вас запитати, чи не порадите чогось помічного проти болів у шлунку? Мене постійно діймає печія. Ой, ось знову! Бе! В роті страшенно гірко. Звичайно, це від того, що я забагато п'ю. Перепрошую, ви вже вибачте, що я з вами так просто на вулиці заговорив. Ви ж на службі, а я заважаю. Але що мені робити з цією печією? Адже християнин повинен допомагати ближньому своєму. Ви добра людина. До раю мені вже не втрапити. Чому? А ви запитайте пані Шмідт, яка постійно звідкілясь із стелі спускається. Заходить і потім іде собі, а мені вставати треба. Але мені ніхто не мусить давати вказівок. Хто злочинець, а хто ні, я й сам чудово розберуся. Моя честь у вірності. Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простигли. Я таки потраплю в рай, коли помру, а вони уклякнуть біля моєї могили і скажуть: це Франц Біберкопф, його честь у вірності, справжній німець, різнороб, його честь у вірності, високо майорить наш прапор чорно-біло-червоний[75], усе це він носив у своєму серці, він не став злочинцем, як інші чоловіки, які називали себе німцями, а самі дурили своїх ближніх. Якби я мав ножа, я вгородив би того ножа в нього. Так і зроблю! [Франц вовтузиться в ліжку, вимахує руками.] Ой, хлопче, до чого ж ти дійшов, зібрався до пастора на сповідь бігти! Хлопче, хлопче! Що ж, біжи, якщо вже так кортить, якщо хочеш накаркати. Честь у вірності, пане пасторе, не стану я таким собі руки бруднити, честь мені дорожча, а таким негідникам навіть у тюрмі не місце; адже я був там, знаю там усе, як свої п'ять пальців, чудове місце, перший клас, не для таких негідників, як він, мерзотників туди не беруть, навіть перед своєю жінкою йому не соромно, та що казати, навіть перед усім світом.
Це як двічі два — чотири, немає що й казати.
Ви бачите перед собою чоловіка, вибачте, що турбую, адже ви на службі, але в мене так шлунок болить. Ні, спробую якось себе опанувати. Склянку води, пані Шмідт! От наволоч, скрізь свого носа пхне.
Франц Біберкопф сильний, як кобра-змія, але на ногах стоїть нетвердо, встав і пішов на Мюнцштрасе до євреїв. Він пішов туди не навпростець, а зробив великий гак. Нарешті він хоче з усім покінчити. Почати з чистого аркуша. Так ідемо ми знову, Франце Біберкопфе. Погода суха, холодна, ще й вітряно, кому тепер охота стояти перед будинком, бути вуличним торговцем і відморожувати собі ноги. Честь у вірності. Таки виліз, на щастя, зі своєї нори й більше не чує жіночого галасу. Ось він — Франц Біберкопф, іде вулицею. Усі кнайпи порожні. Чого б це? Всі волоцюги ще сплять. Нехай господарі шинків самі жлуктять своє пійло. Акціонерське пійло[76]. Ми не маємо до нього ні найменшої охоти. Ми п'ємо свій шнапс.
Франц Біберкопф в сіро-зеленій солдатській шинелі спокійно проштовхував своє тіло крізь людський натовп, попри жіночок, які продавали з возів городину, сири та оселедці. Продавці закликали купувати в них цибулю.
Люди роблять те, що можуть. Удома в них діти, голодні роти, пташині дзьобики, дзьоб-дзьоб, дзьоб-дзьоб.
Франц наддав ходи, завернув за ріг. Яке свіже повітря! Повз великі вітрини він проходив уже спокійніше. Скільки коштують чоботи? Лаковані туфлі, бальні черевички, мають шикарно виглядати, така ніжка маленька й у такому бальному черевичку. Отой манірний Ліссарек, що на мавпу був схожий, той, що з Богемії, старий тип з великими ніздрями, там, у Теґелі, так йому жінка, чи ким там вона йому доводилась, що кілька тижнів приносила пару гарних шовкових панчіх, одну пару нових, а одну старих. Ото чудасія! Кров з носа, а він мусив мати панчохи, бери де хочеш, хоч кради. Одного разу його заскочили, коли він сидів, нацупивши ті панчохи на свої брудні ноги, от телепень, збуджений до краю — аж вуха почервоніли, ну й тип, сміх та й годі! Меблі на виплат, платити частками, кухонні меблі, оплата протягом 12 місяців.
Франц задоволено покрокував далі. Лише раз по раз був змушений зиркати на тротуар. Перевірив свій крок, чи не хитає ним часом, але ні, гарний, міцний, надійний брук. А потім його погляд швидко ковзнув по фасадах будинків, і він переконався, що вони стоять твердо, не хитаються, хоча, власне, такі будинки зі стількома вікнами можуть легко похилитися вперед. А там воно й на дахи може перейти, й потягти дахи за собою, адже дахи досить хисткі. Отак почнуть спершу хитатися, потім розгойдуватися, а тоді, чого доброго, посиплються на землю. Дахи можуть сповзти, поплисти як пісок, злетіти, як капелюх з голови. Адже всі вони закріплені під нахилом, на кроквяній фермі, й так одна за одною — цілий ряд. Але вони прибиті цвяхами, під ними міцні крокви, а потім ще толь, смола. На Райні варта як стіна, надійно стереже вона… Доброго ранку, пане Біберкопф, ідемо струнко, груди вперед, спина рівна, отак, хлопче, вперед по Брунненштрасе. Бог милосердний до всіх людей, а ми ж громадяни Німеччини, як любив повторювати начальник тюрми.
Якийсь тип у шкіряному картузі, з миршавим блідим обличчям здряпує мізинцем прищик на підборідді, випнувши при цьому нижню губу. Інший, з широкою спиною та відвислими ззаду штанами, стояв від нього навскоси, обоє загороджували дорогу. Франц обійшов їх. Той, що в картузі, длубався пальцем у правому вусі.
Франц із приємністю зауважив, що всі люди спокійно йдуть собі вулицею, візники вивантажують товар, відповідні служби дбають про належний стан будинків, неначе грім той клич звучить, от і ми йдемо собі. На розі кругла тумба для оголошень, на жовтому папері великими чорними літерами було надруковано: «Ти жив колись на берегах чарівних Райну?[77]» та «Король напівзахисту[78]2». П'ять чоловіків тісним колом стояли на тротуарі, вимахували молотами й зривали асфальт, а того, в зеленій вовняній куртці, ми знаємо, значить, таки знайшов роботу, що ж, і ми могли б так попрацювати, та краще іншим разом, молот тримаєш правицею, замахуєшся, підхоплюєш, опускаєш — бух. Це ми, робочий люд, ми — пролетаріат! Правою вгору, лівою підхоплюєш — і бух! Обережно — будівельні роботи, Штралауська асфальтова компанія.
Франц неквапно крокував далі, повз нього прогуркотів деренчливий трамвай, зістрибувати з трамвая під час руху суворо заборонено! Сходити — тільки на зупинці! Поліцай регулює дорожній рух, поштар хоче швиденько перебігти дорогу. Мені поспішати нікуди, я тільки до євреїв зайти хочу. Вони нікуди не дінуться. Стільки бруду налипло на чоботи, але вони все одно були нечищені, а хто почистить, пані Шмідт, чи що, ага, дочекаєшся від неї [павутина на стелі, кисла відрижка], він провів язиком по піднебінню, обернувся до вітрин: Майстерня вулканізації, автомобільне мастило Ґарґойль, зачіски «ґарсон», «водяна хвиля», засіб для волосся Піксафон. Може, товстушка Ліна почистить чоботи? Франц наддав ходи.
Людерсе, шахраю, пригадаю я тобі того листа, вгороджу ножа в черево. Господи Боже! Людино, менше з тим, опануймо себе, не будемо бруднитись об такого негідника, насиділися вже у Теґелі. Ну, що тут: індивідуальний пошив, чоловічий одяг, це по-перше, а по-друге: фарбування автокузовів, автодеталі, також важливо для швидкої їзди, але надто квапитися також не варто.
Правою, лівою, правою, не поспішайте, нема чого штовхатися, фройляйн. Серед натовпу — поліцай. Що тут таке? Поспішиш — людей насмішиш. Авта сигналять — ніби півні кукурікають. Франц повеселішав, йому здавалося, що всі обличчя перехожих стали виглядати привітнішими.
Він із радістю заглибився у знайому вулицю. Дув холодний вітер, змішуючись, залежно від будинку, з теплими випарами фруктів та запахом бензину, що ширилися з підвалів. Асфальт узимку не має запаху.
У євреїв Франц добру годину просидів на канапі. Так, протягом цілої години вони щось говорили, він щось говорив, він дивувався, вони дивувалися. З чого ж він дивувався, сидячи на канапі, слухаючи їх, розмовляючи з ними? А з того, що ось сидить він тут на канапі, говорить, і вони говорять до нього, та насамперед він дивувався із самого себе. Чого ж це він дивувався із самого себе? Він зрозумів і зауважив щось у собі, відзначив, як бухгалтер помічає помилку в розрахунках. Щось таки він запримітив.