Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 21)

Дзвонить у двері: «Шнурки для черевиків, мадам! Та ні, я лише хотів поспитати. Та ні, послухайте». Вона хоче захряснути двері, та він просунув у щілину ногу.

«Річ у тім, що я не сам, ну, мій друг, ви знаєте, він тут був учора, він забув свій товар». — «О Боже!» Вона прочинила двері. Людерс увійшов і швидко захряснув за собою двері. «О Боже, в чому річ?» — «Нічого, нічого, мадам! Чого ви так тремтите?»

Він і сам весь тремтить, не сподівався, що так легко потрапить досередини, тепер не зупинятися, що буде, те й буде. Треба трохи ласкавіше, та голос пропав, у нього на обличчі наче якась дротяна сітка, стискає від вилиць аж до чола, коли ще й щелепи судома зведе, буде мені гаплик. «Мене тільки товар попросили забрати». Тендітна жіночка кинулася до кімнати за пакунком, а він за нею і вже стоїть на порозі. Вона глипнула на нього й каже, затинаючись: «Ось ваш пакунок, о Боже!»

«Дуже, дуже дякую. Та що це ви так тремтите, жіночко? Тут же так тепло. Може, ви й мене почастуєте кавою?» Тільки не відступати, говорити не зупиняючись й нізащо не йти геть, стояти як укопаний.

Перед ним стоїть жіночка, худа, витончена, схрестила руки перед собою: «Може, він вам іще щось казав? Що ж він вам сказав?» — «Хто? Мій товариш?» Треба весь час говорити, багато говорити, що більше говориш, то тепліше буде, тепер і та сітка на обличчі вже тільки лоскоче. «Та більше нічого, а що він мав казати? Про каву, чи що? А товар я вже забрав». — «Я зараз загляну на кухню». Вона боїться, навіщо мені її кава, я собі сам кращу зварю, а в кнайпі готову подадуть, хоче здихатися мене, постривай, ми так швидко не здаємося. Добре, що всередину втрапив, хутко вийшло. Але Людерс також боїться, наслухає біля дверей, чи не йде хто сходами. Повертається в кімнату. Зовсім не виспався сьогодні, малий кашляв цілісіньку ніч, посиджу трішки. Сідає на червону плюшеву канапу.

Вона тут робила оте з Францом, а тепер мені каву варить, зніму-но я капелюха, пальці як лід! «Ось ваша кава!» Таки боїться, яка гарненька, мила особа, з такою можуть всілякі бажання з'явитися, треба спробувати. «А ви не вип'єте зі мною за компанію?» — «Ні, ні, скоро квартирант прийде, той, що кімнату винаймає». Хоче мене випхати, звідки в неї квартирант, та тут навіть ліжка нема. «Ну то й що? Облиште! Квартирант раніше обіду не повернеться, в нього також робота. Так, а більше мій друг мені нічого не розповідав. Попросив лише товар забрати».

Згорбившись, він із насолодою сьорбає свою каву.

«Гаряченька, а на вулиці собачий холод. Ну, що він ще казав? Казав, що ви вдова, ви справді вдова?» — «Так». — «А що трапилося з вашим чоловіком? Помер чи на війні загинув?» — «Даруйте, в мене справи, треба обід готувати». — «Може, ще горнятко наллєте? Чого так поспішати? Все одно молодість не вернеш. А діточки у вас є?» — «Та йдіть уже, отримали речі, які мали забрати, а в мене нема часу». — «Ну навіщо так нервувати, може, ще заявите, що на вас напали, я таким не займаюся, зараз сам піду, ось тільки каву доп'ю. Як це у вас раптом часу немає? А недавно був час, самі знаєте на що. Ну, хай щастить, я не такий, я піду».

Насунув капелюха, підвівся, узяв під пахву пакунок, посунув до дверей, пройшов попри неї, а на порозі раптом обернувся: «Ану, гони пару монет!»

Витяг ліву руку, манить її пальцем. Та прикрила рукою рот, а малий Людерс підійшов до неї впритул: «Тільки спробуй закричати! Що, гроші даєш лише тому, кого вподобала? Бачиш, ми все знаємо. Між друзями секретів не буває». Що за свинство, от стерво, ще й жалобну сукню носить, так і хочеться відвісити їй добрячого ляпаса, нічим не краща за мою стару. У жіночки обличчя аж пашить, але тільки з правого боку, а лівий бік білий як сніг. В руках вона тримає портмоне, длубається в ньому пальцями, а сама широко розплющеними очима витріщилася на малого Людерса. Правою рукою простягає йому кілька монет. У неї якийсь дивний вираз обличчя. Його вказівний палець й далі манить її. Вона висипала йому в руку все, що було в портмоне. Він повертається в кімнату, йде до столу, стягує з нього червону вишиту скатертину й ховає за пазуху, а вона лише стогне, не може вимовити ні слова, завмерла біля дверей. Він хапає дві диванні подушки, потім забігає на кухню, витягає шухляду, риється в ній. Усілякий мотлох, треба тікати, а то вона ще закричить. Тут жінка зомліла й гепнулася на підлогу. Тепер тікати.

Пробіг коридором, обережно причинив двері, скотився сходами — й до сусіднього будинку.

Так чудово було у раю. Води кишіли рибою, тяглися вгору дерева, пустували звірі, тварини земні, морські та небесні.

Нараз щось зашурхотіло на одному з дерев. Змій, змій, змій висунув голову, змій жив у раю, і він був найхитріший за всіх звірів польових, і заговорив він, і заговорив з Адамом і Євою.

Через тиждень Франц Біберкопф з букетом, загорнутим у шовковий папір, неквапно підіймається сходами, зупинився, думає про свою товстушку, трохи присоромив самого себе, але не всерйоз, вона така вірна, просто золотце, для чого мені всі ці походеньки, але ж це для справи, для справи. Дзвонить у двері й усміхається, згадавши теплу каву й маленьку лялечку. Хтось іде до дверей, вона. Франц випнув груди, наготував перед дверима букет, бряцає ланцюжок, двері прочиняються. Серце калатає, чи рівно пов'язана краватка, її голос запитує: «Хто там?» Він жартує: «Поштар».

Вузька чорна шпарина у дверях, її очі, він манірно кланяється, всміхається, махає букетом. Бабах! Двері з гуркотом зачинилися. Р-р-р-р-р-р! Загуркотів засув. Хай йому біс! Двері перед ним захряснула. Ну й шельма! От тобі й маєш! Здуріла, чи що? Може, не впізнала? Коричневі двері, та сама оббивка, я стою на сходах, краватка — все як годиться. Ну і ну! Ще раз подзвонити чи, може, не варто? Поглянув на свої руки, на букет, щойно купив на розі, за марку, в шовковому папері. Дзвонить ще раз, вдруге, дуже довго. Вона точно ще під дверима стоїть, взяла й зачинила двері, й ні з місця, затамувала подих і тримає мене на сходах. А в неї ж мої шнурки, весь товар, марки на три либонь, хіба я не можу його забрати? Почулися кроки, вона пішла геть, певно, на кухню. Що це за…

Спустився сходами. Потім знову піднявся: подзвоню ще раз, може, вона мене не розгледіла, не впізнала; напевне, прийняла за когось іншого, за жебрака, тут багато таких вештається. Підійшов знову до дверей, але не дзвонить. Зникло бажання. Просто чекає, стоїть собі. Отже, вона не відчиняє, хотів би я знати чому. В цьому домі більше не буду нічого продавати, а що з букетом робити, цілу марку заплатив, та кину його в канаву. Тут він знову подзвонив, ніби за командою, трохи почекав, так і є, навіть не підходить, знає, що це я. Доведеться записку в сусідів залишити, принаймні, треба забрати товар.

Дзвонить до сусідів, нікого немає вдома. Ну гаразд, напишемо записку. Франц іде до підвіконня, відірвав кутик газети, виводить огризком олівця: «Раз Ви не хочете відчиняти, то поверніть мені мій товар, віддати можна Клауссену в шинку, що на розі Ельзассерштрасе».

Ну й курва, знала би ти, що я за один, як я з однією вже розібрався, ти б так не поводилася. Ну, ще розберемося. Ото взяти б сокиру та двері порубати. Обережно підсовує записку під двері.

Цілий день Франц ходить насуплений. Наступного ранку, перед тим, як зустрітися з Людерсом, зайшов до кнайпи, а господар простягає йому листа. Це від неї. «А більше нічого не було?» — «Ні, а що мало бути?» — «Пакунка з товаром не приносили?» — «Ні, якийсь хлопчик тільки листа приніс, ще вчора увечері». — «Ось воно що. Напевне, ще й за товаром доведеться сходити».

Через дві хвилини Франц підійшов до вікна поряд з шинквасом, упав на табурет, ліва рука з листом безвольно повисла, губи міцно стиснуті, погляд блукає десь понад столами. Людерс, жалюгідний чоловічок, цієї миті якраз з'явився на порозі, побачив Франца, як той сидить, збагнув, що з ним щось негаразд, і хутенько накивав п'ятами.

Господар підійшов до столика. «А чого це Людерс так чкурнув, що навіть товар свій не забрав?» Франц сидить, не рухається. Що ж це робиться на білім світі? Мені наче ноги відібрало. Хіба таке буває? Де ж таке бачено, де таке чувано! Ніяк підвестися не можу. А Людерс хай собі біжить, має ноги — то хай біжить. Що за мерзосвітний виродок! І вродиться ж таке!

«Може, чарчину коньяку, Біберкопфе? У вас помер хтось, чи що?» — «Нє, нє!» Що він каже, нічого не второпаю. Вуха ніби ватою заклало. А господар все не йде: «А чого це Людерс так дременув? Ніхто ж йому нічого поганого не робить. А він побіг, ніби за ним сто чортів женуться». — «Людерс? Напевне, має роботу. Прошу, принесіть один коньяк». П'є залпом, думки просто розбігаються. Хай йому грець, що ж це вона пише таке? «У вас конверт упав. Може, візьмете ранкову газету?» — «Дякую!» А він усе сушить собі голову: хотів би я знати, в чому тут річ, чого це вона мені таке пише. Все-таки Людерс розсудлива людина, має дітей. Франц намагається збагнути, як таке могло статися, в нього від тих думок аж голова обважніла й падає на груди, мов уві сні, господар гадає, що він натомився, але то якась сіра, бездонна порожнеча, в яку сповзають його ноги, і ось він уже весь зісковзнув туди, лише встиг обернутися ліворуч, і падає вниз, на саме дно.