Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 10)

Білявий дивиться на нього з відразою: «Та ви ж руїна, Краузе, й самі це гаразд знаєте. Який із вас приклад для інших? Ви просто розписуєте переді мною свою біду, Краузе. Ви ж самі розповідали мені, як вам доводиться голодувати з вашими приватними уроками. Я не хочу так скінчити».

Сивий допив свою склянку й відкинувся на спинку стільця, добру хвилину він дивиться на молодого, в його очах поблискує злість, потім він пирхає й сміється якимось судомним сміхом: «Який із мене приклад, маєте рацію! Я ніколи й не претендував на це. Для вас я не приклад. От дивіться, у кожного свій погляд на речі. Ось, приміром, сяде муха під мікроскоп і вважає себе конякою. А коли подивитися на неї в підзорну трубу, що тоді? Ну, от хто ви такий, пане, пане Ґеорґу? Відрекомендуйтеся мені: торговий представник фірми XY, відділ взуття. Та облиште ви ці жарти. Розповідати мені про свою біду — та яка це біда? Називаю по літерах: б — бовдур, і — ідіотизм, повний ідіотизм, це точно, д — дурниці, а — абзац. А взагалі ви не той номер набрали, добродію, зовсім не той номер!»

Молода дівчина виходить із трамвая № 99, Марієндорф, Ліхтенрадершосе, Темпельгоф, Галлеська брама, церква святої Гедвіґи, Розенталерплац, Бадштрасе, Зеештрасе — кут Тоґоштрасе, уночі з суботи на неділю — цілодобовий рух на ділянці між Уферштрасе і Темпельгофом через Фриріх-Карлштрасе, з інтервалом 15 хвилин. Зараз восьма вечора, дівчина тримає під пахвою теку з нотами, вона вткнулася обличчям у піднятий каракулевий комір і крокує вперед-назад на розі Брунненштрасе й Вайнберґсвеґ. Якийсь пан у хутряному пальті заговорює до неї, вона здригається й хутко переходить вулицю. Зупиняється біля високого ліхтаря й спостерігає звідти за перехожими на розі. Невдовзі там з'являється старшого віку пан у рогових окулярах, за мить вона вже поряд з ним. Вона хихоче й іде з ним поруч. Вони прямують вгору по Брунненштрасе.

«Я сьогодні мушу трохи раніше прийти додому, справді. Мені взагалі сьогодні не слід було приходити. Та до вас навіть зателефонувати не можна». — «Телефонувати можна, проте тільки у виняткових випадках. В конторі можуть підслухати. Це ж все заради тебе, моя дівчинко!» — «Ой, я так боюся, але ж про це ніхто не дізнається? Ви справді нікому не скажете?» — «Звісно, нікому». — «Якщо, крий боже, тато довідається або мама!» Старший пан задоволено бере її під руку. «Ніхто не взнає, я нікому й словом не прохоплюся. Ну, як там пройшов урок?» — «Сьогодні був Шопен. Я грала ноктюрни. А ви любите музику?» — «Ну, загалом так, часом». — «Я хотіла б вам щось зіграти, коли розучу як слід. Але я вас так боюся». — «Та годі!» — «Та я весь час вас боюся, але не дуже, тільки трохи. Але ж мені не слід вас боятися, правда?» — «Звичайно, не слід. З якого б то дива? Ми вже три місяці як знайомі». — «Направду, я боюся лише батька. А раптом він дізнається?» — «Моя дівчинко, але ти маєш право пройти ввечері кілька кроків сама! Ти ж уже не дитина!» — «Я мамі так і кажу. Що йду собі гуляти». — «Отож ми й гуляємо, Тунтхен, де нам заманеться». — «Ой, будь ласка, не називайте мене Тунтхен. Це я вам просто так сказала, між іншим. А куди ми сьогодні підемо? О дев'ятій мені треба бути вдома». — «Та ми вже й прийшли. Тут нагорі живе мій приятель. Його якраз немає. Ми можемо спокійно піднятися». — «Ой, я боюсь. Нас ніхто не побачить? Йдіть перші. А я за вами слідом».

Там, нагорі, вони усміхаються одне до одного. Вона стоїть у куточку. Він зняв капелюха й пальто, бере в неї з рук теку з нотами й шапочку. Потім дівчина підбігає до дверей і гасить світло. «Але сьогодні недовго, у мене обмаль часу, скоро маю бігти додому, я не буду роздягатися, ви мені не зробите боляче?»

Франц Біберкопф сів разом зі своїм приятелем Меком за стіл, де вже сидів цілий гурт галасливих чоловіків, і став чекати, коли почнеться захід. Мек узявся пояснювати: «Допомоги як безробітній ти не отримуєш, на фабриці не працюєш, для земляних робіт тепер захолодно. Найкраще — це торгівля. В Берліні або у провінції. Сам вибирай. З того можна жити». Кельнер вигукнув: «Попригинайте голови, обережно!» Вони взялися до свого пива. Та цієї миті згори над ними почулися кроки, управитель пан Вюншель з другого поверху побіг викликати швидку допомогу, його дружина зомліла. А Мек провадив далі: «Поглянь на цих людей! Як вони виглядають! Хіба вони голодні? Та це пристойні люди, не бути мені Ґотлібом». — «Ґотлібе, ти мене знаєш, щодо порядности не треба зі мною жартувати. Скажи, поклавши руку на серце, це чесна робота чи ні?» — «Ти просто подивися на людей, я й казати нічого не буду. Люди вищого ґатунку, тільки поглянь». — «Це має бути солідна справа, головне — щоб справа була солідна!» — «Та що може бути солідніше? Підтяжки, панчохи, шкарпети, фартушки чи, скажімо, хустки. Вигідно закупиш — і буде тоді прибуток!»

З трибуни якийсь горбань розповідав про Франкфуртський[31] ярмарок. Якнайрішуче слід застерегти інші міста брати в ньому участь. Ярмарок проводиться в кепському місці. Особливо ряди з гончарними виробами. «Пані й панове, шановні колеги! Той, хто минулої неділі відвідав гончарний ринок у Франкфурті, погодиться зі мною, що то було чистісіньке знущання з відвідувачів». Ґотліб підштовхнув Франца: «То він про Франкфуртський ярмарок, ти ж туди все одно не їдеш!» — «Не зашкодить послухати, то добрий хлоп, знає, чого хоче». — «Хто побував на Маґацинплац у Франкфурті, той більше туди не поткнеться. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві. Один бруд, одне болото. Далі я хотів би наголосити, що франкфуртський магістрат затягнув час і опам'ятався за три дні до відкриття. А потім заявив, що виділяє для нас Маґацинплац, а не Ринкову площу, як то було завжди. А чому? Бо, бачте-но, шановні колеги, на Ринковій площі проводиться щотижневий базар, і коли ще й ми там розташуємося, то станеться транспортний колапс. Просто нечувано з боку франкфуртського магістрату, просто як ляпас. І таке видавати за причину? Чотири рази на тиждень базар, а женуть чомусь нас. А чому не зеленяра або молочницю? Чому Франкфурт не може побудувати критого ринку? Чому, я вас запитую? До речі, й з торговцями фруктами, овочами та іншими продуктами магістрат поводиться не краще, ніж із нами. Ми всі потерпаємо від нехлюйства магістрату. Та менше з тим. Виторг на Маґацинплац був малий, справжня мізерія, не варто було й братися. В сльоту і дощ ніхто туди не йшов. Наші колеги, які туди їздили, в більшості випадків не виручили навіть на зворотну дорогу. А ціни на залізничні квитки, а плата за торгове місце, за простій, за підвезення товару? Окрім того я хочу особливо привернути увагу всіх присутніх до ще однієї обставини: стан громадських вбиралень у Франкфурті годі описати. Хто там побував, той може такого розказати, що вам стане зле. Такі гігієнічні умови не гідні великого міста, громадськість мусить рішуче засудити цю ганьбу. Такі умови відлякують від Франкфурта гостей міста, ще й шкодять комерсантам. І, нарешті, самі торгові ряди стоять так тісно, ніби оселедці в діжці».

Після дискусії, в ході якої дісталося також правлінню за його бездіяльність, було одноголосно прийнято таку резолюцію:

«Учасники ярмарку вважають перенесення ярмарку на Маґацинплац публічною образою. Виторг внаслідок цього порівняно з ярмарками минулих років значно знизився. Маґацинплац цілковито непридатна для проведення на ній ярмарків, оскільки не може вмістити всіх відвідувачів; із санітарного погляду ця площа є справжнісінькою ганьбою для міста Франкфурт-на-Одері; крім того, у разі пожежі продавці загинули б разом зі своїм товаром. Присутні вимагають від магістрату перенесення ярмарку назад на Ринкову площу й вважають, що в цьому єдина гарантія подальшого існування ярмарку. Водночас присутні звертаються з нагальною вимогою знизити орендну плату за торгові приміщення, оскільки за умов, що склалися, вони жодним чином не спроможні виконувати взяті на себе зобов'язання й будуть змушені звертатися до соціальних служб міста, що стане додатковим тягарем для міста».

Біберкопфа нестримно тягло до оратора. «Слухай, Меку, оце так промовець! Він ніби створений для широкого світу!» — «Піди побалакай з ним, може й тобі щось перепаде». — «Хтозна, Ґотлібе! Пам'ятаєш, як мене євреї витягли з халепи? Я ж тоді ходив по дворах і співав «Варту на Райні», так у мене тоді в голові помакітрилося. А євреї мене витягли на світ божий, нарозказували мені всіляких історій. Слова часом добре діють, Ґотлібе, головне — що то за слова». — «А, ти маєш на увазі ту історію про поляка, про Штефана? Франце, та в тебе, здається, ще й досі не всі дома». Той здвигнув плечима: «Всі дома чи не всі — то таке. А от що б ти робив на моєму місці? А отой тип на трибуні, той горбань справді хоч куди, їй-бо, просто клас!» — «Ну, клас, то й клас! Ти краще про діло не забувай, Франце!» — «Не хвилюйся, не забуду, все у свій час. Я ж не відмовляюся від діла!»

Він проштовхався крізь натовп до горбаня й поштиво звернувся до нього. «Чого вам?» — «Та хочу вас про дещо поспитати». — «Перепрошую, дискусію вже завершено. Годі вже, набалакалися під саму зав'язку. — Горбань був людиною жовчною. — А чого вам, власне, треба?» — «Та я… Тут багато говорили про Франкфуртський ярмарок, і ви розкритикували їх упень, пречудово… Просто я хотів висловити вам своє захоплення. Повністю поділяю вашу позицію». — «Дуже приємно, колего! З ким маю честь?» — «Франц Біберкопф! Любо було поглянути, як ви розібралися з тими франкфуртцями й дали їм доброго чосу». — «Ви маєте на увазі магістрат?» — «Чудово! Добряче дісталося їм на горіхи! Вони тепер і пискнути не посміють. Більше вони не наважаться на таке». Коротун згріб свої папери й спустився з трибуни в накурену залу: «Як мило, шановний колего, як мило з вашого боку!» А Франц сяяв і продовжував розшаркуватися. «То про що ви хотіли запитати? Ви член нашої спілки?» — «На жаль, я ще не вступив». — «Ну, це можна відразу влаштувати. Ходімо до нашого столу». І ось Франц уже за столом серед розпашілих і захмелілих членів правління, перехилив чарчину, знайомиться, а ось йому вже й посвідку дали. Членські внески він пообіцявся заплатити першого числа й розпрощався з усіма за руку.